«На День матері мій син завжди малює дві листівки». Як живуть родини ЛГБТ+ із дітьми
Пари ЛГБТ+ ніколи не зможуть дати дитині того, на що спроможна «традиційна» гетеросексуальна родина. Це — один із головних аргументів противників одностатевих шлюбів.
«Світове дослідження цінностей» за 2017-2020 роки демонструє серйозні розбіжності щодо одностатевого батьківства у світі. Його підтримка часом кардинально відрізняється навіть у сусідніх країнах: наприклад, у Німеччині — 61%, а в Польщі лише 12%. В Україні підтримка батьків однієї статі становить лише 8%.
Навіть у країнах, де одностатеві шлюби легалізовані, є проблеми з батьківством. У Тайвані, наприклад, ЛГБТ+-парам заборонено всиновлювати дитину.
У цьому матеріалі — чотири історії про одностатеве батьківство. Всі вони про толерантність і неприйняття, юридичні нюанси, які заважають парам ЛГБТ+ ростити дітей, про стереотипи та цілком звичайні будні таких родин. І ще — про любов.
Німеччина. Тато на вихідні та дві мами його сина
Ваня Кільбер сідає в потяг саме в той момент, коли я йому телефоную. З Гамбурга, де він мешкає, їде до Дюссельдорфа — навідати свого п’ятирічного сина та його двох мам. Жінки у шлюбі уже понад десять років і дуже дружні з Ванею та його партнером. «Дівчата мріяли про дитину, і коли зважилися, я погодився бути “біологічним та соціальним батьком”. Це взагалі доволі поширений сценарій у моєму оточенні, коли лесбійські пари домовляються з другом-геєм про народження дитини», — пояснює Ваня.
Його син чітко розуміє, що в нього дві мами — це підтверджують й офіційні документи, але Ваню він кличе татом. Себе ж Ваня називає «біологічним і соціальним батьком» або ж «татом вихідного дня». Після народження малюка він відмовився від своїх батьківських прав, щоб інша мама могла його усиновити — такі норми німецького законодавства. За законом статус «біологічного батька» Ваню ні до чого не зобов'язує: кожна родина самостійно вирішує, яку роль такий тато буде виконувати в житті дитини.
«Ми з мамами сина підписали юридичну угоду в нотаріуса, яка врегульовує питання, що станеться, якщо ми розсваримося. От ми заприсяглися все робити на благо нашої дитини. Але ця угода, крім рекомендаційної, жодної юридичної сили не має. А втім, у разі моєї сварки з мамами, суд, враховуючи те, що в мене немає права на дитину, діятиме на благо мого сина. І мені треба буде доводити наш із ним зв’язок. Якщо він є, якщо ми роками спілкувалися регулярно, зідзвонювалися, якщо в нас є спільні фото, прогулянки, відпустки тощо, він скучає і любить мене, у мене буде право бачитися з дитиною кілька разів на місяць».
Одинадцять років тому Ваня, який має російське коріння, заснував у Німеччині організацію Quarteera — вона об'єднує російськомовну спільноту ЛГБТ+. Він розповідає, за ці роки багато хто з учасників організації створив сім’ї. Близько 90% — і в його оточенні, і загалом у Німеччині — це саме лесбійські пари з дітьми, хоча мати дітей хочуть і лесбійські, і гей-подружжя. Однак для чоловіків менше доступних опцій: усиновити чи вдочерити дитину доволі складно.
«У мене є знайома родина — двоє геїв, які всиновили дитину в Мюнхені. Вони кажуть: “Це просто диво, що нам так пощастило!” Вони ходили на курси підготовки майбутніх батьків, стояли в черзі на випадок, якщо з'явиться дитина, від якої відмовилися (що в Німеччині вкрай рідко буває). І якось так склалося, що тоді, коли несподівано з'явився малюк, ніхто не міг його взяти, а в них було все як слід: зарплата, соціальне забезпечення, характеристики. Зрештою, вони змогли усиновити».
У 2017-му одностатеві батьки в Німеччині отримали право спільно всиновлювати дітей, однак нині перевагу й досі надають гетеросексуальним парам. Для них теж є нюанси: доходи подружжя, яке хоче взяти дитину, мають бути доволі високими. Ваня зауважує, що тут грає роль релігійна складова, яка підживлює упередження до одностатевих стосунків. Водночас усиновити малюка складно ще й тому, що в Німеччині немає дитбудинків. Раніше багато дітей потрапляли на усиновлення з Росії, однак усе змінилося, відколи Москва ухвалила так званий Закон Діми Яковлєва.
