«Гостинність по-арабськи»: Інтерв’ю з журналістом, якого видворили з Еміратів

11 листопада в Об'єднаних Арабських Еміратах урочисто відкрили музей всесвітньої культурної історії — «Лувр Абу-Дабі». Подія була дуже помпезною — про неї писали всі світові медіа, а на відкриття музею навіть прибув президент Франції Еммануель Макрон.

Та під час урочистостей спецслужби Еміратів затримали двох журналістів швейцарського телебачення RTS — Сержа Ендерліна та Йона Бйорґвінссона. Вони знімали сюжет про робітників-мігрантів, які будували Лувр Абу-Дабі.

У журналістів конфіскували техніку й дві доби допитували, звинувачуючи в шпигунстві.

«Громадське.Світ» поспілкувалося з Сержем Ендерліном його затримання й ситуацію з правами людини в Об’єднаних Арабських Еміратах.

Розкажіть, з якою метою ви приїхали в Емірати і що відбулося?

Ми були в ОАЕ на відкритті музею «Лувр Абу-Дабі», який будували у співпраці з Францією. Але за цим усім стоїть інша історія — це історія мігрантів, які розбудовували ОАЕ практично з нічого. І це стосується також Катару і навіть Саудівської Аравії. Ці країни нині переживають величезний будівничий бум, який був би неможливим без роботи мігрантів. Водночас місцева влада з ними не завжди добре поводиться.

Ми відвідали музей і захотіли поспілкуватися з робітниками, які будували його. Після декількох днів зйомок на вулиці нас зупинила поліція — це було на ринку за межами Абу-Дабі, у районі Муссафа. Це район, де в складних умовах проживають робітники-мігранти. Поліція сказала, що ми не можемо знімати на ринку. Вони не дозволили фільмувати такі звичайні місця, де багато бідних, адже це суперечить тій красивій картинці, яку країна хоче показати світові.

Тож, нас затримали. Спершу на декілька годин, а після перевезли до будівлі в центрі Абу-Дабі. Там нас почала допитувати місцева служба безпеки, яка підпорядковується міністерству внутрішніх справ ОАЕ. Нас затримали на 50 годин. Допит тривав довго, інколи по дев’ять-десять годин без перерви.

Працівників спецслужб цікавило передовсім чи ми не шпигуємо для когось. Хоча, ми мали всі наочні докази, що ми звичайні журналісти — узяти хоча б наші фотографії з минулого. Але вони не хотіли на це зважати. Й продовжували розпитувати про шпигунство на користь інших країн — Катару чи Ірану.

Хто ці будівельники-мігранти і які мають умови праці? 

Це не нова історія для Перської затоки. В останні 10-15 років, коли піднялася ціна на нафту, деякі країни, насамперед Саудівська Аравія, Катар та Об’єднані Арабські Емірати, змогли накопичити величезні суми готівки. Ідеться про сотні мільярдів доларів. Ці гроші почали вкладати в будівництво, створюючи великі міста посеред пустелі й приваблюючи туристів.

Швейцарського журналіста телеканалу RTS Сержа Ендерліна (на фото) та його колегу Йона Бйорґвінссона, затримала спецслужба Арабських Еміратів. Вони знімали сюжет про робітників-мігрантів, які будували Лувр Абу-Дабі, архівне фото Фото: Giacomo Brini

Але ці міста не з’явилися миттєво завдяки диву — хтось мусив їх будувати. Зовсім поруч, через море є Індія та її сусіди — Бангладеш, Непал, Пакистан. Ці країни дуже бідні, там мільйони людей, які готові перетнути море, приїхати в Емірати й працювати звичайними будівельниками. Уже на місці вони, зазвичай, підписують контракти й отримують зарплатню.

Таких людей нескладно знайти — на будівельних майданчиках чи просто на вулиці. Ми розпитували їх про різні речі, зокрема, чи вони задоволені життям. І, вірите чи ні, але більшість мігрантів казали, що вони щасливі. Тому що вони просто не знають, що могли б заробляти більше й мати кращі умови праці.

Міжнародні організації на зразок Human Rights Watch та Amnesty International роками твердять: цих робітників експлуатують. Їм не забезпечують повністю їхніх прав, якби права людини в арабських країнах узагалі поважали. Ідеться про право утворювати профспілки, змінювати роботодавця, право звільнитися й отримати компенсацію, якщо ти незадоволений роботою.

Усі ці права існують на папері, але їх ніколи не забезпечують. І після підписання такого договору робітники не можуть його переглянути й мусять працювати. Вони прокидаються рано-вранці, доїжджають на будівництво з так званих «робітничих містечок» на автобусі, працюють 11 годин без перерви й повертаються додому, щоб поспати. Це дуже важке життя.

Що ви відчували, коли вас затримали й проводили допит?

Раніше в інших країнах мене вже затримувала поліція і допитувала. Але це ніколи не тривало так довго —зазвичай їм вистачало декількох годин. Однак коли тебе допитують 50 годин, ти починаєш думати, що з тобою станеться щось дуже й дуже погане. Адже нема логіки в тому, щоб утримувати так довго. Й це надзвичайно нервувало, бо виходило за межі нормальності.

Проте, я не був надто наляканим. У роботі журналіста такі речі вряди-годи трапляються. Це може трапитись і в Україні чи інших демократичних європейських державах — навіть у моїй рідній Швейцарії.

