«Щоб ти не робив про Луганськ — усе сприймається, як шмат політичного м’яса»

500 примірників ідеї

Cпливаючі вікна «windows», стилістика месенджерів Вконтакте та Однокласників, візуальне наповнення, яке нагадує популярні на початку 2000-х щомісячники для підлітків «Cool» та «X3M» — так виглядає перше число журналу «Golden Coal». Його видають двоє художників — Євген Королєтов та Антон Лапов. Вони називають себе «Луганською контемпорарі діаспорою». Це — об’єднання художників-переселенців, які виїхали з окупованих територій.

Презентація «Golden Coal» відбувається у приміщенні столичного арт-простору «Plivka». Зазвичай удень тут — концерти сучасної експериментальної музики, а вночі — вечірки з діджеями, які збирають сотні прихильників електронних ритмів. На подібну аудиторію і розраховують засновники журналу, тож місце проведення презентації не випадкове. Ще до початку біля входу збирається молодь. Переважно — переселенці з Донбасу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Ми чужі і тут, і там» – художник з Луганська

Усередині першого числа «ziny» (скорочено від magazine (англ. — часопис), як самі художники називають своє дітище — ред.) — 7 історій. У форматі інтерв’ю про власне життя і дозвілля розповідають два фотографи, група скейтерів, два художники, діджеї та оглядач культурних подій.

«Часопис присвячений не підривній діяльності проукраїнських активістів «у тилу ворога». Також тут не знайти історій про амбітну ідейну молодь, що піднімає культуру «молодих республік», — пишуть у редакторській колонці засновники журналу.

Презентація «Golden Coal» у київському арт-просторі «Plivka» Фото: Наталка Дяченко/Shcherbenko Art Centre

Антон і Женя розповідають, що створювали журнал спонтанно. Спочатку було лише прагнення кожного з них, уже екс-мешканців Луганська, зрозуміти, що відбувається з культурним життям по той бік.

Через соцмережі хлопці почали збирати історії знайомих. Потім з’явилося бажання їх оформити в щось змістовніше. Організатори серії донецьких вечірок «Призма», з якими хлопці вже встигли поспілкуватися, поцікавилися: «Ви взагалі плануєте журнал друкувати?» Тоді й виникла думка — а чому б і ні?

Мета була простою: показати, що на окупованій частині Донецької та Луганської областей є не лише бойовики, сепаратисти, російські військові та бабусі, що кричали «Путін, прийди!», а й молодь, якій бракує, приміром, музики, і місця, де під неї можна було б потанцювати та просто відволіктися від війни.

Молодь ця, як стверджують творці журналу, здебільшого аполітична. Але, читаючи інтерв’ю, розумієш, що бути аполітичним там — це також політика, а ще — мужність і авантюризм. Деякі герої журналу або вже виїхали з Луганська, або збираються це зробити. Маршрути різні: від Києва до Москви.

«Журнал зможе трохи поборотись з дегуманізаційними процесами. Якщо ми дамо можливість хлопцям і дівчатам, які там мешкають і не належать ані до бойовиків, ані до влади, не проросійські, розповісти, як вони живуть, чим займаються, що їх цікавить, не важливо мешкають вони в Луганську, чи ні, то це дасть повнішу картину того, що там відбувається», — сказав в інтерв’ю Громадському художник і ініціатор проекту Євгеній Королєтов.

Євгеній Королєтов (праворуч) під час презентації журналу «Golden Coal» у київському арт-просторі «Plivka» Фото: Наталка Дяченко/Shcherbenko Art Centre

Перше число «Golden Coal», а це 500 примірників, надрукували за гроші, виграні на конкурсі Молодих українських художників (МУХі), власні кошти авторів, а також гроші організаторів презентації проекту Щербенко Арт Центру. Примірник коштує 100 гривень.

Женя Королєтов розповідає, що боявся провокацій, але на презентації чув лише добрі слова. Про подію у своєму звіті згадало навіть Міністерство культури. Щоправда вони написали, що це журнал про андеграундну культуру Донбасу, не уточнюючи, що йдеться саме про окуповану частину.

Тепер у Королєтова є божевільна ідея — провести рейв-вечірку між двома лініями розмежування.

 «ПРИЗМА» ТА ЇЇ ВЕЧІРКИ

Антон Бабін, Павло Алейнічев та Олександр Пігуз (Донецьк) — троє студентів Донецького університету будівництва та архітектури. Разом вони — рейвери з гурту «ПРИЗМА», уже відомого поза межами «ДНР» та «ЛНР». Нині до них доєднуються музиканти з інших міст.

Сторінка з журналу «Golden coal»

Організовувати техно-вечірки хлопці почали в листопаді 2016 року. Через комендантську годину вони починаються о п’ятій вечора і завершуються о двадцять третій. Після — більшість ідуть додому, а найближчі ж друзі збираються на приватних квартирах, де танцюватимуть до ранку.

Кілька разів хлопці «діджеїли» в Києві. Зіграли сет і на презентації першого числа «Golden Coal». Далі публікуємо уривки з їхнього інтерв’ю для журналу:

«Київські хлопці й дівчата переважно не здогадуються, що більшість з нас тут пережили».

«Почалась «ПРИЗМА» з того, що раптом набридла ця рутина. По нас ударила війна. Мені особисто набридло сидіти і дивитися, як усе повільно котиться у прірву, перетворюючи людей у щось не зовсім добре, або просто вбиваючи в них надію на нормальне майбутнє».

 Хлопці називають «ПРИЗМу» опозицією донецькій поп-культурі.

