«Лікарка сказала: “Що ти хочеш, у тебе ж друге око є. Щось не подобається — їдь у Київ”» — ветеран Дмитро Суходольський

«Коли тобі один лікар каже, що руку краще відрізати, то краще спитати в іншого», — ділиться своїм досвідом ветеран Дмитро Суходольський, у якого було 18 кульових поранень. Позаду — понад 500 днів лікування, попереду — чергова операція.

Із чим стикається важкопоранена людина? Чим Дмитра неприємно вразили військові шпиталі в Україні? Як він потрапив на лікування до Польщі та які там особливості? Як він став учасником програми «Врятуй кінцівку» і що це йому дало?

Про це та інше Дмитро розповів військовослужбовцю і ведучому hromadske Сергію Гнезділову в проєкті «++ подкаст».

Про те, як потрапив на війну

У 2014-му я пропустив хвилю мобілізації, вирішив підписати контракт — повівся на слова працівників ТЦК: «Підписуй на три роки, а через рік-півтора вже закінчиться війна». Тому на три роки підписав контракт, у 17-му завершив.

Коли я почав служити в зоні бойових дій, вже була позиційна війна, тобто всі на своїх місцях стоять, ти стрельнув — вони стрельнули. Відслужив три роки й вирішив, що повернуся до IT. Трошки перевчився, і пропрацював, мабуть, чотири з половиною роки, поки не почалася повномасштабна війна.

Військкомат був поряд, тому зразу зібрав речі й пішов. Мене відправили до славнозвісної президентської бригади імені Богдана Хмельницького в Києві.

Про поранення

Це був травень 2022-го. Ми тоді були на Харківському напрямку. Було дуже динамічне протистояння. Я відповідав за відділення ПЗРК — «Ігла», «Стінгери». Ми намагалися якомога далі відкинути ворога.

Одного дня ми вийшли на нові позиції — я мав розміститися десь за кілометр від першої лінії, у дачному кооперативі. Наше відділення — чотири людини — приїхало туди. Я залишив водія та одного хлопця з машиною біля траси під деревами, щоб їх було не дуже помітно. З іншим хлопцем годинку ходили й шукали, де нам краще стати, знайшли непогане місце.

Наступний крок — повернутися до машини, з водієм відправитися до цієї позиції, швидесенько розвантажитися, щоб не «відсвічувати», і водія відправити у зворотному напрямку на Харків.

Ми із цим хлопцем повернулися десь через 15 хвилин. Я вирішив, що вчотирьох ми в авто не сядемо, тому я їду з водієм, а інші хлопці йдуть позаду нас, за 100–200 метрів.

Ми їхали тією самою дорогою, якою щойно йшли пішки, і на одному з поворотів нас зустріла група ДРГ — п’ятеро чоловіків, двоє з яких були з кулеметами, а троє — зі звичайними «калашниковими». Сталася пауза секунд на 10.

У мене зброя була без запобіжника, я встиг навестись. Бачу боковим зором, що водій уже підняв руки, бо що він може зробити — пацан узагалі молодий, плюс він за кермом — поки за зброю візьметься, то буде тільки гірше.

Вони відкрили вогонь першими. Як мені здавалося, він тривав секунд 15. Розстріляли цю машину. Через те, що я тримав перед собою зброю і був трошки вище, ніж вони, багато куль пішло в ліву частину, мене трошки відкинуло боком.

Коли вже закінчилася стрілянина, я побачив, що стікаю кров'ю. Думав, що, найімовірніше, вони доб'ють мене. Навіть дивитися не хотілося спочатку, що там відбувається. Пам'ятаю, що схопив телефон, думав щось написати дружині, а потім такий — немає ж мобільного зв'язку, і мені через це стало образливо.

Проходить секунд 20–30 — бачу, що їх немає, машина вже горить усередині, дверцята водія відчинені — він уже вистрибнув. У мене вціліла права рука, ліва — висить. Я відчинив двері, викинувся з машини, одразу побачив, що водій лежить обличчям у землі, але ще подає ознаки життя.