Щойно ви з’являєтеся з камерами й починаєте працювати, комусь обов’язково це не сподобається. І вони починають розпитувати: що ви робите, чи маєте дозвіл на зйомку, де ваше посвідчення журналіста. Але якщо б ми завжди чекали на кожен дозвіл, у новинах не було б жодного вартісного сюжету. Тож, звісно, інколи ми робимо нашу роботу без необхідної ліцензії чи акредитації.

Але тут причина нашого затримання була не в дозволі на зйомку. Між іншим, ми надсилали запит заздалегідь, але не отримали нічого у відповідь. Звісно, влада Еміратів ніколи б не погодила зйомку історії про будівельників-мігрантів. Тож, так чи йнак, ми б фільмували це без дозволу. Тут справа в тому, що спецслужбам не сподобалося, що ми показували їхню країну в іншому світлі — не так, як вони вважають за потрібне. Надто, що в цей момент відбувалося відкриття Лувру.

Перед тим, як вас відпустити, спецслужби Еміратів дали підписати вам зізнання на арабській мові. Чи є якісь наслідки цього — правові або будь-які інші?

Відверто кажучи, не знаю. Я впевнений, що будуть якісь правові наслідки в самих Об’єднаних Арабських Еміратах, але не в інших країнах. Тим паче, ми не мали жодного уявлення про зміст того зізнання, це був чистої води примус. Нам погрожували, на нас тиснули психологічно, водночас фізичної сили не застосовували. Зізнання, які вони витягнули, не були добровільними.

Пізніше спецслужби сказали, що ми підписуємо те, про що самі розповіли під час допиту.  Але я не маю жодного уявлення, що насправді було в документі, що ми насправді підписали. Ми не мали змоги перевірити. Тож тепер служба безпеки Еміратів має два документи — за моїм підписом і підписом мого оператора — у яких ми зізнаємося в речах, про які, можливо, й не говорили.

На мій погляд, ці документи не мають жодної юридичної ваги. Принаймні в демократичних країнах. Проте я не можу сказати те саме про арабський світ, адже Емірати мають багатьох союзників довкола, а електронні дані легко поширюються. Тож, я не знаю, що може бути далі.

Ви згадали про моральний тиск — що конкретно ви маєте на увазі?

По-перше, багатогодинний допит без прямого підтвердження, що тебе заарештовано. Навіть без підтвердження, що ти що-небудь порушив. Це вже з певного погляду тиск. По-друге, вони забрали наші годинники, телефони, ноутбуки. По-третє, нам заборонили спілкуватися з родинами, з нашим телеканалом, з посольством і навіть між собою. І останній момент — вони постійно повторювали: «Якщо ви говоритимете й співпрацюватимете з нами, ми випустимо вас дуже скоро». Проте це «дуже скоро» протривало 50 годин. Щонайменше сім разів вони обіцяли, що випустять нас у наступні декілька годин, але цього не траплялося. Що довше це триває, то слабшим ти стаєш.

В останню мить вони зіграли з нами злий жарт. Перед тим, як відпустити, вони помістили нас у машину з конвоєм, яку використовують для перевезення злочинців до тюрми. Це був чорний американський SUV із заґратованими та затемненими вікнами. Усередині були кайданки та інше приладдя для ув’язнених. Нам навіть зав’язали очі, щоб ми нічого не бачили.

Коли нас відвозили до аеропорту, ми не знали, куди саме нас везуть, і що трапиться далі. Надто, що аеропорт був лише за 20 кілометрів від того місця, де нас тримали,  тобто дорога мала зайняти приблизно 20 хвилин. Натомість ми їхали цілих три години — невідомо чому.

Відкриття художнього музею — Лувр Абу-Дабі, 7 листопада 2017 року Фото: EPA-EFE/MARTIN DOKOUPIL; EPA-EFE/MAHMOUD KHALED

Після повернення до Швейцарії, чи писали ви скарги, можливо, подали судовий позов? Якою була ваша відповідь на затримання в ОАЕ?

Це не в моїх руках. Я працюю на державне телебачення, ми маємо юридичний відділ. Зараз юристи працюють над цим разом з міністерством закордонних справ Швейцарії.

Ми вже подали скарги. Далі справа за дипломатами з обох сторін. Можливо, з цього щось вийде. Щодо судових позовів я не знаю, але ми точно вимагатимемо повернути нашу техніку, яку конфіскували спецслужби Еміратів. Це не лише персональні ноутбуки, але й усе телевізійне спорядження — камери, штативи, об’єктиви, карти пам’яті. Усе це залишилося в Абу-Дабі.

На ваш погляд, чого спецслужби, урешті-решт, хотіли від вас?

Я не знаю, чи вони хотіли чогось конкретного. Думаю, вони мали на меті залякати нас, щоб ми більше ніколи не поверталися в ОАЕ. Також, гадаю, вони хотіли надіслати повідомлення зовнішньому світу, що Об’єднані Арабські Емірати не зацікавлені в приїзді іноземних журналістів, які ставитимуть запитання й показуватимуть якісь історії окрім тих, які дозволені офіційною владою. Якщо ти хочеш показати, що відбувається в країні поза будівничим бумом, тебе затримають. Ти тут — непроханий гість. Думаю, це було основним посланням.