Леонід Кравчук як людина й епоха
Можливо, починати текст про першого президента сучасної України слід було б із 1958-го року, коли виходець із незаможної родини на Рівненщині став випускником Київського університету імені Тараса Шевченка (біографічну довідку див. тут), і водночас — членом КПРС, що було тоді не так-то просто. Імовірно, й у вступі до провідного вишу, і в партійності допоміг той факт, що батько юнака Макар Кравчук загинув на фронті 1944-го року. Тоді це ще давало певні пільги.
А втім, молодий Леонід Макарович надалі сам більш ніж успішно просунувся по партійній лінії: вже 1967-го він стане заввідділом агітації й пропаганди в обкомі партії в Чернівцях, а 1970-го захистить кандидатську та перейде до центрального партапарату УРСР.
Якщо довіряти численним розповідям самого Кравчука, саме там почалося його розчарування в радянській владі. Однак це «розчарування» не завадило його кар’єрі, і крах СРСР він зустрів на посаді другого секретаря ЦК КПУ, члена політбюро, голови Верховної ради УРСР.
Уся країна, без перебільшення, дізналася про Кравчука саме тоді, коли потроху знову почала робитися країною. Сьогодні ми розуміємо, наскільки повільним було це «потроху». І, з одного боку, саме Кравчук в буквальному сенсі доклав руку до «констатації смерті» СРСР, підписавши з Борісом Єльциним і Станіславом Шушкевичем Біловезькі угоди. А з іншого, переконлива перемога на перших у нашій історії президентських виборах, яку вчорашній партійний функціонер одержав над націонал-демократом В’ячеславом Чорноволом, сьогодні багатьма розглядається як важливий чинник того, що Україна не змогла піти шляхом сусідньої Польщі чи країн Балтії.... внаслідок чого й «Маємо те, що маємо» — крилатий вислів Кравчука тих, давніших часів.
Коли Кравчук став президентом, авторові цих рядків було лише 11 років. Пізніше, ставши політичним журналістом і парламентським кореспондентом, я почув історію про те, що оточення переконувало Леоніда Макаровича зробити Днем Незалежності 1 грудня — день Всеукраїнського референдуму про незалежність України й водночас — день тих самих президентських виборів. Це, мовляв, зміцнило б електоральні позиції першого президента як «батька Незалежності». Але Кравчук нібито скромно відмовився, «бо взимку й так багато свят, та й холодно». І Днем Незалежності стало 24 серпня.
Гарна байка, яка не відбиває тривалих політичних перипетій навколо цієї дати, що далеко не повністю описані й на скупих сторінках Вікіпедії.
Задля справедливості потрібно сказати, що Кравчук ніколи не був відкрито марнославним. Понад те, вже у поважному віці Леонід Макарович демонстрував ту мудрість, яка взагалі притаманна старшим людям, що багато бачили й зрозуміли, втратили будь-які наївні ідеали, проте не скотилися до відкритого цинізму. Це визнають навіть недоброзичливці Кравчука, яким доводилося з ним спілкуватися. Автор, який багато разів перетинався з Кравчуком як журналіст, а у 2006 і, здається, 2011 роках записав із ним два великих інтерв’ю, може це тільки підтвердити.
З іншого боку, Хитрий Лис, як прозивали Кравчука, чудово знався на політичному лицемірстві — хоч із виборцями, хоч під час переговорів за зачиненими дверима. Коли в серпні 1991-го в Москві відбувся відомий путч ГКЧП (ДКНС) й один із його ватажків, заступник міністра оборони СРСР генерал Варєнніков, прибув до Києва вимагати від Кравчука введення в УРСР надзвичайного стану, український номенклатурник правдами й неправдами ухилився від цього кроку (запевняючи, наприклад, що не може терміново зібрати депутатів, які перебувають у відпустках).
Навіть численні розповіді про це самого Кравчука ясно свідчать, що він просто вичікував, «чия візьме» в Москві — хоча публічно Леонід Макарович, звичайно ж, завжди оголошував ті свої дії виявом українського патріотизму.
