Крадіжка століття. Неймовірні пригоди «Мони Лізи», що зробили геніальну картину відомою на весь світ
Рівно 110 років тому, 21-го серпня 1911-го року сталася подія, яку можна назвати крадіжкою століття, — із Лувру зникла картина «Мона Ліза» авторства геніального Леонардо да Вінчі. Доти її добре знали та високо цінували лише інтелектуали й фахівці. А після викрадення вона стала найціннішою перлиною Лувру й чи не найбільш впізнаваним витвором західноєвропейського мистецтва.
Про загадкову усмішку Мони Лізи, унікальну техніку да Вінчі та наслідки знаменитої крадіжки hromadske поспілкувалося з завідувачем кафедри історії мистецтв КНУ імені Тараса Шевченка, доктором історичних наук Петром Котляровим.
Хто на картині
Повна назва знаменитої картини — «Портрет пані Лізи дель Джокондо». Ця пані — дружина флорентійського купця Франческо дель Джокондо, яку також іменують Лізою Герардіні. Про це нам повідомляє у своєму трактаті від 1550-го року художник і письменник Джорджо Вазарі. За загальноприйнятою версією, саме Лізу Герардіні ми й бачимо на портреті.
Проте існує низка альтернативних тлумачень. Наприклад, що це портрет Ізабелли д'Есте — одної з найвідоміших жінок італійського Відродження, яка зокрема була палкою збирачкою предметів мистецтва і шанувальницею таланту Леонардо. За іншим припущенням, тут зображена аристократка Катерина Сфорца. Хтось вважає, що моделлю була Ізабелла Арагонська, герцогиня Міланська тощо. Існують навіть версії, що це портрет улюбленого учня да Вінчі — Салаї, або навіть автопортрет самого майстра.
Підставою для альтернативних версій є, зокрема, той факт, що Леонардо не віддав портрет замовнику Франческо дель Джокондо. І жодних документів про те, що замовник оплатив роботу художника або вимагав її повернути, історики не можуть знайти. Однак безперечним залишається факт, що художник залишив її собі, вона була йому особливо дорога, він багато розмірковував над полотном і вдосконалював його, щоб передати найтонші нюанси.
Проте, як каже Петро Котляров, загальноприйнята версія, запропонована у XVI столітті Вазарі, все ж звучить достатньо переконливо, щоб надто серйозно ставитися до інших.
«Той, що зникає, як дим»
Коли йдеться про унікальність картини, то не можна не згадати про особливу техніку, яку Леонардо да Вінчі використав для її створення. Вона називається сфумато — у перекладі з італійської «той, що зникає, як дим».
Якщо зовсім просто, то сфумато дозволяє зобразити глибину картинного простору, в якому предмети є максимально об’ємними. Це досягається завдяки плавним тональним переходам між темним і світлим, коли предмети втрачають чіткі контури та здаються оповитими легким серпанком. Да Вінчі неодноразово звертав на це увагу, підкреслюючи, що предмети на відстані треба писати розпливчастими, без різких контурів — на відстані людське око сприймає їх так, ніби вони зникають у диму.
Це добре видно, якщо поставити поруч із «Моною Лізою» наприклад, картину «Народження Венери», яку написав Боттічеллі — старший сучасник да Вінчі. Основний зображувальний засіб Боттічеллі — це лінія. Тіла самої богині та інших міфічних персонажів мають дуже чіткі контури. Такі ж — у різних предметів як першого плану, так і в тих, що розташовані на горизонті. Натомість Леонардо да Вінчі використовує сфумато.
«Сфумато — це такий серпанок, який можемо спостерігати, наприклад, рано-вранці, коли сонце тільки підіймається. Він надає не просто відчуття товщі повітря між нами й предметом, але і якоїсь загадкової таємничості. Спробуйте вдосвіта виїхати, скажімо, на кладовище, або відвідати старі руїни. І навіть звичний пейзаж, оповитий серпанком і тишею, викличе особливе захоплення і тремтіння в душі», — каже Петро Котляров.
Ангел да Вінчі
Цю техніку да Вінчі почав використовувати ще юнаком і вдосконалював упродовж усього життя. Вазарі оповідає, що його перший вчитель Андреа дель Верроккйо дозволив своєму підмайстру за традицією того часу домалювати один із другорядних елементів на своїй картині «Хрещення Христа». Таким елементом був один із ангелів та частина пейзажу.
