Міністерство перекладання відповідальності. Що говорять лікарі про роботу МОЗ на чолі зі Степановим

Максим Степанов очолював МОЗ у ковідних умовах понад рік. За цей час міністерство закупило захисні костюми для лікарів на 40% дорожчими та провалило систему тестування на коронавірус. Лікарі повідомляли про проблеми з отриманням обіцяних 300% за роботу в «ковідних» відділеннях, про брак кисню й апаратів ШВЛ. Проблеми в МОЗ виникали навіть із закупівлею медичних препаратів для важкохворих, а вакцинація українців проти COVID-19 почалася запізно й просувалася доволі повільно.

На тлі цих скандалів та епопей лікарі в регіонах продовжують боротися за життя пацієнтів. Ми поговорили з медиками з різних міст про те, як вони оцінюють роботу міністерства протягом року епідемії. Переважно лікарі говорять про відсутність контролю за місцевою владою з боку МОЗ, надмірну довіру міністерства до звітів департаментів охорони здоров’я та надто пізнє запровадження протоколу для реабілітації постковідних пацієнтів.

«МОЗ мало б узяти на себе відповідальність і контролювати роботу на місцях»

Володимир Корсунов працює завідувачем кафедри анестезіології та інтенсивної терапії Харківської медичної академії післядипломної освіти, консультує та працює з хворими на ковід. У березні 2021-го Харків потрапив до «червоної зони», хворих на ковід не могли госпіталізувати до лікарень через їхню завантаженість, а волонтери й лікарі критикували місцеву владу за неправдиву інформацію у звітах щодо кількості зайнятих ліжок для хворих на коронавірус.  

Не можна сказати, що за цей рік взагалі не сталося нічого хорошого: в лікарнях нарощувалися потужності, медикам зробили доплати. Але ми пізно почали готуватися до епідемії коронавірусу в Україні. За це міністерство має понести відповідальність.

Є багато системних помилок: провалена вакцинація, недостатня кількість апаратів ШВЛ, відсутність системної закупівлі препаратів, які прописані у протоколі лікування від ковіду. Нам доводиться просити родичів хворих купувати ліки, бо не завжди вони є.

Є проблема в роботі місцевих департаментів охорони здоров’я. Я багато критикував нашу місцеву владу, що вони подають неправдиву інформацію щодо ліжок і забезпечення лікарень. Але проблема коронавірусної хвороби — загальнонаціональна. За таких умов МОЗ мало б взяти на себе більшу відповідальність і пильніше контролювати те, що відбувається на місцях.

Медицина зараз у критичному стані. Це проблема не лише Степанова, протягом багатьох років влада нехтувала питаннями медичної сфери. Як можна розраховувати на ефективність медичної системи, якщо деякі лікарі отримують зарплати по 4 тисячі гривень? Медичного персоналу не вистачає. Більшість молодих фахівців виїхали працювати за кордон.

Треба змінити ставлення до оплати роботи медичних працівників. Варто також створити для лікарів можливості навчатися та отримувати досвід за кордоном. Крім того, поки ми не вакцинуємо більшість населення, постійно виникатимуть нові спалахи захворюваності. До того ж треба укріплювати матеріально-технічну базу лікарень.

Така провальна політика у системі охорони здоров'я призводить до великої смертності серед пацієнтів, які хворіють на ковід. Лікарні переповнені, а медичного персоналу бракує.

«За Степанова МОЗ стало непотрібним органом»

Ігор Гайда — лікар-хірург із Черкас. Його батько Олег Гайда працював завідувачем хірургічного відділення Другої міської поліклініки. 30 червня торік Олег помер від коронавірусу. Комісія Держслужби з питань праці Черкаської області встановила, що чоловік інфікувався на робочому місці. За законом, якщо медик заразився на роботі й помер, його родині належить компенсація — 1 мільйон 576 тисяч гривень. Однак Ігор досі її не отримав. Роботу МОЗ за рік епідемії Ігор оцінює у 2 бали. 

Оплату мали провести ще у вересні 2020-го. Фонд соціального страхування подав до суду— вони не визнавали, що батько заразився на робочому місці. 30 квітня суд виніс рішення відхилити позов Фонду. Тепер протягом 30 днів вони можуть подати апеляцію. Упродовж усього цього часу ми збирали додаткові докази, щоб довести абсурдність ситуації.

