«Ми посунемося, якщо треба». Чому харківʼяни відмовляються переїжджати з метрополітену
Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.
Збройні сили України витісняють росіян у Харківській області та поступово звільняють раніше захоплені міста й села. До Харкова повертаються мирні мешканці, а в планах міського голови — вже зовсім скоро запустити рух метрополітену. Місцевих мешканців, які там ховалися, планують переселити до гуртожитків.
hromadske спустилося на станцію «Героїв Праці»: там живуть люди з північної Салтівки та районів навколо, які росіяни активно обстрілювали протягом попередніх місяців.
Частина тимчасових мешканців метро уже не має куди повертатися, та й варіант із переселенням з підземки до кінця війни також не розглядає — обстріли міста не вщухають.
«Ми неначе відлюдники»
У вестибюлі біля входу до станції метро «Героїв Праці» сидять зморені жінки в домашніх костюмах і капцях. Хтось зрідка виходить за скляні двері покурити.
Усі вони раніше мешкали на північній Салтівці або в районах неподалік, що регулярно потрапляли під обстріли.
«У людей звідси немає можливості жити деінде. Після всього пережитого ми боїмося навіть виходити на вулицю. А влада, яка мала б нас захищати, виганяє надвір. Кажуть: “Не бомблять, значить, виходьте”. Але ж тут стріляють щодня — і вдень, і вночі. Люди з інших районів не вірять у це. Вони ніби в іншій галактиці живуть. А ми неначе відлюдники»,— розповідає Юлія: вона уже третій місяць живе на станції метро разом із неповнолітнім сином.
Навпроти неї сидить її сусідка-пенсіонерка Наталя, яка переїхала до Харкова з Донецької області багато років тому.
«Мене привезли сюди виживати. Барак, який я винаймала на північній Салтівці, наполовину розбомбили. Один чоловік ходив до себе додому ночувати, каже, що це жах. Чи можу я, пенсіонерка, ночувати сама в підʼїзді, де вибиті вікна й двері? Розумію, що міська влада хоче відзвітувати й запустити метро, але мене виганяють під кулі. Мовляв, виживу чи не виживу».
Ще одна жінка поряд додає: «Ми прожили з друзями три місяці у вагоні метро. Вони днями повернулися додому, кажуть: “Що робити? Бомблять. Сидимо в туалеті. У нас істерика”».
«Гуртожиток — це не бомбосховище»
19 травня у міській раді Харкова повідомили, що людей із трьох станцій метро вже переселили до гуртожитку регіонального механіко-технологічного центру професійної освіти. Йдеться про 33 містян, які тимчасово жили на станціях «Завод ім. Малишева», «Метробудівників» та «Спортивна», і втратили житло через війну. Окрім цього, ще близько 700 харківʼян потребують розселення зі станцій метрополітену.
Юлія переповідає: після появи інформації про запуск метрополітену людей зі станції «Героїв Праці» почали виселяти з поїздів і «витісняти з платформи», щоб ті виходили нагору. До метрополітену приходили й представники міської влади: складали списки тих, у кого житло повністю зруйноване й тих, у кого лише пошкоджене, та пообіцяли переселити всіх у гуртожитки.
«Ми лише чули, що з гуртожитків виселяють студентів, забирають їхні речі, щоб нас заселити. А де гарантія, що туди нічого не влучить? Гуртожиток — це не бомбосховище», — каже ще один харків’янин, тимчасовий мешканець метро.
20 травня на контактну рейку метрополітену подали напругу. Того ж дня до містян на станцію метро «Героїв Праці» приїхав міський голова Харкова Ігор Терехов. Він розповідав, що людей поступово будуть переселяти з підземки до безпечних районів міста. Там їм мають забезпечити нормальні умови проживання, харчування, медикаменти, а для дітей — школи та садки.
«Я вас благав свого часу спуститися в метро і жити тут, і ви завдяки цьому зберегли життя. Тепер моє завдання — всім людям забезпечити транспорт, перезапустити економіку, бо повинні працювати підприємства.
24 травня будемо запускати метрополітен. Зволікати з цим ми більше не можемо. Я підшукую найбільш безпечні місця, з огляду на ситуацію, яку ми бачимо з військовими», — сказав мер.
«Я ж не можу прийти в поле і ловити бомби»
Євгенія мешкає в підземці з 27 лютого. Вона запевняє, що жодних конкретних пропозицій від міської влади щодо переселення до гуртожитку не отримувала. Уся інформація — лише здогадки й чутки від інших мешканців сховища.
Жінка розгублена та збентежена новинами про те, що їй потрібно виїжджати з метрополітену: в її будинку, що в районі Великої Данилівки, немає ані світла, ані води, ані газу.
«Зараз обстріли не припиняються. У мене немає сліз плакати. Мала двір, будинок, а зараз нічого. Це дуже важко. Я ж не можу прийти в поле і ловити бомби. Це все щось нереальне. Ми ходимо ніби в тумані. Я абсолютно не та людина, якою була раніше. Війна зробила мене такою. У мене зараз тут робота, я ховаюся, боюся всього. Кому ми потрібні в іншому місті? Я хочу повернутися до себе додому», — з відчаєм говорить жінка.
Станція метрополітену поділена на імпровізовані помешкання для кожного жителя сховища. Всюди барвисті ковдри, матраци, намети, мʼякі іграшки.
Галину Миколаївну — світловолосу, кучеряву жінку, — ми зустрічаємо біля її тимчасового «дому». Після початку повномасштабної війни вона довго не виїжджала з Салтівки: спершу не хотіла, а потім це стало неможливим.
Протягом 12 днів вона була свідкинею перестрілок у своєму районі. На її очах горіли квартири з будинку навпроти.
«Я виїхала за два дні по тому, як згорів мій будинок. У сусідню з моєю квартиру влетіла ракета, в мене почали горіти двері. Їх вибили», — розповідає вона.
Два дні тому жінка приходила додому — каже, що Салтівка все ще під обстрілами, і жити там досі небезпечно.
Галина Миколаївна впевнена, що метрополітен зможе працювати, навіть якщо там і далі мешкатимуть такі ж, як вона, люди. Жінка й сама чекає на запуск метро, бо має їздити на роботу: «Але спершу треба закінчити війну, а потім нас переселяти, інакше нас прирікають на смерть. Ми маємо прохання все ж не виселяти нас з метро. Ми посунемося, якщо треба буде».
18-річний Данило, який живе з мамою в метро вже 2,5 місяці, каже, що вони навіть підписали петицію з проханням не виселяти їх, допоки не припиняться обстріли міста.
«Або ж, принаймні, щоб нас усіх переселили до гуртожитку в безпечному місці. Додому йти — не варіант. Світла немає. Обстріли щодня,–– каже хлопець. — Якщо будуть виганяти, то думаю поїхати звідси кудись подалі — наприклад, у Полтаву, а звідти на захід України. Поки я, студент, не підлягаю мобілізації, то спробую виїхати за кордон. Мама проти такого рішення, але, можливо, виселення з метро стане поштовхом».