«Буде наказ — ми готові». Комбат про контрнаступ під Харковом та можливість війни в росії

Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.

З кінця квітня з Харківщини почали надходити новини про звільнення окупованих населених пунктів. Українським бійцям поступово вдалося відтіснити агресорів аж до кордону. Командир одного з батальйонів ЗСУ з позивним «Філософ» вважає, що армії спільно з іншими бойовими формуваннями вдалося розвинути повноцінний контрнаступ.

hromadske зустрілося з комбатом у Харкові. Під час розмови «Філософ» поділився своїм баченням про контрнаступ, розповів, як вдалося втримати місто у перші дні широкомасштабної атаки та про можливість продовження війни вже на ворожій території.

Завдання — вийти на кордон

Чи можна вважати наші дії на Харківщині повноцінним контрнаступом? Я вважаю, що так. Ми зараз повертаємо ті позиції, які були втрачені нами 24 лютого.

Перед цим ми зупинили противника на рубежах. Ми дуже добре знали його позиції. Провели дорозвідку, де розташовані його вогневі засоби, де його позиції, яка кількість особового складу тощо, знайшли слабкі місця і почали по них працювати. Це нормально в тактичних діях підрозділів і в нормальних арміях: знайшли слабке місце — і бий там, де болить. Ну і ми це зробили, це успіх.

Але є плани на майбутнє — потрібно відновити державний кордон. Є інформація, що деякі далекобійні артилерійські системи вже відвели в росію і вони звідти ведуть вогонь. (За кілька днів після цієї розмови з’явилося відео, як українські бійці встановили прикордонний стовп на держкордоні — ред.)

Чи будуть продовжувати бойові дії на ворожій території

Моя посада передбачає тактичний рівень. Це (бойові дії на території росії — ред.) вже стратегічний рівень. Я думаю, що головнокомандувач краще розуміється на тому. Буде наказ — ми готові. Вони наробили дуже багато шкоди нашій країні. І вони за це будуть відповідати однозначно.

Як втримали Харків

росія виставила свою артилерію під державним кордоном ще 23 лютого. У ніч на 24 лютого я безпосередньо був поблизу державного кордону. О 3:58 була перша сигнальна червона ракета росіян, і після цього пішли вже залпи артилерії, градів і ракети полетіли по Харкову. Десь о 6-й ранку кордон вже перетинали сухопутні підрозділи.

Противник змусив нас відступати. Щоб ви розуміли: їх було вшестеро більше ніж нас. У нас не було іншого виходу, як здійснювати маневри на оборону для того, щоби зберегти свій підрозділ цілим. Від самого початку завданням була маневрена оборона. Ми з рубежу на рубіж переміщувалися і завдавали вогневого ураження противнику.

Вони йшли колонами в шаховому порядку. Перша машина з Гоптівки їхала з прапором України зверху. Мені командир роти доповідає: «На “Тигрі” прапор України». Я кажу: «Такого не може бути. Рішення?» Рішення командира роти було відкривати вогонь. Я погодив. Так ми почали завдавати вогневого ураження. Першим підбитим був «Тигр», потім БТР, БТЛБ йшли, з-за цих машин почали об'їжджати збоку танки, один з яких був підбитий. І так почався вже контактний бій, один мій БТР підбили.

Нашим головним завданням було втримати Харків, аби противник не зайшов до міста. Як ми пізніше з’ясували під час захоплення їхніх документів і карт, у противника було завдання взяти Харків у кільце силами мотострілкових підрозділів. У них була інформація, що військ у Харкові немає, є тільки невеликі бандформування. Це так вони називали 92-у бригаду. Вони вважали, що нас тут нема. І вони впевнено йшли до того, щоби брати Харків у кільце. Але це їм не вдалося.

Ми за 5-6 км від кордону гідно їх зустріли. Зупинили перші колони, частково завдали по них вогневого ураження. Тобто всі підрозділи виконували завдання так, як це мало бути.

Тоді в моєму батальйоні всі люди були лише військовослужбовці за контрактом. Особового складу мобілізованих ще не було. Тобто тільки ті, які виконували завдання в зоні ООС. Але ще було молоде «необстріляне» поповнення. А проте вони виконали своє завдання. І так, були втрати. Мінімальні втрати для такого завдання, яке ми виконали. Але все одно болісно, що вони є.

Ключові бої за Харків сталися вже у перші дні широкомасштабного вторгнення. Тоді ми не допустили прориву російських підрозділів до самого міста.

25 лютого ще не було обстрілів міста з артилерії та із систем залпового вогню, тому що вони ще втягували свої колони й ще не розуміли, що де є і що відбувається. Важлива річ, яка їм завадила, а нам це пішло на користь, — в них дуже погано зі зв’язком. Якщо там у межах підрозділу або БТГ (батальйонно-тактична група — ред.) між собою є зв'язок, то вже із сусідами — дуже поганенький. І коли вони йшли на Харків, мали завдання: 24-го перетинають державний кордон, 25-го розставляють зовнішнє коло навколо Харкова, 26-го — ще день на організацію блокування Харкова, а 27-го числа вже спецпідрозділи повинні зайти до середмістя Харкова. Це специ були, яким потрібно було захопити ключові об'єкти. І ось вони думали: за вказаний час Харків блокується, українці не знають, що робити, всі втекли, і окупанти будуть собі реально керувати містом, плюс вийдуть на мітинги проросійські сили, піднімуть триколор і все — місто здали. Та сталось усе не так.

