ENRU
BBC

«Міф» про Василя Сліпака: інтерв'ю з режисером фільму

«Міф» — скорочено від Мефістофеля, серед усіх героїв, яких зіграв оперний співак Василь Сліпак, він був його улюбленим. Таким був позивний Василя на фронті, так режисери назвали стрічку. Фільм-концерт про оперного співака виходить в український прокат 8 лютого.

Василь Сліпак майже 20 років жив у Парижі, виступав у найбільших світових операх і виконував провідні ролі в постановках. Був одним із організаторів паризького Євромайдану, а з початком збройного конфлікту на сході, спершу підтримував армію, а згодом вступив до лав добровольчого батальйону. Під час виконання бойового завдання Василь Сліпак загинув від кулі снайпера.

Режисерами виступили Леонід Кантер та Іван Ясній. Вони зняли фільм за підтримки волонтерів, рідних і друзів Василя.

Громадське зустрілося з Леонідом Кантером та розпитало про роботу над фільмом.

Режисер Леонід Кантер Фото: Громадське

Чому ви вирішили працювати над фільмом «Міф»?

Коли ви побачите, хто такий Василь Сліпак, дізнаєтеся про нього більше, то зрозумієте, що не можна було не зняти цю історію. Для кінематографіста ця історія унікальна, адже відбувається перевтілення людини. Оперний співак перетворюється на вояка просто перед нашими очима. Ця історія і кумедна, і водночас трагічна, тому що головний герой гине.

Мені здалося, що ви почали працювати над фільмом лише тому, що було дуже багато матеріалів і відео.

О, ні, якраз навпаки. Спочатку в нас узагалі не було ніякого матеріалу. Про кого робити фільм? Головного героя вже немає, отже інтерв'ю не взяти, весь матеріал, який є, — це якісь уривки з Youtube. Але поступово ми почали роботу над цим усім. З'являлися фрагменти, секунди якісь, епізоди, що далі, то більше. Отримали опери, в яких він співав. І настала така мить, коли в нас уже була купа матеріалу. Десь за півроку роботи.

Василь Сліпак (у центрі) перед виступом, архівне фото зі сторінки співака, 12 березня 2016 року Фото: Василь Сліпак

Чи просто було знайти людей, які виступають спікерами у стрічці? Як ви виходили з ними на контакт?

Багато підказував рідний брат Василя — Орест Сліпак. Він підказував конкретно, хто друзі, знайомі, близькі. 

Скажімо, нас цікавили Василеві викладачі по вокалу або в хорі «Дударик», з якими ми можемо контактувати. Та більшість із них через сильну любов до Василя підозрювали нас у чому завгодно: що ми агенти ФСБ, що ми «правосеки», що хочемо його очорнити.

Але з часом нам почали довіряти. Думаю, тепер вони про це не пошкодують. Як сказав Орест, подивившись чорновий варіант фільму,  — дуже правдиво показали образ Василя. Гадаю, це найкраще, що можна почути від рідного брата.

А ви раніше не були знайомі взагалі з Василем?

Ні, на жаль.

Василь Сліпак, архівне фото зі сторінки співака, 12 березня 2016 року Фото: Василь Сліпак

У фільмі є дві сюжетні лінії. Одна розповідає, власне, про Василя. Інша — це читання твору Джанні Радарі у французькій школі. Для чого ви використали ось цю другу лінію?

Вона називається «лінія Джельсоміно», це хлопчик-співак. Я її читав, ще коли був маленький. Він мав такий потужний голос, що врешті зробив з його допомогою революцію, вигнавши з країни короля-брехуна.

Коли я дізнався про загибель Василя і ми почали працювати над цим матеріалом, у мене одразу з'явилися стійкі асоціації. А вже пізніше, коли вибирали фрагменти з книжки, зрозуміли, що це просто про Василя написано. Там фрагменти, які можна читати, ніби його біографію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Василь Сліпак та Джельсоміно — дві сюжетні лінії одного «Міфу»

Також це була моя давня мрія — об'єднувати документальне з анімаційним. І ось тепер ми це втілили завдяки чудовій команді, завдяки Юрієві Журавлю, Іванові Яснію — режисеру, з яким ми разом працювали. Це все вдалося, бо багато класних людей долучилося.

В одному з попередніх інтерв'ю ви казали, що в українському кіно немає Котигорошка, тобто образу героя. Чи можна назвати образ Василя у вашому фільмі таким Котигорошком і героєм-борцем?

Насправді я для себе характеризую цей фільм, як думу. Приміром, як дума про козака Голоту абощо. Якби в людей, які писали думи в ті часи, були камери, мікрофони, вони точно робили б документальні фільми. Але вони цього не мали, тому писали думи, а відтак виконували їх.

