Кaмо грядеши, Білорусе? Можливі геополітичні наслідки для України політичної кризи в Білорусі

З початку 2020 року білоруська економіка стрімко занепала, а до середини вересня державна скарбниця майже спорожніла. Подальше погіршення соціально-економічного становища в країні загрожувало розширити соціальну базу й без того масових протестів. До того ж, аби силовики залишалися вірними режиму, їм треба було вчасно платити зарплати. Чергове погашення боргу перед іноземними кредиторами теж мало відбутися незабаром. З огляду на критичну фінансову ситуацію в країні Лукашенко звернувся до президента Росії з проханням про допомогу. У вересні обидва президенти зустрілися в Сочі. Стало відомо, що Росія надасть Білорусі позику 1,5 мільярда доларів, а також забезпечить іншу допомогу Лукашенкові, включно з наданням обіцяних раніше російських поліцейських сил для боротьби з протестами, якщо виникне така необхідність.

Показово, що, окрім цього, обидва уряди оприлюднили дуже мало офіційної інформації щодо зустрічі двох президентів, яка тривала понад чотири години за зачиненими дверима. Тим часом виникає питання, а що ж Лукашенко був змушений пообіцяти замість цього? Зважаючи на історію відносин між двома країнами та серйозну залежність білоруської економіки від свого «братнього» сусіда, було б логічно припустити, що ціною, яку Путін вимагав від Лукашенка (і той, судячи з усього, змушений був погодитися), була сама незалежність Білорусі.

Цікаво, що в кінці дев'яностих років президент Олександр Лукашенко сам ініціював ідею створення Союзної держави між Білоруссю та Росією, а в 1999 році була підписана відповідна угода. Є свідчення про те, що ідея була зумовлена прагненнями Лукашенка стати президентом цієї Союзної держави. Розраховував він на те, що його російський колега Борис Єльцин тоді вже був досить старим і хворим і не мав прагнення обиратися далі. Але все змінилося, коли замість Єльцина прийшов молодий та амбіційний Володимир Путін. Очевидно, не бажаючи виконувати другорядну роль в Союзній державі, Лукашенко втратив до неї інтерес.

Однак протягом двох десятиліть білоруський лідер морочив росіянам голову з цим бажаним для них союзом, тим часом отримуючи серйозні економічні преференції, як-от субсидовані ціни на імпорт нафти та природного газу. Два десятиліття Лукашенко користувався перевагами того, що є клієнтом свого могутнього сусіда, але водночас чинив жорсткий опір імперським намірам свого російського колеги включити Білорусь до складу Російської Федерації. Такий стан речей між російським президентом-автократом, відомим своїми реваншистськими спробами відновити колишню радянську імперію, та його білоруським колегою, який також завжди прагнув бути на вершині влади, давно перетворив цих двох людей на «заклятих друзів».

А тепер, зважаючи на ситуацію, що склалася, у Лукашенка не було іншого вибору, як розміняти незалежність країни на підтримку свого суттєво ослаблого режиму. І це попри кількавідсоткову підтримку білорусів ідеї приєднання до Росії. Для Кремля ситуація теж непроста. Повністю підтримуючи Лукашенка, якого білоруси більше не хочуть терпіти, Путін уже викликав певні антиросійські настрої серед білорусів, які, здається, лише наростають. Російський президент-автократ, з одного боку, не може дозволити народові Білорусі скинути свого давнього авторитарного лідера, оскільки це дасть небажаний приклад його власному народові. З іншого боку, більш безпосередня участь у придушенні протестів суттєво відштовхне білорусів від Росії. Зважаючи на це, найвірогіднішим сценарієм будуть спроби з боку Росії скористатися непрямими гібридними методами, щоб заспокоїти протести та врешті-решт поглинути Білорусь.

Уже очевидно, що сам Лукашенко перетворився на «кульгаву качку»: навіть у середньостроковій, а тим паче в довгостроковій перспективі російський покровитель більше не бачить його на чолі Білорусі. Безумовно, Путін зробить усе, щоб білоруський народ не повалив свого обридлого давнього самодержця. Тим часом деякі натяки з обох боків указують на те, що Путін віддає перевагу керованому переходу влади до нового, лояльнішого до себе та менш амбіційного лідера.