Я відразу попередив по рації хлопців, що позаду ходять п'ять ор*ів, а також надав інформацію, що я — «триста» важкий і ще один важкий «триста» в нас.

Розуміючи, що машина вже палає, — я ще заправив її під повний бак — а всередині чотири «стінгера», я, як міг, дав команду водію, щоб він відповзав, і сам почав відповзати — у мене тоді вже був перебитий нерв у нозі.

Про евакуацію

Мені нещодавно [висновок] ВЛК робили, нарахували 32–33 шрами. Близько 18 операцій було за майже чотири місяці. Я міняв шпиталі, був у Харкові, Полтаві, Києві, Варшаві й знов у Києві.

Евакуація була до Харкова, мені з нею ще дуже пощастило — наклали джгути, все інше, і там, по суті, рівною трасою було хвилин 30 їхати. Весь час я не відключався, пам'ятаю, що це дуже швидко пройшло.

Пів години ми чекали, поки приїде якась машина до нас, — медики не ризикнули, поїхав один гарний лейтенант. Я вже потім дізнався, що десь іще за п'ять днів він витягнув 10–12 хлопців. Поки сам не підірвався на розтяжці, але залишився живим. Зараз уже служить, на жаль, без однієї кінцівки. Він мене забрав і передав нашим медикам. А потім «швидка» довезла нас до Харкова.

Багато людей у Харкові не затрималось, бо там, як і в Дніпрі, сортувальна база, наплив великий. Найважчих тримали в коридорі, щоб евакуювати, якщо що.

Через п’ять діб нас потягом відправили до Полтави, там помістили в якусь клініку, не у військовий шпиталь. Через пару тижнів зрозумів, що вони мені не нададуть допомогу, яку я хотів.

Мені спочатку сказали, що з оком усе буде добре, — ну, мабуть, щоб не було морального навантаження. Сказали б одразу, що не буду бачити, то я, може, спокійно це прийняв би.

Мені врятували око як орган, вставили лінзу, і, можливо, через пару років потрібно буде зробити корекцію, бо через те, що м'яз не працює, його треба тренувати, або може бути косоокість.

Щодо ока, то я не втрачаю надії — медицина в наш час іде семимильними кроками, тому, може, щось через п'ять-шість років з’явиться, або як у Термінатора буде.

Про лікування

Мені дуже «сподобалася» лікарка-офтальмологиня в Полтаві. Я запитав, що з моїм оком. Вона подивилася і просто пішла до виходу. Каже: «Що ти хочеш, у тебе ж друге око є. Якщо тобі щось не подобається — їдь у Київ».

Десь три тижні пробув у Полтаві й зрозумів, що немає прогресу в лікуванні. А мене цікавило, що далі з рукою робити, бо вона на себе «взяла» дуже багато куль і, мабуть, врятувала мені життя. Через неї проходили деякі кулі й застрягали вже уламками в шиї. І в те саме око могла потрапити справжня куля, а не уламки від неї.

Мене привезли до Києва, там уже далі оперували. Потім записали до програми евакуації в Європу.

До речі, у Київському шпиталі, щоб зробити операцію на око, мене треба було відправити в офтальмологічне відділення. У нас так продумано «класно», що там немає пандусів, і мене на візку підіймали троє-четверо чоловіків — один сходовий проліт, інший…

Мені казали, що нерв у нозі відновиться, все буде добре. Давали реабілітолога на кілька хвилин на день. Він приходив: «Щось робиш? Ну роби».

При пораненні в нас видають буклети від Міністерства оборони про те, які кроки потрібно зробити, аби отримати грошову допомогу. Відкриваєш, там написано: «Дякуємо за службу, одужуйте». А мені хотілось би побачити якесь посилання на реабілітаційний центр.

Багато що залежить від самої людини, ти маєш сам проявити ініціативу. У нас у шпиталі можна лежати максимум чотири місяці. Якщо треба якісь повторні операції, як, наприклад, мені, то ти повинен сам шукати, де, що і як.