Сьогодні екскурсоводи в галереї Уффіці, де зберігається картина, звертають увагу відвідувачів на ці «другорядні» елементи, виконані більш майстерно, ніж решта картини. Вазарі підкреслює, що сам Верроккйо це розумів і був роздосадуваний не зовсім приємним для нього фактом. А перевершити свого вчителя молодий Леонардо зміг зокрема завдяки сфумато.
Вважається, що саме в «Моні Лізі» да Вінчі досягнув вершини цієї техніки, яка надала портрету небаченої за досконалістю світлотіні. На «Джоконді» ми не знайдемо чітких контурів. Створене ним світло-повітряне середовище м’яко поєднує перший план і пейзаж у єдине ціле.
«Сфумато надало обличчю м’яких контурів, очам — вологості погляду, шкірі — тілесності. Плавність переходів досягалася через найтонші мазки пензля, багатошаровість живопису. Фахівці сьогодні налічують близько 30-ти найтонших шарів фарб, які майстер наносив один на інший», — розповідає Петро Котляров.
Разом із тим саме сфумато обумовлює те, що різні люди за різних умов можуть сприймати зображення по-різному.
Її усмішка
Таємнича усмішка Джоконди викликає чи не найбільше розмов та суперечок навколо відомої картини. «У Леонардо в цьому творі усмішка така приємна, що здається, нібито споглядаєш радше божественну, ніж людську істоту», — пише Джорджо Вазарі.
«Але чи справді Мона Ліза усміхається?» — несподівано сумнівається Петро Котляров.
Річ у тім, що за різного освітлення висновок про побачене може змінюватися — тіні навколо рота жінки можуть бути більш або менш насиченими, тому усмішка то є, то зникає. Цього да Вінчі зміг досягнути так само завдяки техніці сфумато.
Петро Котляров вважає, що художник зобразив щось на зразок «наміру усмішки»: Джоконда може засміятися наступної миті, або ж навпаки — розсердитися. Все залежить від сприйняття глядача, його настрою, освітлення. Може саме цей сумнів глядача міг бути замислом Леонардо. А втім, Петро Котляров наголошує: це його особисте враження.
Перевірити ці та багато інших припущень щодо знаменитої картини в нас немає практичної змоги. Адже її надзвичайна популярність дозволяє відвідувачам Лувру, де вона експонується, лише упродовж лічених секунд подивитися на неї. А про експерименти з освітленням годі й мріяти.
Ще одна «Мона Ліза»
У 1913-му році заговорили про картину, вкрай схожу на «Джоконду», яку виявили в Англії. Сьогодні вона відома під назвою «Айзелуортська Мона Ліза».
На ній, очевидно, зображена та ж сама жінка, в тій самій позі, але приблизно на 10 років молодша. Освітлення композиції також дуже подібне. Водночас є помітні відмінності, наприклад, не так детально пропрацьована шия, а пейзаж, що слугує фоном, — не завершений.
Ця картина написана на полотні, тоді як «Мона Ліза» із Лувру — на дошці. І що особливо цікаво, нова картина ширша, і завдяки цьому обабіч неї можна побачити дві колони, яких немає на луврському шедеврі.
Про історію цієї картини упродовж минулих століть практично нічого не відомо. Однак результати радіовуглецевого та інших аналізів дають підстави частині дослідників думати, що її написав так само Леонардо да Вінчі — до того ж раніше за іншу, добре відому «Мону Лізу» з Лувру.
Як докази вони наводять слова Джорджо Вазарі, який, описуючи портрет Мони Лізи, каже, що в неї «вії зроблені на зразок того, як справді росте на тілі волосся…» Але на портреті з Лувру сьогодні вії відсутні. А ще Вазарі згадує: картина була незавершена — так само як «Айзелуортська Мона Ліза».
Що надихнуло Рафаеля?
Інший видатний митець епохи Відродження Рафаель Санті часто надихався, або й просто копіював роботи інших майстрів, додаючи якісь свої деталі. В ті часи це не вважалося чимось ганебним — радше навпаки.
Після того, як Рафаель відвідав майстерню да Вінчі, він зробив рисунок Мони Лізи та у 1506 році написав свою «Пані з однорогом». «Пані» не зовсім схожа обличчям на Джоконду, але компонування таке ж, як і в «Моні Лізі». І в «Пані з однорогом», і в рисунку обабіч бачимо колони — дуже подібні на ті, що на «Айзелуортській Моні Лізі». Це, знову ж таки, дає окремим фахівцям підстави припускати, що саме її Рафаель бачив у майстерні Леонардо. Якщо це так, то Леонардо да Вінчі справді створив дві «Мони Лізи».
