Креветки-рятівниці. Як юний ветеран став фермером, аби придбати біонічні протези
Важких поранень і численних травм боєць Микола Тарасенко зазнав уже на третій день великої війни. Після них — ампутація обох ніг. Миколі тоді ледь виповнилося 19 років. Після тривалої реабілітації ветеран, який нещодавно ще був дитиною, мав вирішити: як і чим жити далі?
Для шостої дитини в сім’ї, де батько помер, а мама важко хворіє, це були особливо непрості питання. У госпіталі він випадково натрапив на відео про розведення гігантських річкових креветок. Ідея сподобалася. Вже з вересня 2023-го Микола став креветковим фермером. Він сподівається, що креветки допоможуть йому заробити гроші на біонічні протези.
«Механічні протези вичавлюють мені пах — здається, наче таз виломлюється. Боляче дуже ними користуватися. Я через це і хочу біонічні: щоб вільно ходити й вільніше жити», — пояснює Микола.
Щоб познайомитися з хлопцем і побачити його креветок, hromadske з’їздило на Житомирщину.
Поранили… після бою
Після школи Микола вивчився на газоелектрозварювальника, почав заробляти власні гроші. Службовці райвійськкомату відверто казали: мовляв, досить «гуляти» — збирайся на строкову службу. Натомість Микола підписав контракт із житомирськими десантниками 95 окрема десантно-штурмова бригада — підрозділ ЗСУ, що базується в Житомирі. Нині має почесну назву «Поліська». Від 2014 року бере участь у російсько-українській війні95 бригади. Надворі був жовтень 2021 року.
Потім його відрядили для відпрацювання бойового злагодження до 80 окрема десантно-штурмова Галицька бригада. Нині має почесну назву «Галицька». Від 2014 року бере участь у російсько-українській війні80 бригади на Львівщину. Чи то Микола трохи притерся до війська, чи нові командири були людяніші за попередніх, але за місяць-другий служити стало легше.
Незадовго до повномасштабного вторгнення хлопець опинився на Миколаївщині. Звідти в ніч на 24 лютого 2022 року вони виступили під Нову Каховку. Поки добралися — росіяни вже зайняли місто.
За словами Миколи, їх — Армійське жаргонне слово для військових першого року служби«салаг» із 95 бригади — долучили до мінометних розрахунків досвідчених військових із «вісімдесятки». Але бій був такий важкий, що після нього від Чисельність сучасного батальйону сягає від 400 до 800 людейбатальйону лишилося трохи більше сотні бійців.
«Я з того бою вийшов цілий. Сестрі телефоном сказав, що живий, що нас розвертають на Миколаїв, адже туди підходять росіяни.
Та до Миколаєва я не доїхав. Під селом Шилова Балка нашу машину обстріляв російський гелікоптер. Прилетіло мені просто під ноги. А біля мене ще снаряд наш лежав — то він здетонував.
От дивина: поруч зі мною хлопці сиділи, нас людей 20 у тій машині було, — їм нічого. Весь удар я на себе прийняв», — пригадує Микола.
Вибухова хвиля кинула його на міномет — хлопець дістав забій мозку, зламану щелепу та ніс, зміщення кісток черепа; задня пластина Розмовна назва бронежилетаброніка травмувала йому хребет. А головне — вибухом пошматувало ноги.
«Я сім днів узагалі без свідомості був. Не пам’ятаю, як з миколаївського у вінницький госпіталь перевозили, як ампутацію робили. Взагалі перший місяць після поранення ніби в тумані — мені постійно морфін давали, бо я кричав від болю. Коли вже трохи оговтався, дивлюся: хлопці поруч у палаті без ніг лежать. Мацнув себе — на голові гіпс, апарат для фіксації кісток. І дуже сильні болі в ногах — я не відразу й зрозумів, що то вже фантомні болі», — пригадує Микола.
Хлопець упевнений, що ампутацію йому проводив хтось не дуже досвідчений: нервові волокна після операції зшили так, що Микола був просто приречений на нестерпні фантомні болі. Пізніше він їздив у Дніпро, щоб на черговій операції ті волокна підрихтувати. Стало трохи легше, але тільки трохи.
Віка, сестра Миколи, скаржиться: «Ці фантомні болі йому теж утруднюють користування механічними протезами. 10-15 хвилин походить на них — і не витримує».
