«Ферзевий гамбіт»: дівчина, яка впала на землю чоловіків

23 жовтня стримінговий сервіс Netflix випустив драматичний мінісеріал «Ферзевий гамбіт», велику частину екранного часу якого займає гра в шахи. Попри цю інтелектуальну деталь серіал несподівано став одним із хітів за кількістю переглядів. «Гамбіт» уже думають продовжити на другий сезон, а в соцмережах та ЗМІ точаться розмови про «нове слово у феміністичному кіно». Але серіал про інше, що й приваблює увагу найбільше.

Уся захоплива нестандартність цього серіалу — у поєднанні дурниць і виваженості, у виявленні штампів та одночасному їх запереченні. На перший погляд феміністичний, «Гамбіт» поступово, повільно, а під фінал усе швидше перетворюється на філософський. Міняючи свою чорно-білу палітру з однобокого сприйняття падіння та злету головної героїні, дівчинки-сироти, він набуває багатоколірності, феєричності в розповіді про вузлувате й закручене життя, де досвід і пізнання змушують ставити складні питання, на які неможливо відповісти просто.

Щоб не наганяти туману — приклад перший і показовий. 9-річну Бет Харман, яка щойно в автомобільній аварії втратила матір, віддають до притулку. Батько в її метриці не записаний, а зі спогадів майже вивітрився. Чому — на початку не говориться, але одна з працівниць закладу дозволяє собі припустити з апломбом дуже обізнаної особи: «Гадаю, як і більшість тутешніх чоловіків, став жертвою безтурботного життя». Зухвало записуючи в такий спосіб батька героїні до стандартизованого образу безвідповідальних чоловіків.

Проте пізніше глядач побачить, як після конфлікту мати просто зачиниться в трейлері й не даватиме батькові бачитися з донькою, а через 5 років сама до нього приїде, вимагаючи грошей. Врешті, слідуючи за своєю параноєю, наостанок спитає дочку: «Що ж мені з тобою робити?» І протаранить автівку з протилежної смуги... Це не означає, що всі чоловіки в серіалі чудові, а жінки — монстри (чи навпаки). Тут ідеться про неоднозначність людей та поліфонію доль і випадків.

Серіал обігрує кілька важливих тем, які (дарма, що на екрані 1960-ті, а роман, за яким він знятий, написаний 1983 року) дуже дотичні до нашого 2020-го. Головні з них: соціалізація дівчинки; відсутність батька та інформації про навколишній світ; дівчинка й хлопчики; дівчина та юнаки... релігія, політика тощо. І все з ненав’язливим психологізмом, вирішальним для світової популярності серіалу.

Звісно, очі виконавиці ролі Бет, американки Ані Тейлор-Джой — це той колодязь, у який провалюються всі без винятку глядачі. Особливий розріз, що робить очі великими й ніби інопланетними, примушує інакше дивитися на дівчину. Відкрита 2015 року Робертом Еґґерсом й ідеально вписана в похмуру, демонічну атмосферу «Відьми», одного з найстрашніших фільмів жахів, Аня назавжди залишилася в пам’яті. Оригінальне кіно, помножене на непересічну зовнішність, спричинили вибуховий ефект.

«Ферзевий гамбіт» має ті ж самі компоненти — головний персонаж і його геній. Це є центральною темою, хід конем творців, який, власне, і бачить першим героїня. Жінка ще ніколи не вигравала чоловічий чемпіонат світу з шахів. Тому зараз зробити таку історію, хоч і вигадану — справжній мейнстрим. Зважаючи на кількість фільмів, де жінки не просто є центральними персонажами, як міс Марпл, а й сильними войовничими особистостями, що фізично карають представників сильної статі, як-от Янголи Чарлі.

Героїня «Гамбіту» не вдається до насильства, і це особлива розкіш — чоловіки падають самі, наче їхні королі на дошках, без кулаків подолані шаховим умінням дівчинки Бет. Можна було б її визнати героїнею з великої літери, як у грецьких міфах, і поставити на чолі феміністичної боротьби — такою собі Диво-жінкою, ще й розумною. Такий варіант очевидний. Але творці захотіли обійтися без чудес, максимально ускладнюючи сюжет, історію і саму героїню.

