«Ми інвестуємо в українські серіали, якими наповнимо телебачення» — міністр культури про майбутнє вітчизняного кіно

За 2018 рік було знято близько 18 повнометражних українських кінострічок, на які Держкіно виділило понад 190 мільйонів гривень. Водночас лише три вітчизняні стрічки змогли окупитися, дві з яких взагалі не фінансувалися державою. Жанр кінострічок: від наукової фантастики до романтичної комедії.

Більшість цих фільмів не зацікавили масового українського глядача. Натомість були ті, які претендували на серйозні нагороди. Фільм «Донбас» Сергія Лозниці отримав приз журі на Каннському кінофестивалі у програмі «Особливий погляд» та потрапив до лонг-листу Оскара. Також фільм Марисі Нікітюк «Коли падають дерева», який провалився в Україні, мав прем`єру на 68-му Берлінському міжнародному кінофестивалі.

Про розвиток українського кіно, його сучасний стан, про межу між патріотичним кіно і контенту — читайте в інтерв’ю з міністром культури Євгеном Нищуком.

Що для вас означає патріотичне кіно?

Це повний цикл виробництва українського кінематографу: з українськими продюсером, сценаристом, режисером та акторами у головних ролях. До цього процесу ми ставимося дуже обережно, адже реакція на програму розвитку патріотичного кіно різна. З іншого боку, жодних критеріїв, що визначали б, яким саме воно має бути, теж не існує. Тому визначу так: це – сучасні, історичні чи будь-які інші сюжети, до розповіді яких залучені наші фахівці.

В Україні десятиліттями нищили виробництво національного кінематографу. Радянська влада стримувала його відродження, ще від початку 1970-х. Адже поетичне українське кіно справді було небезпечним для її існування. Ми мали великих творців: Івана Миколайчука, Костя Степанкова та інших геніїв. Студентом я мав честь зніматися з представниками цієї плеяди – отоді уперше і почув: «Малий, знаєш, чого так відбулося з Іваном, чого мене так все ламає? Бо нас болить! Ми знімалися в 5-10 фільмах на рік, а тепер в жодному...» Цих майстрів системно вичавлювали з професії!

Які теми має зачіпати сучасне патріотичне кіно?

Немає жодних обмежень. На жаль, ще не так давно ціла низка історичних тем перебувала або під грифом «заборонено», або штучно спотворювалася. Та нині виникає нагальна потреба розповісти справжню історію про Крути, про Конотопську битву, при чому розповісти їх мовою кіно. А те, що в суспільстві визрів реальний попит на сучасного українського героя-легенду, довели стрічки «Кіборги», «Позивний "Бандерас"», «Донбас»... Що зрозуміло для цих чутливих часів війни з Росією.

Ця тема дуже болісна, люди, бережучи нерви та психіку, не завжди готові масово йти на фільм про війну. Тому, якщо йдеться про касові збори, то найбільше збирає українське комедійне кіно... До речі, я не втручаюсь у роботу державної комісії з питань кінематографії, проте мені було дивно почути, буцімто стрічка «Дзідзьо. Перший раз» не патріотична. Мене це дуже роздратувало. Я вважаю цей фільм, а також інші комедії сучасного формату, які збирають гроші, дуже патріотичними.

Ще хтось не розуміє — навіщо реформувати телевізійний контент, наповнювати його українськими серіалами? Мені здається, зрозуміло, чому ми заборонили російське мило. Й хоча телеканали продовжують хитрувати, наші умови прості – серіали без обмежень, будь-які теми, але в них мають мають бути задіяні українські актори. Будь-який жанр вітається.

Разом із тим ми інвестували (каналам знадобилися дотації, від 30 до 50 відсотків на перші роки) у створення українських телесеріалів – з умовою, що там буде вже повний цикл вітчизняного виробництва. Мова йде про 17 серіалів, які, сподіваємося, остаточно змінять палітру на нашому ТБ. І вже найближчим часом.

Тож, якщо фіксувати для історії кіно, коли ми повернулися до професійного підходу у його виробництві? Яку дату вважатимемо відліковою?

Якщо об’єктивно, до Революції Гідності спостерігався повний розвал українського кіновиробництва. На нього виділялося 24 мільйони гривень. При вартості якісного продукту це практично 1-2 фільми на рік.