А втім, як каже Петро Котляров, підстав для сумнівів також вистачає. Один із них — надзвичайно хороша збереженість «Айзелуортської Мони Лізи». На відміну від картини з Лувру, їй вдалося уникнути реставрацій та певних змін. З огляду на те, що їй має бути пів тисячі років і вона повинна мати на собі сліди віків, це викликає певні підозри.
Підозрюються Вільгельм II, Аполлінер та Пікассо
Але повернімося до тієї «Мони Лізи», яка, поза всяким сумнівом, належить пензлю Леонардо і вже понад два століття зберігається в Луврі. 21 серпня 1911 року картину вкрали.
Її пошуки без успіху тривали упродовж двох років. Хто наважився на зухвалу крадіжку, залишалося нез’ясованим, хоча підозрюваних не бракувало. Тінь упала навіть на німецького імператора Вільгельма II, який буцімто міг замовити цю крадіжку, бо хотів принизити Францію.
Також підозрювали критика і поета Гійома Аполлінера та художника Пабло Пікассо, яких пов’язувала давня дружба та спільні погляди на мистецтво. Із викраденням «Мони Лізи» ці двоє також не були жодним чином пов’язані. Але серед помічників і коханців Аполлінера був такий собі П'єре — мутна особа, схильна до шахрайства й крадіжок. Він поцупив із Лувру кілька іберійських статуеток III-IV століття і через Аполлінера запропонував їх Пікассо. Той простодушно взяв і нібито навіть використав одну із них як модель для знаменитих «Авіньйонських дівчат».
Історія краденого незабаром розкрилася, а Пікассо та Аполлінер стали головними підозрюваними та притягнуті до суду. Хмизу у вогнище додавало й те, що трохи раніше Аполлінер публічно погрожував спалити Лувр як осередок старого і непотрібного мистецтва. На суді Пікассо так перехвилювався, що коли суддя запитав у нього, чи знає він Аполлінера, той відповів: «Я його ніколи не бачив». І хоч після розслідування обох відпустили (Аполлінер все ж відсидів п’ять діб у в’язниці), репутація в обидвох була зіпсована.
Крадій і патріот?
Справжнього крадія — працівника Лувру, художника-декоратора Вінченцо Перуджа — поліція не шукала, хоча відбиток його пальця й був на рамі «Джоконди», яку він залишив на сходах музею. Можливо, йому б і вдалося вийти сухим із води, якби не вивіз картину до Італії та вирішив продати її антиквару Альфредо Джері.
Спроба Перуджа продати шедевр закінчилася провалом. Альфредо Джері, який попрохав директора галереї Уффіці допомогти в експертизі шедевру. Там відразу зрозуміли, що перед ними саме той скарб, за яким полює уся поліція Франції. Крадія заарештували, і він постав перед судом.
Перуджі пощастило, що все трапилося в Італії, а не у Франції. Бо в усій цій історії він виставив себе патріотом, який хотів повернути на батьківщину шедевр, «вкрадений Наполеоном». Перуджа чомусь не знав, що у Франції «Мона Ліза» опинилася без участі Наполеона, хоча й справді висіла в його спальні упродовж кількох років.
Злодія позбавили волі трохи більше ніж на рік, а фактично випустили з в’язниці значно раніше, бо його і вважали чи не національним героєм. У Франції йому б точно не вдалося відкараскатися від суворішого покарання.
На перших шпальтах
А про крадіжку «Джоконди» та її пошуки весь цей час газети писали безперестанку.
«Тоді французький народ і дізнався, що він, виявляється, був власником такого безцінного скарбу!» — іронізує Петро Котляров.
Попри жарти, газетярі зробили картині таку рекламу, яку б не забезпечило жодне рекламне агентство навіть за дуже великі гроші. І не лише у Франції. Коли в 1914-му році вона нарешті повернулася до Лувру, про неї писали з новою силою.
Власне після цього вона і стала одним із найвпізнаваніших витворів мистецтва у світі. Але неперевершеною вона була завжди і такою залишається.
«Техніку можна повторити. А от психологізм — неможливо, — впевнений Петро Котляров. — У цьому й полягає геній да Вінчі».