Одна команда
Віка та її чоловік Михайло — тепер головні люди в житті Миколи. Маму з’їдає ревматизм — піклуватися про Миколу їй несила. Решта сестер і брат живуть хто в інших містах і селах, а хто й за кордоном. Приїхали до нього раз-другий — та й повернулися до своїх особистих клопотів. «Їм якось усе одно — де я буду, що я буду. Вони самі собою, якось не складається у нас…» — говорить Микола.
А Віка ще з дитинства найближча: старша за Миколу на 9 років, вона його і малим доглядала, і зараз він на її руках.
Це Віка приїздила до нього в госпіталі та реабілітаційні центри — купати, розважати, допомагати освоювати протези. Це вона взяла на себе поновлення його паспорта і військового квитка, які загубилися після поранення. Моталася між Житомиром і Львовом, збираючи довідки для протезування, встановлення 1-ї групи інвалідності й оформлення належних грошових виплат. Саме Віка вислуховувала хамські зауваження в установах і годинами чатувала під кабінетами на заповітні підписи й печатки. На руках заносила Миколу в ті кабінети, коли чиновники вимагали його безпосередньої присутності.
Пекли їй тоді людська байдужість і жорсткість. Ніколи не забуде, як фотографувала Миколу для військового квитка. Його колісне крісло не проходило у двері фотостудії, тож Віка мусила нести брата на руках. Фотограф навіть не ворухнувся, щоб допомогти. Та потім відмовився брати гроші за фотографії.
«Що мені були ті 200 гривень?! Краще б він допоміг зняти Миколу з низького стільчика», — з гіркотою згадує Віка.
Саме до Віки в хату попросився жити Микола, коли закінчилися його митарства з госпіталями та реабілітацією. І розповів сестрі про нову мрію — вирощувати креветок. Віка зраділа планам брата: не хотіла, щоб він похмуро скнів у неробстві та втрачав віру в себе.
Микола звернувся до підприємства «Українська креветка» і попросив навчити, як створити ферму. Директор — сам колишній атовець — Олексій Слепньов приїхав до Миколи в село і провів для нього особистий семінар. Як влаштувати будиночок для ферми; чим годувати креветок; як фільтрувати для них воду і що робити, аби ці ракоподібні не зжирали одне одного.
До поранення Микола мав зріст 187 сантиметрів — був високим міцним хлопцем. Ампутація у нього майже під пах. Сидіти йому — і то незручно. Це зараз він спритно пересаджує себе в електричне крісло колісне чи на диван, порядкує на фермі, їздить рибалити і навіть самостійно це крісло може ремонтувати. А в той час, коли тільки зайшла мова про ферму, він був ще зовсім безпомічний.
Віка та Михайло мали з ним тоді багато клопотів. І на роботу ж мусили ходити. А тут — ще й ферма! Покликати когось чужого, щоб збудували та обладнали приміщення ферми, Микола не міг — чим платити людям? Надія була тільки на Віку і Михайла. Ті впряглися. Змогли розтягнути добу так, щоб вистачило часу і на свою роботу, і на дочку, і на маму, і на Миколу з його фермою.
Зрізали старі дерева в садку, повикорчовували пеньки. На розчищеному майданчику Михайло звів будиночок; облаштував басейни (воду для них качає насос із криниці); склав пічку, щоб нагрівати будиночок і воду. Хлопець розповідає про допомогу Свояк, чоловік сестришвагра, а той сором’язливо виходить із кімнати й тільки посміхається, коли я називаю його «заступником директора з виробництва».
Манікюр і температурний режим
Та на самій фермі Михайло розговорився: «Ось бачите, як будинок зсередини утеплений — як термос. Я і профнастил для цього використовував, і фольгу, і вату. Всередині температура добу може триматися. Креветкам для того, щоб росли, треба 26 градусів тепла».
Микола тим часом спритно маневрує на своєму кріслі серед басейнів. Зауважує, що креветки потребують ще й темряви, але спеціально для мене Віка з Михайлом зняли з басейнів чорну плівку — щоб я побачила цих красунь.
Личинки креветок (приблизно дві з половиною тисячі штук) восени минулого року привіз Олексій Слепньов, ментор Миколи. Вони й на живих створінь тоді не були схожі. «Точки чорненькі такі плавали у воді», — розказує Віка. Відтоді креветки встигли добряче вирости. Зараз їх тримають у двох басейнах: до весни підростуть, наберуть максимум ваги — і тоді Микола здасть їх для реалізації товариству «Українська креветка». А поки вся сім’я доглядає креветок, наче малих дітей. І воду для них фільтрують, і спеціальним пилотягом вичищають басейни, і меню поживне складають.
