«Мирний план» продовження війни
Пропозиції мирних переговорів пролунали від України вже наступного дня після повномасштабного нападу росії. А втім, початку діалогу передували «переговори про переговори», під час яких російська сторона відверто брехала, зокрема про нібито припинення вогню зі свого боку.
Після 33-х днів війни, тобто 29 березня, російська брехня набула нових форм — у чомусь кумедних, а в чомусь і не дуже.
Цього дня в Туреччині, у президентському палаці Долмабахче, відбувся другий раунд очних переговорів української та російської делегацій. Від попередньої зустрічі представників двох країн минув уже місяць. Протягом усього цього часу тривали тільки «консультації» та рідкісні перемовини без жодних помітних результатів. І те, й інше — у форматі відеозв’язку.
Найпершою (і цілком очевидною) брехнею росіян на нинішніх переговорах стала заява про «добровільну деескалацію» під Києвом та Черніговом. Річ у тому, що відступ частини окупантів з Київської області Генштаб ЗСУ зафіксував ще у ранковому зведенні. Це означає, що ворожі війська насправді почали тікати ще до старту переговорів, які розпочалися о 10 ранку.
Що, однак, не перешкодило подальшим бойовим діям на Київщині та в низці інших регіонів, і зокрема — варварському нічному обстрілу Чернігова. Усе це відбулося вже значно пізніше — після завершення переговорів.
Те, що окупанти не в змозі захопити Чернігів, Харків чи Суми, не кажучи вже про Київ, було очевидним ще з середини березня. Відповідно, напрошувалася думка, що ворог намагатиметься зосередити сили на Маріуполі та прориві між Донецькою і Харківською областями, продовжуючи сковувати українські сили на решті напрямків і у своєму дусі піддавати українські міста масованим ракетним атакам з великої відстані, оскільки вже неодноразово «знищені» ППО та ВПС України суттєво зменшили можливості його авіації (детальніше про це тут).
Сьогодні як західні розвідки, так і ЗСУ підтверджують, що окупанти намагаються реалізувати саме цей план.
Словом, можливі домовленості в межах переговорів і далі залежать винятково від становища на фронтах. Цей факт усі в Україні наче й розуміли, проте запобігти бурхливому обговоренню озвучених на переговорах українських пропозицій він, звісно, не міг.
Справді, ці пропозиції надто масштабні, аби залишити їх зовсім без розгляду. Але саме тому не варто скидати з терезів і їхнє тактико-інформаційного значення, якщо можна так висловитись.
Якщо коротко, пропозиції зводяться до двох аспектів.
1) Припинення бойових дій.
Україна наполягає на припиненні вогню та відведенні російських військ до меж перед 24 лютого. Цим публічно оголошена позиція Києва поки й обмежується.
За підсумками зустрічі жодна зі сторін не заявила нічого нового ні про відкриття гуманітарних коридорів (хоча перед переговорами це оголошували однією з цілей), ні про обмін полоненими. Інакше кажучи, росія продовжує виступати з позиції сили. А свою поразку на Київщині явно вважає тимчасовою.
2) Власне умови миру.
Сьогодні, коли дещо ослаб перший ажіотаж «зради» (та не менш палкої боротьби з нею), перелік офіційних українських пропозицій справді видається певним компромісом. Нагадаємо, про що йдеться.
- Позаблоковий і без’ядерний статус України;
- «Замороження» статус-кво Криму без визнання приналежності до росії та переговори на термін до 15 років (питання Донбасу відкрите);
- Гарантії безпеки України з боку низки провідних держав світу. Список цих держав наразі різниться (наприклад, у ньому то з’являється, то випадає Ізраїль). Але незмінною є згадка про країни, що на постійній основі входять до Ради Безпеки ООН. А це, нагадаємо, США, Велика Британія, Франція, Китай та росія.
Останнє викликає в Україні цілком природне нерозуміння, а часто й обурення. Вкрай важливо зрозуміти, що йдеться саме про пропозиції з боку однієї сторони — України. Сьогодні вже можна впевнено констатувати, що загалом росія приймати їх наразі не збирається.