Мені відразу не сказали, що я звільнений із війська, бо тоді ще не було зрозуміло, що з ногою. Я сам, за свої кошти, зробив тест на провідність нерва, дізнався, що провідності нерва немає і треба робити операцію. У шпиталі мені сказали почекати три місяці, і нога сама відновиться. А вона почала пекельно боліти, не можна було спати.

Про фонд «Здоров’я українського народу»

У березні цього року я повторно проходив ВЛК, уже на списання, і зайшов до травматолога, який супроводжував мене в Києві, коли я робив операцію. Показую йому свою руку, кажу, що випирають пластини, запитую, чи можна зробити ендопротезування. Він відповів, що можна, але в Україні таке не роблять, треба збирати кошти та їхати в Німеччину, Ізраїль, Британію або США.

Я натрапив на дружину пораненого, з яким ми добре спілкувалися, коли лежали в одній палаті. Він уже був у фонді «Здоров’я українського народу». Я зайшов за посиланням, заповнив анкету, записав відеозвернення на 20 секунд про те, що в мене трапилося.

Вони спочатку подивились, що можна зробити з рукою, і надали дуже гарного лікаря, який супроводжує мене. У травні зробили першу операцію, у червні — повторну. І от зараз я чекаю на наступну, сподіваюсь, уже останню, операцію.

Фонд «Здоров’я українського народу» організував круглий стіл, і там були залучені люди з Міністерства ветеранів, зокрема наш головний представник при президенті. Я йому поставив пряме питання: «Де інформація для хлопця про його найближчий центр реабілітації?». З’явилась інформація, що понад 400 реабілітаційних центрів відкрили в Україні. Де подивитися цей список? Я хотів би, щоб зробили якийсь загальний сайт, де хлопці ставили б оцінки.

Про ендопротезування

Мені пощастило із цим фондом, мені знайшли гарного лікаря. Він каже, що ендопротезування в Україні робиться давно, і дивно, що лікар зі шпиталю не знав. Інше питання, що потрібні ендопротези, а держава поки що закуповує протези для онкохворих — вони теж із титану, але не з того.

Думаю, коли один лікар каже, що тобі руку краще відрізати, то краще запитати в іншого. І так само, коли один каже, що руку не треба відрізати, теж краще запитати в іншого. Ти можеш потрапити до лікаря, який скаже, що має все знаряддя, але в нього руки ростуть не з того місця, або навпаки.

Раніше я міг тільки до носа діставати, а зараз уже можу тримати телефон. Моєю метою на цей рік було почухати ніс. Я на цьому не зупиняюсь, хочу, щоб рука працювала якомога більше.

Лікар сказав, що я занадто молодий для ендопротезування, але мені зроблять пересадку здорової кістки зі стегна і поставлять пластину. Не хочеться брати китайську пластину або не з титану.

Проблема з ендопротезуванням у тому, що операцію потрібно робити кожні 10 років. У нас же зараз, як я бачу на Prozorro, закуповують найдешевші ендопротези для онкохворих. Онкохворому цей протез потрібен, мабуть, на півтора-два роки, його роблять із титанової крихти. Уявіть хлопця, якому поставили цей протез, а через півтора року знову треба різати.

Про те, якою має бути реабілітація

Мені б дуже хотілось, щоб Міністерство ветеранів зробило так, аби якийсь [умовний] Микола міг бачити, куди йому направитись, щоб потім влитися в суспільство.

Щоб було, як в Америці: навіть якщо людина без рук, то поки вона не навчиться готувати собі їжу й сама себе обслуговувати, її не випустять із реабілітаційного центру. Пораненому кажуть: «Що ти робив раніше? Грав у футбол? Тоді будемо робити все, щоб ти грав у футбол далі. Так, ти гратимеш інакше, але ти повинен повернутися до свого життя». Хотілось би, щоб такий підхід до ветеранів був і в Україні.

Я дуже вдячний фонду «Здоров’я українського народу». Вони допомагають мені, я допомагаю їм — поширюю інформацію всім, кого зустрічаю, бо круто, коли в тебе є варіанти.