Прем’єра українського фільму на Берлінале: інтерв’ю з режисеркою Марисею Нікітюк

Журналістка

15 лютого 2018 09:06

Український фільм «Коли падають дерева» режисерки Марисі Нікітюк покажуть на кінофестивалі Berlinale 20 лютого. Стрічка потрапила до однієї з основних секцій фестивалю Panorama Berlinale, заснованої як майданчик для сміливих фільмів, що «розширюють межі смислів та візуальної естетики». Раніше у цій секції демонстрували фільми Кіри Муратової «Другорядні люди» та «Лист до Америки».

«Коли падають дерева» знімали спільно з Польщею та Македонією. Вже восени фільм планують випустити у широкий прокат в Україні. У травні 2016 сценарій до стрічки Марисі Нікітюк отримав нагороду за найкращий сценарій з Центральної та Східної Європи під час Каннського кінофестивалю.

Фільми за сценаріями режисерки брали участь у престижних міжнародних фестивалях у Локардо, Клермон-Феррані, «Золотому абрикосі», Одеському міжнародному кінофестивалі.

Громадське зустрілося з Марисею Нікітюк та розпитало її про майбутню прем’єру, очікування від Берлінале і те, яким сьогодні має бути українське кіно.

Режисерка фільму «Коли падають дерева», який потрапив у програму Panorama Berlinale, Марися Нікітюк під час інтерв'ю Громадському Фото: Анна Цигима/Громадське

Фільм «Коли падають дерева» почали робити ще у 2013. Сьогодні вже 2018, чому так довго?

У 2013 році ми презентували проект фільму та почали шукати фінанси на виробництво. Тоді нас відібрали на кіноринок в Талліні, «Baltic Еvent». Ми повернулися і почалася революція на Майдані, у той період ніхто не думав про кіно. Тому ми малу таку паузу.

Насправді, дуже багато фільмів подають на фестивалі недоробленими – там ще варто працювати з кольором, звуком. Так сталося і з моїм фільмом – «Коли падають дерева» ми подали на Берлін у чорновому варіанті.

У ЗМІ цей фільм охрестили українською еротичною драмою. Про що він? І як ви визначаєте його жанр?

Безумовно це драма з трагічними та комедійними елементами. Це авторське кіно, арт-кіно, як зараз прийнято говорити. Ми позиціонуємо його як «драма дорослішання» — у фільмі показано перехідний етап – від підлітка до дорослого.

Так чи інакше всі мої роботи, як і роботи будь-якого автора, мають автобіографічні елементи. Тому що я – лінза, яка все пропускає крізь себе

Це фільм про потребу свободи, про можливість йти за собою і за власним покликом. Це дуже перегукується зі мною у той момент, коли я входила в кінематограф. У мене дві освіти, але профільної режисерської немає. Тож мені було складно працювати без неї, але коли ти справді чогось прагнеш, то треба йти до цього і вчитися на помилках.

ДИВІТЬСЯ: «Міф» про Василя Сліпака: інтерв'ю з режисером фільму

Я не знаю, чому його назвали еротичною драмою. Звісно, там є еротичні елементи, відверті сцени. Вони були там необхідні емоційно. Я не сприймаю їх як «вау» або якийсь хайп. Секс – це нормально, всі ним займаються. Це частина нашого життя і це велике поле емоційного вираження. Обходити спеціально цю частину життя персонажів – це був якийсь нонсенс для мене.

Кадри з фільму «Коли падають дерева» режисерки Марисі Нікітюк

Виходить, що він трохи автобіографічний?

Я би не назвала його автобіографічним, але так чи інакше всі мої роботи, як і роботи будь-якого автора, мають автобіографічні елементи. Тому що я – лінза, яка все пропускає крізь себе.

У фільмі є маленька героїня Вітка, її зіграла чотирирічна Соня Халаїмова – це бомба, а не дитина. От вона була трішки списана із мене, бо мабуть саме так я себе уявляю у дитинстві. Під час роботи ми так з нею зблизилися і так одна одну полюбили, що іноді вона навіть ввижається мені як альтер-его.

«Коли падають дерева» — це українсько-польсько-македонський проект. Як вийшло, що до роботи доєдналися Польща та Македонія?

У нас було 50% фінансування від Держкіно. Звісно, що цього для нас було мало, тому ми мали вступати у копродукцію з кимось. Всі зйомки у нас проходили на території України, але ми залучили професіоналів з Польщі та Македонії. Я хотіла працювати з оператором Міхалом Енглертом, тому так виникла Польща. Для мене він дуже крутий. Коли я передивилася його фільми, то переконалася у тому, що саме він мені потрібен. Хоча у нього страшенний графік і він постійно зайнятий, проте він погодився.