Дипломатична хитрість, однак, працювала не завжди. Кравчуку не раз закидали втрату Україною ядерної зброї, а ще більше — той факт, що якщо вже ми все одно не могли б тією зброєю скористатися, то повинні були б принаймні отримати серйозніші компенсації й гарантії безпеки, а не нікчемний «Будапештський меморандум». Чи не в останньому своєму великому інтерв’ю 5 серпня 2021-го перший президент укотре запевняв, що до появи Меморандуму не мав жоднісінького стосунку: мовляв, його підготувала вже команда другого президента, Леоніда Кучми. Але мусив визнати, що США (які синхронно з росією вимагали ядерного роззброєння України) компенсували нашій країні менше мільярда доларів, тоді як демонтоване устаткування та вивезені боєголовки коштували загалом близько $200 млрд.
За влучним висловом відомого політика, в’язня радянських концтаборів Степана Хмари, Кравчук був «не політиком, а апаратником», понад те: «Рішення очолити державу — це був не його вибір, а насправді вибір його класу, середовища, в якому він сформувався». Проте цей момент дивним чином відіграв і позитивну роль. Саме Кравчуку судилося закласти в Україні традицію мирного передавання влади внаслідок програшу на відносно демократичних виборах. Апаратний досвід, помножений на риси характеру, завжди штовхав його до домовленостей замість конфліктів.
Сьогодні багато хто висловлює Леоніду Макаровичу вдячність за це навіть більшою мірою, ніж за незалежність. Але насправді цей чоловік був таким, що й не міг би діяти інакше. Можна просто зафіксувати, що тут Україні пощастило.
Словом, Леонід Кравчук як історична особа не піддається зображенню чорно-білими фарбами. Кравчук — це Незалежність, демократична традиція, багаторічна боротьба за автокефалію Української Церкви. І Кравчук же — це жахливе зубожіння українців у першій половині 1990-х, безпорадність перед кримським сепаратизмом, початок масштабної корупції, найяскравішим виявом чого стала його особиста причетність до справи «Бласко», внаслідок якої Україна втратила величезний і дуже прибутковий торговельний флот.
Та й після президентства Кравчук лишався Кравчуком. Скажімо, очолював передвиборчий список партії СДПУ(о) та їхню фракцію у ВР, віддавши тим своє реноме на службу відвертим корупціонерам і, як було зрозуміло вже тоді, російським агентам в українській політиці. А з іншого боку, вже під кінець життя призначений президентом Зеленським у Мінську контактну групу щодо «врегулювання» ситуації з «ДНР» та «ЛНР», він показав себе цілком послідовним поборником українських інтересів.
У феномені Кравчука — якщо тут узагалі доцільно говорити про феномен — цікаво не так те, як він впливав на епоху, як те, представником якої епохи він був. Смерть першого президента, про яку стало відомо ввечері 10 травня, породила не лише всуціль схвальні або, навпаки, різко критичні відгуки. Дуже багато оглядачів і «лідерів думок» вказують, що вчорашнього партагітатора обрали президентом незалежної України самі ж українці. Не Кравчук (чи ще хтось) зробив нас такими, якими ми були в далеких 90-х — ні, це ми «створили» Кравчука.
Безперечно, так воно і є. Проте не факт, що це потрібно вважати за провину. Адже вчорашній партагітатор чогось та мусив перетворитися на «незалежника»!
Понад те, цей курс продовжив і його наступник. Леонід Кучма прийшов до влади не лише на гострій критиці Кравчука за соціально-економічні провали, але й на цілком проросійській риториці. Та вже на другий термін Кучма піде (й переможе) в образі «державника», на противагу комуністу Петрові Симоненку.
У «братніх» росії та, на жаль, Білорусі в той-таки час ітиме цілком протилежний процес реставрації. А от у нас цього не відбулося.
Власне, сама критика Кравчука за те, що було цілком до смаку нам же самим тридцять років тому, показує, наскільки змінилися Україна й українці. Розвернути все назад неможливо абсолютно так само, як неможливо воскреснути з мертвих.
Автор: Олександр Михельсон