Міністерство охорони здоров’я не реагує на конкретні запити або тільки вдає, що зайняте ними. Результатів від цього немає. Вся країна говорила про смерть мого батька, але міністр Степанов навіть не ініціював зустріч зі мною. До мене телефонували очільники обласних державних адміністрацій, писали мені у месенджери, і лише після судового позову міністр скерував до мене головного санітарного лікаря України Віктора Ляшка. Я приїхав у міністерство, він спілкувався зі мною, пояснював позицію МОЗу, але це ніяк не допомогло розв'язати проблему. З міністерства спрямували комісію в лікарню, де працював батько. Комісія на день паралізувала всю роботу закладу, але це ніяк не допомогло.

За останній рік МОЗ відійшло у бік і сказало, що ми маємо все вирішувати на місцях. Виходить, за Степанова міністерство стало непотрібним органом. Як звичайний лікар не бачу результатів його діяльності.

Після зміни керівництва в міністерстві реформу медичної реформи зупинили на половині дороги, нові люди в міністерстві почали перелаштовувати все. Коли щось не виходить, вони кажуть у своє виправдання, що виправляють помилки попереднього міністерства.

«Міністерство відкриває звіти, а не слухає лікарів-практиків»

Ольга Кобевко — лікарка-інфекціоністка з Чернівців. Вона однією з перших в Україні почала публічно говорити, що медичні заклади треба готувати для приймання хворих на COVID-19. А в липні 2020-го висловлювалася про важливість створення лікарень для постковідних хворих. Однак лише через рік епідемії коронавірусу в Україні з'явився протокол реабілітації хворих на ковід. Роботу МОЗ за рік епідемії Ольга оцінює в 3 з мінусом, і додає, що роботу місцевого департаменту — взагалі негативно.

На мою думку, велика проблема в медицині пов’язана з безконтрольністю на місцях. Після початку медреформи ми зраділи, бо чекали на зміни. Тоді МОЗ взяло собі за правило говорити таку фразу: «Ви тепер незалежний заклад, вирішуйте самі». Але ж має бути контроль за тим, що відбувається. У нас не буде змін, поки міністри, як-от Степанов, звертають увагу лише на звіти, які надходять з місцевих департаментів охорони здоров'я. Такі звіти складають люди, які тримаються за крісла, тому документи не показують реальної ситуації. А в цей час у лікарнях немає кисню, медичного резерву, один туалет розрахований на 40 пацієнтів. У вересні у нас була перевірка, дали рекомендації, що треба покращити в лікарні. Але контролю за виконанням не було.

Ще торік на початку липня, коли ми побачили, які ускладнення виникають у пацієнтів після ковіду, я говорила, що потрібні постковідні лікарні. У пацієнтів утворюється фіброз, який важко лікувати вдома. Людей із цим ускладненням треба направляти у пульмонологічні лікарні, які облаштовані для таких пацієнтів. Але мене ніхто не почув. Мій знайомий лікар після місяця перебування у стаціонарі змушений шукати собі концентратор, бо його виписуватимуть додому.

Ми відчуваємо підтримку від пацієнтів, їхніх родичів, колег. Але жодної — від влади. Щоби хтось із представників влади спитав, чого нам не вистачає, — такого немає. Рік тому, на початках пандемії, я говорила, що одні вийдуть із пандемії з совістю, а інші — на брифінги. Тенденція незмінна, бо незмінна система. Коли міністерство відкриває звіти, а не слухає лікарів-практиків, це призводить до проблем, які маємо сьогодні в медицині. Міністерству треба навчитися нас чути й контролювати виконання рекомендацій на місцях.

«На публіку — багато обіцянок»

Павло Гавалко працює лікарем-інтерном у ковідному відділенні 6-ї лікарні у Дніпрі. Це опорна лікарня, яка приймає хворих на коронавірус. З серпня 2020-го Павло лікує пацієнтів, інфікованих коронавірусом. У 6-й лікарні працює з жовтня. Однак «ковідні» доплати він почав отримувати лише у березні 2021-го. З погляду лікаря, аби покращити ситуацію в медицині, необхідно завершити її реформу. Роботу МОЗ за цей рік Павло оцінює у 2 бали.

Кілька моментів хвилюють найбільше. Лунало багато обіцянок стосовно доплат медикам, які працюють із ковідними хворими. Однак насправді зараз не всі їх отримують. А деяким лікарям вони надходять не в повному обсязі.

Я лише у березні 2021-го почав отримувати доплати, однак не 300%, а 150%. Моя зарплата зараз становить 4 770 гривень, крім неї, отримую 7 100 гривень «ковідних». Тобто на публіку бачимо багато обіцянок, а по факту їх або не виконують, або бракує контролю за цим.