Річ не в тому, що гра не була в крові Бет і опанувала вона її не сама — навчив прибиральник і сторож притулку. А в тому, що лише транквілізатори розвинули її талант і всі наступні роки підтримували здатність прокручувати партії в голові, переставляючи уявні фігури на уявній дошці, намальованій на стелі кімнати над головами двадцяти інших дівчаток. Спочатку, отримуючи біло-зелені капсули для «душевної рівноваги», вона п’яніла й лякалася, але потім «конструктивно» скерувала свої галюцинації, перетворила на фігури й навчилася ними грати, мов реальними.

А як іронічно й метафорично сценаристи вписують жагу героїні до «чарівних» пігулок! Вона прокрадається до них у той час, коли всі мешканці притулку дивляться класичний фільм «Плащаниця» про Ісуса Христа. Кадри кіно майстерно переплітаються з підступним планом Бет. І от у момент, де римський трибун, наглядач за розпинанням християн, нестямно волає «Вони йдуть до кращого царства, вони йдуть до кращого царства!», Бет підходить до омріяної банки з пігулками, запихає їх у кишені, в рота, а на фразі «Амінь!» щасливо втрачає свідомість.

Звичайно, звитяжною таку жагу героїні не назвеш, але творцям ішлося про інше — про саму долю та життєві обставини, за якими дівчинка, позбавлена ненормальної матері, продовжує існувати у хворобливій атмосфері, де дітям дають транквілізатори й нічого не розказують про світ і його особливості. Де людина зростає без культури — лише з фільмами без коментарів. І єдине, що їй видається цікавим, стає запорукою її виживання та майбутнього. Замість шахів могло бути все що завгодно, але трапилися саме вони.

Цікаво й те, що історію героїні (дивакуватої, малоговіркої, здатної феноменально концентруватися й швидко перебирати в голові шахові фігури), як і багато наступних деталей сюжету, взяли з біографії реального шахіста, теж американця, дивака й чемпіона світу з шахів — Боббі Фішера. Це теж псує феміністичний прапор серіалу, якщо такий і є, хоча чоловічого шовінізму в «Гамбіті» вистачає. Точніше — стереотипів чоловічого шовінізму.

Перша закоханість героїні — це прикра невдача: одразу ж натрапити на гомосексуала. Перший статевий акт — так само невдалий. Героїня зовсім не є асексуальною: кидає погляди на чоловіків, а ввечері, під таблетками, відпускаючи свою уяву та хіть, бачить, як знизу насувається і повністю її заповнює тінь короля. Вона жадає, але, оточена слабкими чоловіками й безпорадними коханцями, залишається сама. Віддається спочатку одному чемпіону, а потім іншому, та це — сумно. Жалюгідні на вигляд, слова та дії, вони зрештою провокують її тіло та свідомість кинутися в обійми протилежності. І п’янка, впевнена, досвідчена бісексуальна дівчина легко її здобуває.

Немає сумніву, що в разі продовження серіалу на другий сезон творці з радістю експлуатуватимуть лесбійську історію як конструкт ліберальних цінностей, нативно вводячи в структуру природність таких дій героїні — як зобразили ненормальною релігійну складову. Бо ж що Бет може знати про релігію, історію, філософію, психологію, сексуальність, якщо їй нічого про це не розповідали? Звідки вона могла про це дізнатися — у притулку з транквілізаторами? Від байдужого вітчима? Від мачухи-домогосподарки з вічним коктейлем у руці?

Автори добре показують пустелю життя Бет, крізь яку вона рухається самотужки, знаходячи поодинокі джерела для виживання. Часом здається, що вона на безлюдному острові чи на Марсі, або й сама є марсіанкою на Землі — така дивна. І творці, безсумнівно, про це й говорять — про її незвичність і відлюдькуватість. Та не лише через особливості її розуму, здатного прорахувати сицилійський захист чи ферзевий гамбіт в усіх можливих варіантах, а й через специфіку суспільства, де неадекватність тепер може називатися нормою — плюєш дурневі в очі, а він каже, що то Божа роса.

На цій невідповідності колись був побудований фантастичний роман Волтера Тевіса, тонкого психолога, що подарував нам «Людину, яка впала на Землю». «Ферзевий гамбіт» — це ідейне продовження «Людини...», лише замість чоловіка — жінка, культурно стерильна інопланетянка в царстві диких земних чоловіків. І саме про культуру тут ідеться, що б не казали ті, кому йдеться передусім про стать.