Літак, якого не було, або чому безпосередній політ «Мрії» над Венецією не має значення
Як можна мріяти? Коли можна мріяти? Кому можна мріяти? Садам потрібен догляд. Громадське публікує текст Open Group — авторів проекту «Падаюча тінь «Мрії» на сади Джардіні».
Літак Мрія пролітає над садами Джардіні, але не відкидає тіні. Невідомо, що буде в Джардіні в той день, і ніхто, на щастя, цього не знає. Сонце встає над садами Джардіні. І стомлений охоронець стоїть посеред Джардіні. Куратор Венеційської бієнале каже близькій людині, що він ані трохи не стомився.
Коли нам говорять, що мріяти необхідно, ми погоджуємось. Але надто часто нам говорять, що мріяти – це також дорого, нераціонально, не на часі. Яке все ж таки місце реальної, сміливої мрії в цьому новому світі? Чи все і повинне бути надалі підпорядковане «поєднанню покірності перед необхідним та негативною волею»? (А. Бадью). Чи може мріяти (про тінь над садами Джардіні) країна, яка знаходиться в глибокій економічній кризі та ще й відкритому воєнному конфлікті? Чи дозволить ця країна сама собі подумати про витрату 300 тисяч євро на 2 хвилини тіні над садами Джардіні? Де зупинять мрію чи де вона зупиниться сама? І якщо поріг політики чи економіки ще є можливий до подолання, то чи перетне проект поріг етики екологічної кризи? Де і на якому етапі мрія про «Мрію» і її тінь розіб’ється о звичайний бюрократизм, прагматизм, раціональне використання ресурсів та етику 21-го сторіччя?
Але до чого тут Бієнале? Чому саме цей політ? Можливо варто визначити, що є мрією в даному випадку? Сади Джардіні? Бієнале як свято західного ринкового мистецтва? Чи все ж таки щось більше поза тим, якась банальна, смішна, але чутлива долученість до світової професійної спільноти зі своїми недоліками і перевагами? Ми одночасно задаємося питанням, чи дійсно Бієнале була мрією для художника в країні рад (Радянському союзі)? Можливо це тільки зараз нам, нащадкам, здається, що виключеність зі спільноти колег на заході переживалась по різному, часом травматично, часом навпаки, але схоже, що саме ці часи ізоляції і створили своєрідне обличчя культури в якій ми виросли. Ці різні покоління вчителів і учнів, конформістів і аутсайдерів, створили певну дуже своєрідну спільноту на теренах України, спільноту, яка сама себе ще не може окреслити і діалог в якій є фрагментарним і уривчастим, адже завжди починається з різних вірувань в різні міфи, але все ж одної, хоч і розгалуженої, міфології.
Майже два місяці тому ми оголосили про open call для всіх бажаючих без селекції стати учасниками в українському павільйоні на 58-й Венеційській бієнале. Ми звернулись до українських художників/художниць як до єдиної, хоч і «уявної», спільноти, і в той самий час до кожного, хто почуває себе на маргінесі від процесу або навпаки. Незважаючи на техніку, ідеї, освіту і вік, запросили взяти участь у проекті. Можливо, це була спроба ще раз «уявити цю саму спільноту» де «Всі» художники – це демонстрація присутності, мітинг, марш в напрямку Венеції. Ми використовуємо риторику рівня мера міста невеликого містечка: «всі художники», «Мрія», «Політ». Набір символів, який можна було б зустріти на вицвілих афішах дев'яностих пострадянської молодої республіки, в описі якогось регіонального фестивалю. В цьому розумінні ми зустрічаємо Венеційську бієнале зі сном провінційної України. Наш проект в цьому плані – це загибель професіоналізму, перемога «темних» в сенсі неосвічених, перемога інтуїції і напівсну, який залишається без трактування з сонника, і навіть вже і не зовсім зрозуміло кому цей сон приснився. Ми робимо клич до присутніх, запевняємо їх, що вони кинуть тінь на Джардіні просто заповнивши анкету, ставши учасниками Венеційської бієнале і цим самим прискоривши її власну інфляцію. За словами Йосифа Бродського, кожна епоха, кожний період, кожне, якщо завгодно, сторіччя визначає головного поета, одного на епоху, тому що так легше, так простіше. Ми проти цього, ми за кожну історію, і цей жест ще раз ставить питання до бієнале і його політики інклюзивності/ексклюзивності.