Зокрема, ще в день переговорів очільник російської делегації Володимир Мединський заявив, що росія не згодна щодо Криму й «ДНР» та «ЛНР». Цитата мовою оригіналу: «Это, конечно, не соответствует никак нашей позиции, но Украина сформулировала свой подход».
Наступного дня позицію щодо Криму підтвердив речник кремля Дмитро Пєсков — проте без згадки про «ДНР» та «ЛНР».
Українську ідею «розміняти» вигадані москвою вимоги на реальну зупинку війни цілком можна зрозуміти. Справді, Україна й так є без’ядерною державою, створення іноземних військових баз на нашій території заборонено Конституцією, а повернути Крим чи Донецьк силою ми в найближчій перспективі, ймовірно, не зможемо. Інакше кажучи, відповідні забаганки росії є такими ж «обґрунтованими», як і дезінформаційна кампанія про українські лабораторії з розробки біологічної зброї. Чого б не відмовитися від того, що й так існує лише у хворій уяві російських пропагандистів?
Водночас залишаються абсолютно незрозумілими можливі принципи безпекових гарантій, які покликані замістити гіпотетичний вступ до НАТО, наразі зафіксований як ціль у нашій Конституції.
Багаторазові заяви вітчизняних перемовників про те, що ці гарантії будуть чимось «кращі» за членство в НАТО, викликають два закономірних запитання:
а) з якого дива потенційні партнери вирішать у майбутньому (читай «після війни») надавати нам більшу підтримку, ніж є вже зараз?
б) чому наразі невідомо про жодні конкретні переговори на цю тему з потенційними гарантами?
По суті, йдеться про класичного «кота в мішку». Інша справа, що, як показано вище, ці пропозиції поки лишаються односторонніми, і росія жодним чином не готова піти в них назустріч. Адже все, аж до всеукраїнського референдуму про гарантії безпеки, впирається у ключову вимогу України — відведення російських військ.
Водночас саме винесення цих питань на обговорення стало інформаційною бомбою — з тих, що в принципі можуть впливати на перебіг війни не гірше за надпотужні вакуумні. І якщо російський режим, який набуває дедалі більше ознак тоталітарного, на коротку перспективу може заглушити голоси своїх невдоволених «предательством», то українській владі завжди доводиться озиратися на думку активної громади. У цьому плані легендарна «зрада» залишається зброєю в руках ворога.
Наприклад, українські «мирні пропозиції» вже «перебили» в інформполі України факт російської поразки на Київщині. Хоча, можливо, воно й на краще: ця поразка росіян ще далека від стратегічної, тож купатися у хвилях ейфорії підстав нема.
Ну а ще одним негативним інформаційно-психологічним наслідком озвучених пропозицій є саме те, що вони стосуються абсолютно надуманих росією загроз. Якщо поглянути на речі ширше, ідея «відмовитись від того, чого і так нема», може виявитися не такою і вдалою.
Сама готовність України обговорювати нібито «загрозу», що виникла для росії від українського курсу на НАТО, чи нібито «плани» зі знищення Донецька й Луганська означає виправдання дій агресора. І справа навіть не в абстрактних міркуваннях чесності (або збереження честі країни, яка повинна мати право на самостійну зовнішню політику).
Річ у тому, що таке виправдання неминуче вплине на частину західної громадської думки, від якої, між іншим, сильно залежить тема санкцій. І, безумовно, підштовхуватиме росіян до нової війни — адже ось, цілі росії були справедливими, тож слід довести справу до кінця!
Очевидно, перед політичним керівництвом нашої країни і персонально президентом Зеленським може постати вкрай непростий вибір між (непевною) паузою у війні — і негативним зламом суспільної думки як в Україні (з погляду патріотичного єднання), так і за її межами (щодо підтримки України загалом).
На майбутнє цю тему в жодному разі не слід випускати з поля зору. Ну а поки що пріоритети й далі розставляє війна.
Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.