«Залізна сотня» (2005) та «Владика Андрей» (2008) Олеся Янчука — це була певна віддушина, ковток повітря в часи, коли кіно в Україні взагалі не знімали. Вони зроблені за рахунок приватних коштів Аскольда Лозинського, діаспори США, Канади, Австралії.

Ставлення до фінансування індустрії змінилося після Революції. Паралельно відбулося відновлення Держкіно, хоча виникали дискусії, чи потрібне воно взагалі. Ми провели конкурс, в якому переміг Пилип Іллєнко. Тоді ж уперше вдалося збільшити фінансування, обсяги якого, починаючи з 2016-го, рік від року зростають. Наразі ми вкладаємо вже понад 1 мільярд гривень!

Окремо діє програма президентської підтримки молодих кінорежисерів та її закордонний аналог «Креативна Європа». Віднедавна отримуємо допомогу ще й від європейської програми підтримки кінематографу з опцією співфінансування грошима ЄС. Із низкою країн підписано угоду про копродукцію, що надає можливість здійснювати спільні проекти. В липні готуємося документально закріпити таку ж домовленість з Канадою, вже маємо угоду з Ізраїлем.

До співпраці та інвестування в Одеську кіностудію виявили інтерес норвежці, кіностудією Довженка цікавляться французи. Тобто, взаємодія можлива і має відбуватися в усіх сферах. До слова, у програмі цьогорічного «Берлінале» демонструвався фільм «Містер Джонс» Агнєшки Голланд – у нас він вийде наприкінці листопада й називатиметься «Гарет Джонс». Це українські, польські, британські та бельгійські гроші.

Нам також треба розробляти і впроваджувати нові форми навчання. Запрошувати найкращих фахівців до проведення лекцій, відео-майстер-класів. Нашим студентам вкрай необхідні нові знання та знайомство з передовим досвідом сучасного кіносвіту.

Історичні стрічки радянської України – такі, як «Щорс» чи «Богдан Хмельницький», можна вважати національним кіно?

– Так. До прикладу, я ще дитиною дивився «Високий перевал» [1981, реж. Володимир Денисенко], фільм про Карпати, війну, УПА, і він ніби був на боці радянської влади, але там були приховані такі речі, які розшифровувалися не одразу. Так само і «Вавилон ХХ» Миколайчука.

Звісно, і Олександр Довженко, і Ігор Савченко у згаданих вами роботах також проводили певні ідеї, закладаючи їх хитро і по-мистецьки. Мені здається, Довженко навряд чи знімав кіно саме про Щорса. Скоріше, це була для нього можливість сказати щось про цю землю, що його боліло. За тих часів це було національнекіно.

До мене нещодавно приїхали друзі з Китаю, привезли диск з фільмом «Овід» [1980, реж. Микола Мащенко], який знято на кіностудії Довженка. Його виготовили тут – Китай вклав гроші, а наші актори брали участь у проекті. Цікаво, що у КНР цей фільм згодом так і не вийшов. Напевне, щось там було таке закладено, що вони відчули.

Наша мета — відновлення поетичного кіно, що його творили великі наші митці.

Патріотизм від пропаганди відділяє дуже тонка грань. На ваш погляд, де вона?

Коли митець пропонує власний погляд на історичні події або події сьогодення, не нав’язуючи своєї думки, коли людина сама вирішує, який герой близкий до неї — це нормально.

Методи пропаганди — це коли раз по раз створюються умовні образи вигаданих героїв, коли модель поведінки диктується суспільству. Ці речі для нас неприпустимі. Я дуже чутливий до такого спотворення і проти нього.

Сучасному українському кіно навряд чи можна закидати щось таке. Фільми, які вийшли за текстами-бестселерами на кшталт «Ворошиловград» Сергія Жадана, як на мене, несумісні навіть із поняттям пропаганди. Навпаки, вони наповнені сміливістю, і декого ця відвертість може шокувати. Зокрема, у стрічці «Дике поле» [2018, реж. Ярослав Лодигін] змальований реальний стан справ — саме в цьому, конкретному часі.

Так, іноді ми стикаємося з руйнівною критикою. Багато чого довелося вислухати щодо «Крут», хтось сприйняв «Гуцулку Ксеню», хтось — ні...