Фото: PRIZMA

«Особисто я бачу «ПРИЗМУ», як проект, який повинен допомогти людям, що мешкають у «ДНР» та «ЛНР» вийти з апатії та депресії. Не казатиму навіть, як тут усім важко і сумно. У цілому люди стали дуже замкненими, скутими, бояться проявити індивідуальність, бояться боротися за свободу і бояться говорити те, що думають. Мета «ПРИЗМИ» — показати їм, що життя не закінчується.

Приходячи до нас на тусовку, кожен зможе показати себе, свій внутрішній світ і не боятися осуду з боку інших. Така собі зона свободи для всього, окрім якихось протизаконних дій. Через те, що ми трохи ізольовані від зовнішнього світу, сюди доходять лише найпопулярніші світові тренди, як то Nike Huarache, або чорні бургери. Нас ця ситуація не влаштовувала, принаймні в електронній музиці. Так була створена «ПРИЗМА».

Фото: PRIZMA

Комендантська година, відсутність можливості розвитку, відсутність можливості проявити себе — те, що найбільше зачіпає всіх, хто дає інтерв’ю часописові.

«Конфлікти не можуть тривати вічно, псуючи нам юність» 

МИКИТА І ЙОГО СКВОТ

Микита Лукоморський живе в Луганську. Щойно закінчивши коледж, вступив до Академії культури і мистецтв на факультет мультиплікації. Тепер, за його словами, до Академії беруть усіх підряд.

На околиці Луганська Микита натрапив на закинуту будівлю, що її давно використовували, як громадську вбиральню. Він самотужки відмив приміщення, яке колись належало лікарні, розмалював стіни і поставив замок. Тепер це сквот. Назвав він його «Будкою», бо знайшов там халабуду з коробок, схожу на собачу будку, у якій, вочевидь, жив якийсь безхатько.

Тепер Микита планує влаштувати там виставку.

«Я давно не танцював у компанії під щось веселе. Сам я, звісно, щодня танцюю. Але вночі дуже погуляти хочеться. Хоч би від друзів до дому добігти.

Я б цим чувакам (представникам так званої «ЛНР» — ред.) замість зброї дав би банани, і подивився б, як вони на бананах воюють. Це було б цікаво»

Сторінка з журналу «Golden coal»

СТЕФА І «ДІВЧАТА РЕСПУБЛІКИ»

Стефа Ворюга — з Луганська. Навчалася в коледжі при Луганській академії культури і мистецтв на фотографа. Знімає з 14 років. Із початком війни виїхала до Москви. Створила фотопроект «Девочки республики», присвячений стилю та дозвіллю дівчат-підлітків. Проект набув популярності в соцмережах.

«Реакція людей мене трохи розчарувала. Було багато дурних негативних коментарів з політичним підтекстом, особливо щодо тієї моєї героїні, що мала більш виражену «прореспубліканську» позицію. У мережі фотопроект сприйняли, як кусок свіжого політм’яса. А я категорично не хочу пов’язувати творчість з політикою. Але, мабуть, якщо ти робиш щось про Луганськ — це неминуче».

Героїні проекту Стефанії насправді здебільшого говорять про те, де в Луганську знайти нормальний стильний одяг, де ще не зачинилися секонд-генди. Переважно розмови точаться довкола того, як важко розвиватися в місті, яке стоїть.

«Я думаю, що змінити все ще можна. Але простіше поїхати геть. А молодь завжди схильна вибирати легші шляхи», — каже Стефа.

Сторінка з журналу «Golden coal»

ПРОПАГАНДА «1984»

Данило Лангер, фотограф. Живе в Луганську, фотографує на плівку, закінчує 11 клас, планує переїхати в Київ.

«У Луганську важко жити. Там добре тому, хто має гроші. Дуже дратує комендантська година, немає свободи слова. Мені не подобається, що за інакшу думку можуть посадити в підвал. Сучасний світ мені нагадує книгу «1984».

Подобається фотографувати щось похмуре і депресивне. Луганськ, та й увесь Донбас для цього ідеально підходять. Дуже надихають подібні кадри.  

Сидимо, зазвичай, щось обговорюємо, дивимося «Супермодель по-українськи». Політику ніколи не обговорюємо. Немає сенсу. Декотрі просто вдома сидять, з Луганська мало хто виїжджає. Це вимираюче місто».

Сторінка з журналу «Golden coal»

Євген Борісіхін — оглядач вечірок у «ЛНР», робить щоденні афіші на сторінці  Вконтакті про події, що відбуваються в місті. Женя каже, що культурних заходів менше, аніж перед війною не стало. Загинула лише музична сцена.

«Я вважаю, що все залишилось, як і було. Коли кажуть, що в Луганську нема куди піти, мене це смішить, я постійно кудись ходжу. Останнім часом буваю у філармонії і в кіно. Офіційний прокат є лише в кінотеатрі «Русь», решта показують те, що скачали на торентах. Бувають цікаві реторспективи, наприклад, «Зоряні війни», але зазвичай це воєнні фільми в рамках «дня патріотичного кіно». Пропаганда патріотизму в «офіційній» культурі повсюди.

Щодо дозволеності, то це питання відкрите. Я не завважив якогось тиску на альтернативну культуру. Якщо ти не махаєш українським прапором і не знущаєшся над іконами, то, швидше за все, проблем не буде». 

Утім, Борісіхін зауважує, що в Луганську таки намагаються створювати якусь музику. Але поки що не для загалу.

«Познайомився з одним хлопцем, як виявилося, він самотужки робить блек-метал. Але не лише виступати, ба навіть розповсюджувати свою музику він не збирається.   

Узагалі, я втомлююсь від усієї цієї біганини і “споживоблядства”. Якщо мене зараз спитають, куди сходити, то я кажу: нікуди. Так що піарщик з мене ніякий».

Сторінка з журналу «Golden coal»

Підписуйтесь на наш канал в Telegram