Гроші на кіно, мистецтво в умовах пандемії та погляд у майбутнє: про що говорили на Конгресі культури у Львові

Чи мають митці брати гроші у держави? Про що, якщо не про війну, знімати фільми? Як повернутися до нормального життя після коронакризи? Про це і не тільки дискутували у Львові понад дві сотні культурних діячів із різних областей України. У місті відбувався Конгрес культури 2021 під назвою «Сцена майбутнього». До яких рішень вдалося дійти, читайте у матеріалі hromadske.

Сцена майбутнього

Конгрес культури відбувається у форматі бієнале — тобто раз на два роки. Цьогоріч на «Сцені майбутнього» всі намагалися зрозуміти, що на нас чекає. Поштовхом до вибору цьогорічної теми стала пандемія COVID-19, яка поставила на паузу культуру в усьому світі. Вразливість та непевність стали нашим повсякденням.

«На тему нас наштовхнули реалії, в яких живемо: в умовах коронавірусу ми вже півтора року і сфера культури до цього вразлива, як жодна інша», — зазначила Юлія Хомчин, керівниця Конгресу культури.

Візіонерками цьогорічного Конгресу культури стали кураторки тематичних блоків великої сцени Зоряна Рибчинська (блок «Катастрофи»), Оксана Дащаківська (блок «Спів-життя»), Оксана Форостина (блок «Театрократія»), а також Марія Кравченко — кураторка Малої сцени, яка діяла в театрі Лесі Українки впродовж перших двох днів Конгресу.

На великій сцені говорили про свободу, виклики, політику, історію та їхній вплив на майбутнє. Водночас на малій сцені фокус був зміщений на більш практичні категорії: тут обговорювалися ефективність стратегічних документів, фінансування культури та освіти культурних менеджерів.

Спільна пам'ять

Програма Конгресу поєднувала в собі лекції та дискусії. Гості заходу могли прослухати спікерів та поставити питання, а також долучитися до дискусій та поділитися власним досвідом.

Першого дня в кулуарах театру розмови не припинялися: кожен мав що розповісти про кризові моменти, на які довелося натрапити у своєму місті чи області внаслідок карантинних обмежень. Тож перший день, який відбувався у рамках тематичного блоку «Катастрофи» під кураторством Зоряни Рибчинської, цілком виправдав свою назву. У повітрі висіли питання: як нам адаптуватися до світу, який вмить кардинально змінився? Як повернутися до нормального життя і що за таких умов узагалі можна окреслювати як «нормальне»?

Зоряна Рибчинська пояснила, що обрана тема насправді не обмежується викликами, спричиненими пандемією, а є актуальною й у ширшому розумінні: «Звісно, катастрофи — це той настрій і та атмосфера, в якій ми існуємо протягом останніх півтора року. Але, крім цього, тема катастроф завжди повторюється у культурному та мистецькому просторі щодо нашого минулого, теперішнього і майбутнього». 

На її думку, хорошим майданчиком, щоби пропрацювати історичні травми минулого, є музейні інституції. Адже сьогодні їм належить не лише зберегти історії про пережите, формуючи колективну пам’ять суспільства, а й зрозуміти, як цей досвід можна використати та які висновки слід зробити, щоб надалі не повторювати власних помилок.

Генеральний директор Національного меморіального комплексу Героїв Небесної сотні Ігор Пошивайло зазначив, що, говорячи про спільну пам’ять, необхідно враховувати різні погляди на складні історії. Адже хоч кожен досвід окремої людини є унікальним та важливим.

«Водночас відвідувачі сучасних західних музеїв потребують соціальних орієнтацій. Музеї мають бути опорою, щоб зорієнтуватись у соціальній поведінці щодо подій, — каже Ігор Пошивайло. — Сьогодні світ переосмислює свою історію — про Першу і Другу світові війни, Голокост, техногенні катастрофи, сучасні війни. Щоб сформувати ставлення до цих подій, і потрібні музеї, які активно й ефективно формують сучасний наратив».