На одному з останніх прем’єрних показів я припустив, що може і цього разу доведеться почути не дуже приємні речі. Але ще три роки тому ми взагалі не мали що критикувати. Тому я переконаний, що кількість обов’язково перейде в якість.

Повертаючись до «Крути. 1918», щодо яких існувало багато сподівань. Стрічку фінансово підтримало Міністерство культури та Держкіно, проте якість, акторський склад та основні посили — багато хто критикував це все. Скидалося на те, що що фільм зробили нашвидкоруч, аби якнайшвидше показати глядачу. На ваш погляд, це якісне кіно?

Я не можу бути об’єктивним, тим більше виступати критиком. Як чинний міністр маю бути рівним по відношенню до всіх. І тому практично всіх щиро підтримую. В інших умовах ми з вами би могли дуже детально і фахово розібрати будь-який фільм. Але поки з мого боку це виглядатиме некоректно і недоречно.

Стрічка «Крути. 1918»мала певні артові особливості. Я ще студентом мріяв про цю тему. Легенда героїв Крут — це легенда Небесної сотні, легенда хлопців, які захищають нас на сході. Вона вкрай потрібна. Сама тема не вичерпана. Але були очікування, що це має бути таке м’ясо і завзяття, після якого одразу підеш воювати... Актори там чудові, операторська робота, картинка — на належному рівні. Щодо недоліків? Ну, сценарний цех ми вже згадували, це дається взнаки.

На цьому етапі патріотичність важливіша за якість?

Жодним чином. Мусимо прагнути до максимальної якості, тому що не можна втрачати сенсу теми, яку підіймаєш, беручись за виробництво того чи іншого фільму. А професіоналізм — це водночас готовність до серйозної та відповідальної розмови із глядачем. Запит на неї надзвичайний, відповідальність ще більша, адже це відповідальність перед суспільством.

Який потенціал експорту українського кіно?

Ми будемо вирішувати завдання у міру руху. В частині артового напрямку Україна доволі успішна. У 2014 році ми зняли «Плем’я», згодом вийшов «Донбас». Ці твори зрозумілі для масового глядача, незалежно від того, хто де народився. Їхня проблематика знайома будь-кому.

Візьмемо «Поводир» Олеся Саніна — історію про кобзарів, яких у 1932-33-х роках розстріляли у Харкові. Це — той фільм, та історія, яку розуміємо ми, бурхливі емоції вона викликає насамперед у нас. На «Оскарі» чи іншому великому кінофестивалі «продати» «Поводир» складніше, бо це розповідь хоч і про жахливу, але локальну подію.

Чи можна з подібними сюжетами виходити в масовий експортний формат? Напевне, так. Як приклад – «Захар Беркут» Ахтема Сеітаблаєва, до якого вже залучені голлівудські зірки. Цей фільм повинен вийти у жовтні, його показуватимуть в Іспанії, і це голлівудський стиль. Легенда про українську історію, що розповідається методами популярного кіно.

Ми прагнемо вийти на міжнародний ринок, говорячи про своє. А нам вже є, до кого звертатися. У США, Британії, Польщі, Італії, в інших країнах мешкають мільйони наших людей. Український фільм «Гніздо горлиці», що вийшов нещодавно та був показаний в Італії (там його подивилася неймовірна кількість людей — більше, ніж в Україні), сприйняли як фільм про себе. Це до болю правдива історія.

Тобто, якісне кіно, навіть україноцентричне, стає близьким будь-якому глядачеві?

Так. І в наше кіно я вірю. Україна дуже кінематографічна. В нас ментально закладена кінематографічна мова. Ми навіть мислимо кінематографічно, і в цьому сенсі перед нами не існує жодних бар’єрів.

Не треба розмовляти через рупор пропаганди. Ми маємо бути справжніми та розкриватися перед світом через реальні історії. Це і є місія патріотичного кіно.

Коли в Україні з’явилися власні мультики, наша екранізована казка, люди відгукнулися на цей поклик. Це те, з чого все починається. Та попереду ще більше роботи. Маємо великий борг перед чудовими митцями та тінями їхніх напівзабутих творів, що зачекалися своєї кінематографічної черги.

Автор: Дем'ян Лінник