У 1993 році, після 70 років Радянського союзу і після 2 років незалежності України, в ЦСМ Замок Уяздовський у Варшаві вперше були представлені українські художники не соціалістичної доктрини, а «сучасні художники», учасники Паркомуни, південної нової хвилі, українського трансавангарду, художники із Заходу і Сходу країни. Виставка, яку курував Юрій Онух, називалась «Степи Європи», і хоч в інтернеті залишились лише крихти самих робіт, назва удостоїлась пророчої долі і стала ще одним терміном у локальній міфології.
У 2018 році МоМА видає дослідницьку книгу (Art and Theory of Post-1989 Central and Eastern Europe: A Critical Anthology. Janevski, Ana, et al, 2018) про критичний арт-дискурс в пострадянському просторі Центрально-Східної Європи. Уважний читач, гортаючи останні сторінки цієї книжки, може натрапити на мапи міст, які відвідали члени дослідницької групи і куратори інституції. Серед позначених всіх столиць східно-центральних європейських країн (і не тільки столиць), сліпою білою плямою можна побачити території України. Ті самі степи Європи, і через 25 років все ще заметені снігом, і навіть столиця, схована під товстим його шаром. Цей приклад виключення світовою авторитетною інституцією Українського мистецтва, здавалось з його власного контексту, не є першим. І, звичайно, постає питання – чому нам так важлива наша легітимізація зі сторони інституціонально розвинутих країн? Чи, якщо грубо сказати, зі сторони впливової професійної спільноти і глобального ринку? Ми, як художній колектив і куратори цього павільйону, використовуємо міфологію саме тому, що це найчіткіше і найперевіреніше, що в нас є. За 25 років незалежності культура так і продовжує існувати всередині власної зручної і закритої парадигми, породивши при цьому критично мало точок «входу» для тих, хто був готовий увійти ззовні. Степи Європи починають відтаювати від снігів, але цей процес відбувається, звичайно як і все важливе, через неочікувані відкриття, і біль, і прийняття самого себе. Через промахи художників і поразки спільнот. Через створення мрії і споглядання її горіння. Тим не менш, в знак нагадування про тих виключених, напівпроявлених, і навіть тих, хто і мріяти не міг, ми вирішили кинути тінь на бієнале в Венеції – для нагадування про всі інші тіні, які лежать на ній, на глобальному ринку і на всій системі колоніалізму сучасного мистецтва.
Павільйон став результатом як очевидних, так і потаємних дій основних учасників ситуації. Результат складних відносин, конфронтацій і коаліцій відображатиметься як «станція» для передачі міфу – міфу про політ мрії над Джардіні. Персональні конференції оповідачів проходять одночасно, змішуються, накладаються одна на одну і утворюють звуковий палімпсест, і єдине, що їх об'єднує – це періодичне, одночасне читання основного міфу про проліт над садами. Перформери у павільйоні, як авторизовані ретранслятори історії, знатимуть про виставку найбільше, збережуть новий розділ міфу. В результаті оголошеного відкритого набору учасників була створена телефонна книга, що містить імена і контактні дані 1143-х художників і художніх колективів. Гортаючи її сторінки, уважний глядач буде вибудовувати своє відношення до даної інформації: можливо художники будуть йому невідомі, можливо, він знайде серед них знайомі прізвища чи навіть друзів. Або, можливо, достатньо просто визнати їхнє існування. Як правильно сказав Вальдемар Татарчук: «Павільйон став тінню тіні».
/Матеріал опубліковано зі згоди Open Group