У нас ці інструменти є, ми робимо у свій спосіб ці думи. Ми мали велике бажання показати Василя таким, яким він був, не перебільшуючи. Він не був якимось Рембо, не був супер-вояком. Він був звичайною людиною.

Режисер Леонід Кантер Фото: Громадське

У фінальних титрах — величезний список людей, які долучилися до виробництва фільму. Хто вони і яка їхня заслуга?

Я вважаю, що це народний фільм. Коли ми почали роботу, то оголосили, що нам потрібне відео. З усього світу почали надсилати відеофрагменти на різних носіях, різні люди, зокрема й Громадське телебачення, «5 канал», «Інтер».

Пізніше ми зрозуміли, що нам просто не вистачає сил, нам потрібно залучити фахівців, щоб рухатися вперед. Нам потрібно було, щоб люди весь час проводили з нами. Завдяки «Спільнокошту» зібрали гроші. Без цього ми б не дісталися до фіналу.

Тому цей фільм є народним. Усі ті доброчинці, які надсилали нам відео, допомагали нам фінансово, всі вони — в титрах.

Я просто хотів вас запитати, як режисера: ви для себе як визначаєте ось ту етичну межу, коли можна показувати «гострі» фрагменти?

Коли працювали над «Міфом», розуміли, що його дивитимуться діти також. Тому в ньому лише кілька гострих епізодів. Це епізод з Майдану, і епізод з фронту. Але вони позбавлені анатомічних подробиць. Ми не показуємо там нутрощі.

У фільмі двічі показана кров, але окремо від людини. Загалом це лише емоційне забарвлення, глядач більше додумує, ніж бачить насправді. Послідовність кадрів така, що ти уявляєш щось, і це в голові насправді відбувається. Думаю, ми знайшли баланс, не лякаючи глядача натуралізмом, бо він не є предметом мистецтва. Ми намагалися зробити саме художній фільм, тому вибирали ці кадри дуже ретельно.

Ми прагнули передусім створити кіно, орієнтоване на широкий загал, щоб його з однаковим інтересом дивилися як люди мистецтва, так і військові, як діти, так і старші люди. За роботою ми весь час думали, чи буде це зрозуміло за тридцять років. Чи буде це зрозуміло фіну чи італійцеві. І коли щось не відповідало одному з цих критеріїв, ми викидали кадри. Таким чином ми зробили для всіх зрозумілий фільм.

Це не тільки музичний фільм, тут також є анімація. Як ви співпрацювали з Юрієм Журавлем?

Я вважаю, що запорука успіху цього кіно полягає в тому, що ми просто зібрали дуже класну команду. Не можна сказати, що хтось один молодець. Цей фільм зібраний різними дуже талановитими і класними людьми. Юрій Журавель, приміром, чудовий музикант, чудовий аніматор. Ще на найпершому етапі, коли ми тільки оголосили, що почнемо роботу над фільмом, він запропонував: «Якщо потрібна моя допомога, звертайтеся». Ми звернулися. Я думаю, що тепер він нас уже прокляв.

Чому?

Тому що роботи було надто багато.

Режисер Леонід Кантер Фото: Громадське

Фільм виходить у прокат, і ви їдете в невелике турне містами України?

З 8-го числа фільм вийде в прокат у різних кінотеатрах по всій Україні. Треба буде відстежувати, не було сенсу віддавати його в масовий прокат. Немає стільки охочих прийти на цей фільм.

Я думаю, що ви на пальцях однієї руки зможете перерахувати документальні фільми, які вийшли в кінотеатрах. Документальне кіно не є наразі таким популярним, щоб ходили на нього в кінотеатри. Люди нині не розуміють, що документальне кіно може бути водночас і художнім, що воно може вражати не менше за ігрове. Але я думаю, що після перегляду «Міфу» вони це збагнуть.

Чи потрібно сьогодні створювати міфи про конкретних людей? 

Я вам відповім словами Василя Сліпака: ми не маємо права брехати самим собі. Тобто ми можемо створювати міфи, якщо це правда, але ми не можемо казати, що подолали всю корупцію в країні, адже знаємо, що відбувається насправді.

Особистість Тараса Шевченка так обросла, що ми вже не знаємо, хто по суті Шевченко. Ми знаємо те, що створили навколо нього.

Так, люди перетворюють щось прекрасне на кам'яного боввана без душі й серця. Фільму це точно не загрожує. Коли людина дивиться кіно, вона передовсім отримує не інформацію, а емоцію. Вона дуже сильно проживає щось у собі. Я думаю, що такі пам'ятники дуже потрібні.

Якщо казати, що герої не вмирають, а ми це кажемо нині дуже часто, то не вмирають вони тоді, коли ми про них пам'ятаємо. Я думаю, що саме завдяки цій стрічці Василь житиме вічно.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ, як відбувався допрем'єрний показ фільму у Львові