Другий фронт. Чому для київської ветеранки не завершується шлях повернення з війни
Аліні Михайловій двадцять шість — і в ці роки вмістилося кілька її воєн. Усе почалося з Революції Гідності, коли вона, тоді ще другокурсниця політології КНУ імені Тараса Шевченка, вперше вийшла на Майдан. Спершу — просто з цікавості, за компанію. Та все змінилося, коли до мирних протестувальників застосували силу і «Беркут» побив студентів на Майдані.
Життя закрутилося ніби в калейдоскопі. Після Майдану Аліна волонтерила в «Армії SOS». Разом із іншими добровольцями надсилала на Схід України одяг та їжу для українських військових, а потім незчулася, як і сама опинилася серед них. У 2016-му Аліна втратила на фронті близького друга, і після цього вирішила поїхати на фронт парамедикинею. До 2020-го вона не уявляла себе без армії, проте пізніше вирішила повернутися до цивільного життя.
Але тут на неї чекала нова боротьба.
Місія
Протягом першого року на Сході Аліна працювала парамедикинею. Туди дівчина потрапила після медичних курсів від волонтерського батальйону «Госпітальєри», на які йшла з конкретною метою — поїхати потім на Схід України.
І там від початку намагалася не піддаватися стереотипним уявленням про жінку на фронті:
«Я старалася показати одразу: я тут, разом із вами, я не хочу, щоб хтось загинув, і прагну, щоб всі вчасно отримали медичну допомогу. Моє перебування на фронті — це моя місія для цієї країни. Тут не має бути розподілу за статтю. Коли означуєш цю позицію, люди розуміють, що з тобою жарти з меседжем “ти ж дєвочка” не пройдуть».
Не потребувала особливої уваги чи більшого комфорту:
«Ніколи не показувала, що не можу, наприклад, спати на підлозі у спальнику. Можу. Це мій вибір. Чоловіки не дозволяли собі загравань чи ще чогось, бо знали, якою буде моя реакція».
Попри роботу в медичній сфері, дівчина також хотіла працювати з пушками та мінометами, але командир не брав її. Тож Аліна вирішила діяти в інший спосіб — створити підрозділ аеророзвідки.
«У нас з’явилися безпілотні літальні апарати, коптери. Ми вирішили зібрати людей, щоб ті керували ними, а ми могли більш професійно воювати»,— розповідає бійчиня.
Необхідну техніку допомагали отримати волонтери. Аліна зв’язувалася з людьми, писала в різноманітні організації, що могли допомогти, стукалася до діаспори, влаштувала збір коштів. Так минуло три роки. На фронті Аліна перебувала майже безвиїзно — хіба раз на місяць на два дні приїжджала до батьків у Дніпро та ще раз на рік брала відпустку, щоб тиждень відпочити в горах. Але й там війна не йшла з думок.
«Приїжджала додому і не могла говорити ні про що, окрім війни. Коли ти там — тебе нічого не хвилює. Я почувалася там у своїй стихії, ми багато працювали, допомагали військовим. Але потім напосіли нові думки: чи є сенс у тому, що роблю? Я віддавала все, що могла, але здавалося, що все лишається як було», — згадує Аліна.
Щасливий дзвінок
Один із побратимів, що спостерігав за станом Аліни, вирішив подати її кандидатуру на програму Open World — вона дає нагоду українським лідерам із різних сфер зустрітися з американськими колегами й обмінятися досвідом. Аліна спершу тільки плечима знизала на цю пропозицію. Вона не вірила, що зможе пройти, тож не розповідала про це ані хлопцю, ні батькам. Аж поки одного дня не пролунав дзвінок. Обрали!
Тієї миті Аліна саме йшла коридором їхньої бази. Спинилася, розплакалася. Підбігли хлопці: «Що сталося?»
«Їду в США!» — сказала Аліна.
Рідні спершу не йняли віри, та й сама дівчина була в шоці. Проте поїздка до Америки стала для Аліни ковтком свіжого повітря. Вона познайомилася з новими людьми й почала розуміти, яких знань та навичок їй бракує. Після повернення дівчина отримала стипендію в Київській школі економіки та почала працювати в Українській академії лідерства. Своїх студентів Аліна возила на Схід, у свій підрозділ, та розповідала про військові дії на Донбасі. В історії академії таке сталося вперше — студенти проходили вишкіл на базі полку спецназу, і хлопці, які воювали в аеропорту, читали їм лекції.
«Все одно було важко, коли я приїжджала зі студентами до себе в підрозділ. Я приїжджала до себе додому, на війну, але вже в геть іншій ролі», — згадує Аліна.
Для неї це був складний період, коли вона не могла визначитися: залишатися тут чи повертатися. Зрештою Аліна звільнилася з Української академії лідерства.
На чотири місяці дівчина повернулася на фронт, у свій підрозділ, але колишні вагання не забарилися. Вона картала себе за те, що здалася й повернулася на війну, відтак вирішила шукати роботу та знову намагатися знайти себе в цивільному житті.
Пізніше Аліна почала працювати з народною депутаткою Верховної Ради. Робота виснажувала настільки, що на думки про щось інше не було навіть часу. Однак питання знайомих «Коли повернешся?»вибивали з колії.
Тоді дівчина уникала спілкування зі знайомими, багато працювала та проводила час вдома. Однак зрештою вирішила звернутися по допомогу до психологів, які мають досвід роботи з ветеранами. Близько пів року вона займалася з двома психологами — до однієї їздила, а з іншою працювала онлайн.
«Це був доволі довгий шлях для мене. Не знаю як, але за певний час мене відпустило», — говорить дівчина.