«Ми їх тричі на добу годуємо. Перекручуємо для них рибу, зелень різну даємо, личинки, черв’яків. Вони за них аж б’ються. Було, що не втримали температуру, вона до 16 градусів опустилася, то деякі креветки загальмували в рості. Бачите: от в одному басейні геть дрібні, а ось тут уже чималі», — показує Микола.
Вони не просто чималі — вони розкішні. Від яскравого освітлення намагаються сховатися серед пластикових ящиків, накиданих у басейн.
Михайло роз’ясняє: «Ящики мусять до 90% обсягу басейна займати — це такі “будиночки” для креветок, усім ракоподібним потрібні якісь укриття: вони в них ховаються і тоді менше їдять одна одну».
Миколі мало, щоб я просто подивилася на креветок у воді. Він виловлює кількох сачком, кладе собі на долоні й трохи розчаровується, коли я відмовляюся зробити те саме. Тримає їх на долонях ніжно, ніби це метелики, які можуть пурхнути геть. Потім обережно опускає у воду.
«Ми жодної з цих креветок не з’їли, вони ж іще ростуть», — запевняє хлопець.
Микола бере пилотяг, щоб показати, як саме треба чистити басейн — встромляє його трубку у воду, і раптом з найближчого «будиночка» виповзає велетенська креветка зі здоровенними загрозливими клешнями (разів удвічі більшими від самої власниці!). «Нічого собі!» — із захватом вигукую я.
«Ми такі клешні щипцями відтинаємо, щоб вони одна одну ними не дерли, — пояснює Віка. — Отак беремо, сачком виловлюємо кожну і робимо “манікюр”».
Сфотографувати, як роблять «манікюр» креветці, яка мені так сподобалася, не вийшло: спритне створіння миттєво заховалося серед ящиків.
«Ця партія креветок пробна, ми лише вчимося їх вирощувати. От навесні отримаємо нові личинки, тоді все буде “по-дорослому”», — зазначає Микола.
Він уже добряче набив руку, порядкуючи на фермі. Те, що минулого року здавалося фантастикою, виявилося цілком реальним проєктом.
Ветеран ділиться: «Мені дуже допомогли мої рідні, деякі приватні підприємці та ветеранські організації. Грошима, обладнанням. Повірили в мене. Бо це все — великі кошти. А виплати за поранення, за участь у бойових діях доводиться вигризати, я досі їх не отримав повністю».
Тепер у його планах — розширення ферми. Треба думати про воду для додаткових басейнів — стара криниця їх не потягне. Хлопець хоче придбати й потужніше обладнання. Зараз іще не береться підраховувати, скільки років знадобиться, щоб з допомогою креветок назбирати гроші на біонічні протези, їхнє обслуговування за кордоном, на свої поїздки туди і супровід для них. Він усе ще «на старті».
Про делікатне
Село Миколи досить велике. Тут удосталь молоді, щоб хлопець не почувався самотнім. Але з місцевими однолітками він живе немов у різних світах.
«Як оце я приїхав з госпіталю, то взагалі ніхто не спілкується зі мною, крім одного мого друга. Я на кріслі їду вулицею, так мало хто і вітається. А мені й байдуже до них усіх — я спілкуюся зі своїми хлопцями, з якими в госпіталі познайомився. Маю друзів у соцмережах — хлопців і дівчат. Ми з ними жодного разу не бачилися, але мені з ними цікаво», — каже Микола.
Подумки добираю слова, щоб запитати його про делікатне. А він спрацьовує на випередження та зауважує, що головне для нього зараз — підняти ферму. Особисте життя — «то таке». Он багатьох його знайомих покинули дружини, коли дізналися про їхні поранення! Він говорить різко і категорично, як тільки може говорити зболений душею 21-літній юнак. А я згадую, як ніжно Микола тримав на долоні креветок, і думаю, що з такою ніжністю він міг би торкатися дівочої руки. Десь та й вона є — дівчина, яка подасть йому руку.
Якщо ви хочете підтримати збір Миколи на біонічні протези, ось його реквізити:
5168 7456 8641 1569 — «ПриватБанк»;
5375 4141 3220 7712 — monobank.