Вранці 27 лютого був прорив підрозділів спеціального призначення до Харкова з трьох напрямків. Наші підрозділи, власне мій батальйон у взаємодії з окремим загоном спеціального призначення «Омега», допомагали також спецпідрозділ «Корд», 3-тя бригада Нацгвардії. Тобто завдання було в усіх одне: не допустити прориву до міста. На третю добу широкомасштабного вторгнення була побудована оборона, і ми могли вже виконувати завдання. Вже були якісь спостережні пости, засідки, елементарні опорні пункти. І мені доповідали командири підрозділів про те, що є прориви. Таких було три. Зайшли їхніх 4 «Тигри» і 2 КАМАЗи броньованих. Одна колона пройшла через Лісопарк, зайшла до нього і її впритул зустріла 3-тя бригада Національної гвардії своїми резервами; з тильного ж боку зайшли мої підрозділи. Ця колона була знищена разом із підрозділами спеціального призначення, можливо там декілька людей змогли втекти.

Вони не врахували погодних умов — тоді був мокрий сніг і болото. Вони пішли через Лісопарк, там почали грузнути, це їх трошки зупинило. Туди зайшли наші підрозділи і їх знищили.

Потім друга група росіян йшла через Олексіївку. Там сиділи наші розвідники, вони прийняли бій і знищили окупантів. Їхніх цих «Тигрів» по місту знищили купу, вони тут стояли спалені.

І третя група проходила повз облдержадміністрацію і потім заїхала на вулицю Шевченка. Я так розумію, що там уже були готові тримати оборону. Незрозуміло тільки, чого вибрали саме школу? Вона не є стратегічним об'єктом. Але вони залишили 4 «Тигри» біля школи, самі перемістились до її приміщення. Біля цих «Тигрів» був один військовослужбовець на охороні, його мої взяли в полон. Це була 25-та бригада Севастопольська, Кримська. Вони засіли в школі, зайняли кругову оборону. Перший поверх був зачищений спільно з іншими нашими підрозділами, на 2-му і 3-му поверсі та на даху вони вже тримали надійну оборону. Але за 4 години боїв за школу ми знищили противника. Вони здаватися в полон не хотіли, бігали горищем у протигазах, відстрілювалися до останнього, навіть коли школа повністю горіла. Один випав із другого поверху, його також забрали в полон. А решта — згоріли там живцем.

Крім того, що таке коїлося в місті, ще на всіх напрямках почалися спроби прориву до Харкова. Але в них карти були ще старі, без позначень якихось важливих доріг. І там уже були наші підрозділи, які тримали оборону на ключових перехрестях. З нашого боку все було готове до ведення вогню. Їм завдавали максимальних вогневих уражень. І вони зупинилися.

Пізніше вони зайняли якісь ключові висоти, зробили дистанцію таку, щоби просто вражати артилерією. Також потім були спроби проникнення ДРГ до міста. Але за місяць все зійшло нанівець. А потім ми почали шукати їхні слабкі сторони, почали відбивати свої території.

Якою буде перемога

До початку широкомасштабного вторгнення в нас були проросійські незрозумілі партії тощо, які розхитували країну, як лишень могли. Ми, як могли, це все стримували. Армія взагалі аполітична, і того дотримуємося. Які б там не були політичні ігри, армія до того не має жодного стосунку. Ми намагалися робити все, аби зберегти свою країну, і ми це робимо.

Я в Харкові живу вже довго. І знаєте, до 24.02.22 Харків десь на 70% був проросійським. Дуже багато місцевого населення, хто має родиів у Бєлгороді й далі в росії. Вони їздили на вихідні одне до одного. Коли вже 8-й рік іде війна в країні, коли повертаєшся зі сходу з ротації, приїхав із сім'єю до Харкова просто відпочити на вихідні, їдеш містом і дивишся на російські номери, тебе просто починає тіпати. Ну якого ти, перепрошую, х*ра прешся в Україну? У вас же там так «всьо класно», так «обалдєнно», чого ви приїжджаєте на той самий харківський ринок «Барабашово» і тут затарюєтесь, а потім їдете назад до Бєлгорода? Ну для чого? У вас же там «всьо класно», у вас там «всьо так чудесно», у вас там шик.

Але після 24-го лютого я вам скажу так: Харків дуже змінився. Місцеве населення — навіть те, що було проросійським, — коли поприлітали ракети, системи залпового вогню, коли Салтівку (район на півночі Харкова — ред.) зрівняли, грубо кажучи, з землею, замислилося. Коли люди пожили в метро і почали виходити звідти, з підвалів, коли ми відігнали російську армію від Харкова, то людей це трохи поміняло.

Знаєте, є одне дуже велике бажання — щоб останній москаль пішов із нашої території. Але він не піде сам — його або вивезуть, або винесуть. Та перемога однозначно буде за нами. Ми на своїй землі, ми захищаємо свою землю. Ми не прийшли до них ні по що, ми не приходили просити чогось, ми самодостатня країна, де є все своє.

Західні країни-партнери до нас ставляться нормально. Нам треба країну розвивати, подивитись, як живуть інші держави. А в росії тільки декілька обласних центрів живуть нормально, а решта «всьо там убожество», нема на шо дивитись, просто «обнять і плакать», як вони кажуть.

Тож є бажання, щоб усе вже закінчилося — тільки перемогою. І щоб усі хлопці повернулися додому. Всі — живі і здорові.

Знаєте, як важко, коли читаєш зведення? Нам постійно приходять зведення не тільки зі ЗМІ, а зведення, які проходять зі Збройних сил. Дуже болісно тоді, коли дізнаємося, що є втрати серед дітей. Діти ні в чому не винні в цій війні. Може, дорослі, яким там уже 18+, накосячили в цьому житті дуже багато. Але діти...