Місце держави

Другого дня учасники конгресу та спікери рефлексували на тему театру та кіно як місця, де переосмислюються людські долі. За словами театрознавиці та театральної критикині Ірини Чужинової, «усе, що відбувається в суспільстві, відбувається і в театрі. Театр рефлексує та інтегрує будь-що».

Дискутували на теми, які є актуальними як для митців, так і для їхніх глядачів. Головним тематичним фокусом залишається російсько-українська війна на Сході, яку автори осмислюють двома шляхами: розповідаючи історії безпосередньо з фронту або намагаючись розібратися в людських переживаннях у цивільному житті («Кіборги» Ахтема Сеітаблаєва, «Атлантида» Валентина Васяновича та «Погані дороги» Наталки Ворожбит).

Але, крім війни, в українському кінематографі є й інші тематичні вектори руху. Координаторка міжнародного фестивалю короткометражного кіно Wiz-Art Ольга Райтер поділилася спостереженням: «Зараз наші режисери та режисерки здебільшого займаються психотерапією. Бо перш ніж рефлексувати над історичними подіями, треба пізнати себе».

Тому, на її думку, іншою важливою темою, яка червоною ниткою проходить крізь багато кінострічок останніх років, є тема дитинства й дорослішання дітей 1990-х (яскравим прикладом є остання стрічка режисерки Ірини Цілик «Я і Фелікс», знята за мотивами роману Артема Чеха «Хто ти такий?»).

Але, як правило, задум потребує підтримки. Зокремагрошової. Тема держзамовлень та фінансування українського кіно є доволі гострою. Тож на одній із дискусій думки спікерів розійшлися.

Як зазначив режисер та актор Ахтем Сеітаблаєв, в ідеальному світі держава має визначати тематичний спектр кінематографу шляхом обговорення з людьми кіноіндустрії. Однак Ольга Райтер наголосила: в цьому питанні треба бути обережним, бо постає ризик надиктовування певних тем згори. На її думку, держзамовлення тематичного напрямку може створити рамки, які заблокують авторський голос режисера.

Свої сумніви щодо співпраці з державою висловив митець та арткуратор Олекса Манн: «Художнику треба триматися від держави якомога далі. Зі стратегічними цілями».

Влада культури 

Ця недовіра з боку людей зі сфери культури не безпідставна. Яскравим прикладом є нещодавні скандали довкола Мистецького Арсеналу та Довженко-Центру. І саме це свідчить про потребу нового діалогу. Адже культурний процес не існує у вакуумі, його учасниками більшою чи меншою мірою є три сторони: митець, держава та аудиторія. Залишилося небагато: знайти шлях до порозуміння та солідаризації.

На думку організаторів Конгресу культури першим кроком до цього є визнання власної важливості та сили. Оксана Форостина переконана, що цей діалог може відбутися лише на рівних:

«Коли ми говоримо про діалог культури та влади, це не зовсім точне формулювання. Насправді це діалог влади і влади — просто вони різні. Часто ми не свідомі своєї владності або владності того, з ким говоримо».

Знаковою подією фінального дня, який мав символічну назву «Театрократія», став Маніфест дієвців культури. Його виголосили критикиня Дарія Бадьйор, ініціаторка законів про УКФ Ірина Подоляк, кінознавець Іван Козленко та менеджерка культури Ольга Сагайдак, які закликали учасників Конгресу долучитися та залишити свої підписи. Основною метою Маніфесту є лібералізація процесів, доступність мистецьких продуктів, заохочення розвитку вільної особистості через створення культури відкритого суспільства.

На думку Ірини Подоляк, сучасній українській культурі насамперед необхідно стати вільною, незабюрократизованою та рівноправною.А крок назустріч мають зробити ті, кому справді не байдуже, замість того, щоб чекати активних дій від держави. Тож результатом Конгресу стали не лише дискусії та роздуми про майбутнє українського культурного процесу, а й практичні ідеї та стратегічне планування того, яким буде наше завтра. Головне — почати діяти.

Авторка : Ксенія Чикунова