Схоже на те, що найімовірнішим сценарієм, передбаченим Путіним, є здійснення конституційної реформи, яка приведе до значно сильнішого парламенту завдяки ослабленому президентству та створенню квазібагатопартійної системи. Провідні національні підприємства будуть приватизовані російськими олігархами, близькими до Володимира Путіна, і це ще більше посилить залежність білоруської національної економіки від Росії. Політична реформа мусить завершитися відставкою Лукашенка та новими президентськими виборами. Так, авторитарний режим мусить бути замінений на гібридний, або, як називають його росіяни, «керовану демократію». За такої системи Кремль, використовуючи численні гібридні методи, які росіяни досконало опанували, матиме можливість привести до влади як нового президента, так і лояльний до себе парламент.

І треба сказати, що цей процес уже розпочався, оскільки велика кількість російських пропагандистів ще в серпні прибула до Білорусі, щоб замінити тих журналістів, які на знак протесту проти жорстокості режиму подали у відставку або були звільнені з державних телеканалів та інших ЗМІ. Інші «спеціалісти» з Росії також прибувають у білоруські міста й селища, допомагаючи місцевій владі придушити протестну діяльність на місцях, використовуючи проти активістів непрямі методи, зокрема шантаж і залякування. Російські емісари також налагоджують стосунки з низовою та середнього рівня бюрократією, яку вони вважають своєю кадровою базою для майбутніх прокремлівських політичних сил, існування яких дотепер не допускав Лукашенко.

В умовах нового політичного режиму Кремль, імовірно, буде намагатися привести до влади новостворені політичні сили, які «тихою сапою» зможуть інкорпорувати Білорусь до складу Російської Федерації.За такого сценарію повзучої окупації білоруси можуть усвідомити це занадто пізно, коли одного дня прокинуться підданими іншої країни. Така гібридна анексія (якщо її вдасться реалізувати) також зміцнить позицію Путіна в Росії, а це йому зараз конче потрібно, оскільки останнім часом його популярність помітно знизилася. Це пов’язано з дуже непопулярною пенсійною реформою, економічним занепадом країни, фарсовою конституційною реформою та його вкрай неефективною політикою щодо боротьби з пандемією. З огляду на те, що після приборкання Чечні та анексії Криму популярність Путіна серед населення країни стрімко зростала, для нього було б резонно знову очікувати на те саме, якби йому вдалося приєднати Білорусь.

Розвитку подій за таким сценарієм можливо запобігти, якщо білоруси стануть свідомими можливої домовленості двох автократів за їх спиною і продовжать свій опір — як режимові, так і намаганням повзучої анексії з боку Росії. У цьому вони потребуватимуть серйозної підтримки з боку західних демократій. Зрештою, Захід повинен прокинутися й зрозуміти, що повернення колишніх підлеглих Росії територій — це не вигадка, а багаторазово й відкрито заявлена володарем Кремля персональна геополітична місія.

Безперечно, в умовах протистояння з ядерною державою єдиною життєздатною перешкодою цим неоімперським прагненням може бути подальше зміцнення єдиного фронту західних демократій і їхня рішучість серйозно посилити суворі дипломатичні й економічні заходи проти злочинного режиму Путіна. Зважаючи на значну фінансову та технологічну залежність Росії від країн Заходу, наявні санкції працюють. Хоча вони й не зупинили російський експансіонізм, але уповільнили та зробили його менш відвертим, гібриднішим і повзучим. Утім, це зовсім не робить путінський режим менш небезпечним, а тому очевидно, що нові, серйозніші санкції давно назріли.

Ембарго на імпорт російської нафти, від'єднання країни від міжнародної банківської системи SWIFT є лише деякими заходами, здатними продемонструвати Кремлю серйозність намірів Заходу. І Україні варто докласти максимум зусиль на дипломатичному фронті в цьому напрямку. Але як би не розвивалися події в Білорусі найближчим часом, зрозуміло, що нашій державі слід готуватися до найбільш негативного сценарію, за якого величезна територія на північному заході може з відносно нейтральної перетворитися на потужний і дуже небезпечний російський військовий плацдарм для наступу на Україну.

Думка редакції hromadske може не збігатися з думкою автора