Також є проблема з вакцинацією. У нас більшість населення не хоче робити щеплення. Коли ми отримали вакцину, збурилася хвиля фейків. Це проблема міністерства, яке не розробило належної інформаційної кампанії щодо імунізації, не пояснило людям від самого початку про важливість щеплень.

Нещодавно був хворий із доволі рідкісними симптомами. У протоколах лікування інформації щодо таких пацієнтів немає. Ми почали шукати такі випадки у закордонних джерелах. Виявилося, що наші колеги стикалися з таким, у них добре прописані відповідні протоколи лікування. А в нас — ні, інформація доволі поверхнева. Мусимо витрачати час на її пошук, замість того, щоби швидко відреагувати на симптоми.

Є питання щодо реабілітації постковідних пацієнтів. Якщо лише 20 квітня 2021-го затвердили протокол щодо їхньої реабілітації, то як вона могла відбуватися до його затвердження? Міністерство розв'язує проблеми, вже коли їх не можна відтягнути.

Хотілося б, щоб міністром стала людина, у якої було б бажання щось змінювати. Але за короткий термін це важко зробити. За час коронавірусу в нас змінилися три міністри, у кожного своє бачення, підходи — так не має бути. Треба заповнити прогалини — від освіти медиків, надання послуг пацієнтам і до реформи вторинної ланки. Зараз усі сконцентровані на ковіді, але є низка інших проблем. Чекаю, що прийде людина, яка зможе зібрати сильну команду і реформувати далі медицину.

«Забагато політики, замало медицини»

Іван Черненко — лікар-анестезіолог у Роздільнянській центральній районній лікарні в Одесі. З 2020-го Іван працює з хворими на коронавірус. Восени 2020 року і в березні 2021-го епідситуація в Одесі була напруженою: лікарні приймали багато нових пацієнтів з ковідом, а волонтери видавали концентратори хворим додому. За оцінкою Івана Черненка, головною проблемою МОЗ за цей рік була відсутність контролю за департаментами на місцях, тому роботу міністерства він оцінює в 3 бали.  

Я впевнений, що в МОЗ є люди, які працювали на 5 балів, але загалом оцінюю роботу все ж на 3. Не можу сказати, що у складних умовах пандемії в МОЗ все відбувалося вкрай погано, але не було головного — діалогу між міністерством і лікарями. Якщо послухати Степанова, то виходить, що у нас проблеми виникають лише на місцях. Але якщо це справді так, то чому ніхто ніяк не вплинув на це?

Міністерство було доволі інертним цей рік. Повільно реагувало на проблеми, що виникали. За значного зростання захворюваності локдаун не вводили. Єдиний раз, коли його ввели навіть передчасно, — весна 2020-го. Яке завдання МОЗ без відповідальності за все, що відбувається у медичній сфері? Можемо створити профільні інститути, які будуть займатися створенням протоколів, рекомендацій, НСЗУ буде виділяти кошти, ДП «Медзакупівлі» закуповуватиме ліки — і все. Функція МОЗ звелася до того, що вони публікують статистику, дають рекомендації та говорять, що винні люди на місцях. Не має бути перекладання відповідальності. Міністерство повинно відповідати за те, що відбувалося: не закупили вчасно концентратори, провалили кампанію з вакцинації.

Провалили навіть спілкування з лікарями, пацієнтами. Діалогу не було. Якщо люди на місцях говорять про те, що в лікарнях є проблеми — переповнені ліжка, немає кисню, — то, можливо, варто прислухатися до них, приїхати й поглянути, а не вірити звітам?

Досі лікарі, які не працюють із ковідними пацієнтами, отримують мінімальну заробітну плату. Це теж проблема, чимало спеціалістів перейшли працювати з коронавірусом, тому що там платять гроші. Багато відділень залишилися без спеціалістів, бо ті пішли до ковідних пацієнтів. Але ж коронавірус закінчиться, і як потім утримувати лікарів у цій системі без доплат?

У нашій системі всім байдуже, немає контролю за виконанням протоколів та законів. На мою думку, треба починати з чесності: відверто сказати, що у нас є, чого бракує, проаналізувати й розробити чіткий план, як це виправити. Новий міністр має налагодити діалог між центральною владою, місцевими департаментами охорони здоров'я і лікарями. Зараз борсаємося, а не рухаємося вперед. У нашій медицині забагато політики й замало самої медицини.