А македонці самі прийшли до нас і запропонували спільну роботу. Ми ділилися творчо-виробничими роботами з Македонією – там композитор, режисер монтажу. Там ми робимо спецефекти.

Ви журналістка і театразновиця. Чи важко було входити в сферу кіно без професійної освіти?

Важко технічно. Наприклад, на першому своєму фільмі я стояла під деревами і дивилася, як грають мої актори. І це замість того, щоб дивитися на монітор і аналізувати не гру акторів, а те, якою виходить картинка.

Я займалася театром, театральною критикою і для мене було очевидно, що є сцена і є ти. Рамка, кадр – це були неприродні для мене поняття. Вже зараз я відчуваю і розумію, що і як треба робити. Технічно я просто вивчала, як влаштований процес і вчилася на своїх помилках, вони були болючі. Бо ти бачиш в голові одне, а в реальності виходить взагалі інше.

Якби я знала, скільки на мене чекає, то можливо багато речей робила б по-іншому, менше ризикувала. Але тоді я, мабуть, не мала б такого результату

У цьому є свій плюс – ти безстрашний, бо не розумієш скільки у тебе роботи. Іноді ти розумієш, що фізично складно, бо третій день не спиш, але ти робиш це. Ти стрибаєш у глибоку воду з акулами і десь на шляху можеш потонути. Але ти цього не знаєш і спокійно пливеш. Якби я знала, скільки на мене чекає, то можливо б багато речей робила по-іншому, десь менше ризикувала. Але тоді я, мабуть, не мала б такого результату.

«Коли падають дерева» — це перша повнометражна робота. До того були тільки короткометражки. Що було найскладніше у переході з одного формату роботи до іншого?

У мене не було часу осмислити все. Очі бояться, а руки роблять. Над цим працюєш набагато довше. Під час роботи над коротким метром я багато чого робила сама. І майданчик допомагала прибирати, і людей було менше. А тут у мене з’явилася велика команда – 70 людей, а не 10. Я дуже раділа, що цей процес був наближений до того, як треба знімати справжнє кіно. З короткометражками ми дуже старалися зняти все швидко. У «Сказі» знімали три дні те, що треба було знімати шість, бо на більше не було фінансів, це були власні інвестиції.

Останнім часом говорять, що Україну змінить молоде покоління. Ви належите саме до нього. Які фільми треба знімати в Україні в найближчі роки?

Є речі, які варто робити – вкладати в режисерів, у кіногалузь, розвивати її. Але диктувати щось конкретне – я не думаю, що так варто робити. Наприклад, чи варто знімати фільми про АТО? На мій погляд, поки що – ні, адже ще дуже мало часу минуло, війна ще триває. Це дуже боляче. Показати це правдиво і об’єктивно надто складно, адже ми частина цієї історії. Для цього є документальне кіно, яке фіксує події без втручання автора і віддає це на розсуд глядачу.

Найперше, що варто робити в українському кіно, — дати можливість молодим режисерам увійти у професію, розвиватися. Хтось робитиме іміджеві проекти, хтось — мейнстрімові, але якісні

А у художнього фільму є режисер, сценарист, актори зі своїми позиціями, думками. Все це поєднати у фільмі складно і треба вміти це робити. Найперше, що варто робити в українському кіно, — дати можливість молодим режисерам увійти у професію, розвиватися. Тоді вони зможуть залучати нових акторів. Хтось буде робити іміджеві проекти, хтось — мейнстрімові, але якісні.

Сьогодні у нас є Валентин Васянович, Мирослав Слабошпицький, Володимир Тихий – це вже дорослі режисери, які сформувалися. Молоде покоління – Марина Степанська, Дмитро Сухолиткий-Собчук, Роман Бондарчук, Наріман Алієв, Катя Горностай, Філіп Сотниченко, я, Віка Трофименко, Тарас Дронь, Роман Любий. Це вже немало. Всі такі різні і кіно у всіх буде різне. І це круто.

Чого очікуєте від Берлінале?

Я так хотіла на прем’єру на Берлінале, що все, чого я очікувала, вже отримала. Якщо будуть якісь нагороди або номінації – було би класно. Звісно, це плюсик до карми цього фільму і наступних стрічок. Дві найкращі речі вже сталися. Перше – я дуже хотіла прем’єру на Берлінале. Друге – фільм довго не завершувався, у нас було багато з ним проблем. Я люблю і ненавиджу це кіно. Я з ним давно, передивилася його дуже багато разів. Тепер він завершився, принаймні має можливість дійти до глядача, чого мені дуже хотілося б.

Від Берліну очікую пережити прем’єру: як сприймуть, хто прийде. Для мене це вперше – великий зал, прем’єра винятково мого фільму. Ще і в Берліні на престижному фестивалі. Я думаю, що мені буде емоційно класно, але стрьомно.