Людям навколо часто здається, ніби їй легко далося повернення з війни, і тільки сама Аліна знає, як воно насправді.
«Нещодавно на одному з публічних заходів мій знайомий сказав: “Аліна — яскравий приклад людини, яка повернулася без наслідків”. Проте це не так. Те, що я нікому цього не показувала — не означає, що легко перенесла це. Я працювала днями й лише мріяла, як прийду додому і ляжу спати, щоб мене ніхто не чіпав», — говорить дівчина.
Вона не з чуток знає, що таке замах на життя. У 2017-му командир Аліни поїхав у тил забирати бійців із потяга на позиції її службовою машиною. Дорогою в автівку двічі стріляли. Хто — невідомо й донині.
Пам’ять про раптові смерті тих, хто поруч, часто дається взнаки.
«Складно бачити постійні втрати. У моєму підрозділі загинув боєць: вранці ти ще п'єш із ним чай, а потім він не повертається. Коли людина постійно живе в такому — вона змінюється», — каже Аліна.
Нова війна
Вже рік Аліна — депутатка Київської міської ради. Для деяких її знайомих цей крок здався несподіванкою, та для самої дівчини все логічно й очевидно. За фахом вона — магістерка політології, має другу освіту з публічного управління та адміністрування. Спеціальність Аліна обрала ще в школі й тепер реалізовує себе як політикиня. І депутатство, і волонтерство, і Майдан, і війна для неї мають одну спільну мету: творення змін попри перешкоди.
Ще торік під час передвиборчої кампанії вона чула скептичні закиди: мовляв, ти ба, дівчина, ти ба, молода. Підходила до таких людей, розповідала про себе, пояснювала, що хоче робити, переконувала. Авжеж, на її думку, в суспільстві чимало упереджень щодо жінок у політиці, але потроху їх можна долати — бодай своїм прикладом та діяльністю.
І це вдалося. Люди довірили їй голоси, відтак вже пів року Аліна представляє їхні інтереси.
Дівчина займається проблемою незаконних забудов: допомагає місцевим жителям боротися з людьми, які влаштовують будівництва на комунальній території, відстоює права громади. На вибори вона йшла з іншою програмою: робота з молоддю і ветеранами, культура тощо. Та, за її словами, коли вона побачила, що більшість питань, за які голосують депутати, стосуються землі та забудов — вирішила заглибитися в цю тему.
«Я людина геть не з цієї сфери, але немає виходу. Якщо місто забудовується, а на громаду нападають представники забудовників, то як це можна ігнорувати?» — пояснює Аліна.
Тепер її телефон тріщить від різних документів щодо забудов та землі в Києві, кадастрових номерів тощо. А друзі не завжди кличуть її гуляти в центрі, бо це будь-коли може скінчитися з’ясуванням, чи мав, скажімо, заклад дозвіл забудовувати літній майданчик аж до проїжджої частини. Пильне око Аліни помічає, коли таке захоплення території заважає пішоходам. Колеги, за її словами, сердяться, що деколи дівчина відмовляється з ними кудись іти. Та Аліна стоїть на своєму.
Військове минуле, за словами дівчини, часом впливає на роботу та на те, як її сприймають колеги: «Коли виявляю емоційність — навіть у Київській міській раді чи на засіданнях — колеги кажуть: “Та вона на війні була, з нею все ясно”. Але я завжди такою була, це не залежить від мого досвіду на фронті», — каже Аліна.
Робота депутатки в Київраді — це робота на волонтерських засадах, за неї Аліна не отримує зарплати. Дівчина каже, що депутатство займає більшість її часу: деколи вона навіть не встигає поїсти й постійно в дорозі, бо зустрічі з громадою (як і незаконні забудови) — у різних місцях Києва.
Цього року Аліна перевелася на навчання в УКУ, тож чотири дні на місяць має бути у Львові. Додатково дівчина намагається підробляти СММницею — за це на місяць вона отримує близько $600-700. Цього вистачає на базові витрати, а з іншим допомагають батьки.
«Легко говорити: “Ми не отримуємо гроші, наша робота закінчується в залі на голосуванні”, але ж депутатство — це трохи про інше. Це про те, що о 12 ночі я приїжджаю до громади, ми ставимо блоки, щоб забудовник не міг завезти на комунальну територію техніку. Я можу цього не робити, та якщо я свідома депутатка і відчуваю свою відповідальність перед людьми, що голосували за мене, то робитиму саме так», — розповідає Аліна.
Вона каже, що часом досі думає: а чи не поїхати назад, на війну, і повертатися лише на сесії в Київраді? Втім, дівчина вже вкорінюється в Києві.
«Я поїхала на навчання до Львова на кілька днів, а люди питають: “А куди Ви поділися, ми Вас не бачили, думали, що Ви нас вже покинули”. Уже не можу це облишити — совість і відповідальність не дозволяють».
Аліна справляє враження людини, яка максимально віддається будь-якій роботі, за що б не бралася: чи то медична допомога пораненим бійцям, чи то робота зі студентами, чи то війна з незаконними забудовами в Києві. Свою діяльність у міськраді вона вважає важкою, оскільки часто колеги лобіюють власні інтереси та голосують за рішення, вигідні їм. Та дівчина вважає: головне — попри всі виклики правильно себе позиціонувати й стояти на своєму:
«Те, що ти дівчина, аж ніяк не має обмежувати. Коли любиш свою справу, коли ти показуєш людям реальні результати роботи — вони зрештою починають цінувати тебе за неї».
Проєкт реалізовано за підтримки ООН Жінки в Україні, Уряду Швеції та Міністерства у справах ветеранів України.