Попри те, що одностатеві сім’ї для Німеччини — вже давно не дивина, часом доводиться стикатися з нерозумінням. Раніше син Вані з мамами мешкав у провінційному містечку, де в лікарнях чи інших муніципальних закладах працівники часто перепитували: «Як це, дві матері?» Іноді бракувало необхідних формулярів на двох мам. Але це радше курйози. Натомість на відверту гомофобію родина ніколи не натрапляла. У садочку інші діти часом цікавляться в сина Вані: «Чому в тебе дві мами, а в мене одна?»” А ще на День матері він робить дві листівки.
«Звісно, багато чого залежить від політичного курсу, від того, що було зроблено за десятиріччя до нас, від тих активістів, які боролися за права. Так багато людей просто знають, що в них сусідка, чи племінник, чи друг, чи тітка — гей, лесбійка чи трансгендерна людина, що їх уже не змусиш когось ненавидіти», — додає Ваня.
За словами Вані, найпопулярнішим матеріалом на сайті їхньої організації Quarteera є дослідження про дітей в одностатевих родинах. Там ідеться про те, що діти в ЛГБТ+-сім’ях живуть анітрохи не гірше, аніж у гетеросексуальних, і жодних проблем у них немає.
«Є такий історичний анекдот: колись Ангела Меркель разом зі своєю партією “Християнсько-демократичний союз” упродовж років була проти зрівняння у подружніх правах різностатевих та одностатевих пар. Вона покладалася на якусь інтуїцію, хоча їй наводили факти, які свідчили про протилежне. Усе дійшло до того, що провели соціальне опитування серед виборців ХДС — консервативної християнської партії. Виявилося, що 75% її виборців — за одностатеві шлюби. Напевно, це багато що говорить про німецьке суспільство».
Україна. «Повінчана» пара ЛГБТ+ та двоє їхніх синів
Кіра та Марина багато років були просто хорошими подругами та кумами: Марина хрестила молодшого сина Кіри. Але дев’ять років тому, коли у стосунках Кіри з чоловіком настав складний період, почуття зникли — вона зібрала речі, забрала двох дітей і пішла. Тоді ж із Мариною у них почався легкий роман, який переріс у серйозні стосунки.
«Своє оточення ми поставили перед фактом: ми живемо разом. У Марини лишилася вільна квартира після смерті бабусі. Ми переїхали туди із двома моїми синами. Молодшому на той момент було 4 роки, старшому — 9. У нас із Мариною однакове прізвище: коли її батько ще був живий, я оформила фіктивний шлюб із ним. Молодшого сина я не оформлювала на чоловіка, тому він без проблем отримав теж це прізвище — врешті, нас троє з ним. Старший лиш нещодавно отримав паспорт і я хочу йому теж змінити прізвище, щоб ми вже були повноцінною родиною», — розповідає Кіра.
Мама Кіри на доньчине рішення зійтися з іншою жінкою відреагувала не надто схвально. «У нас була важка розмова, але врешті вона сказала: “Ти моя дитина і завжди залишишся нею, я тебе люблю. Але мені треба час усвідомити це все, спробувати прийняти — і мені поки потрібна пауза”», — розповідає Кіра. Після цього спілкування з мамою перервалося десь на пів року. Лише згодом мама почала приходити до жінок час від часу, забирати до себе онуків, телефонувати. Хоча досі говорила: «Ймовірно, ти ще знайдеш собі якогось гарного хлопця, вийдеш заміж». Останнім часом стосунки дещо поліпшилися — можливо, через відстань: влітку родина Кіри та Марини з Кривого Рогу переїхала до Одеси.
Марина — професійна фотографка, Кіра — голова громадської організації для дітей з інвалідністю. Обох жінок хлопці сприймають за мам. Кіра розповідає, що молодший спершу сумував за батьком, плакав: «А як ми без тата? А як тато без нас?» Тепер же звик і сам каже: «Знаєш, у тата своя родина, а в нас — своя». Марина для нього — частина його сім’ї й у суперечках він часто стає на її бік. Одноліткам діти теж повідомляють, що в них дві мами — усі реагують нормально.
«Ще на початку стосунків ми вирішили, що будемо озвучувати нашу історію, щоби не було якихось здогадок, неясностей. Тож в оточенні, з яким я спілкувалася близько, я розповідала про рішення — і ті, хто не прийняв і не зрозумів мене, самі по собі відсіялися. Але я не дуже емоційно до цього ставлюся, бо з'явилася натомість інші люди у житті. І, власне, мене не дуже парить, що про мене думають. Сусіди від початку сприймали це якось підозріло, але коли ми почали спілкуватися, їм стало зрозуміло: ми — звичайна родина».
Жінки доволі різні за характером. Кіра — голова родини. Вона імпульсивна та рішуча. Марина — спокійна та врівноважена. При цьому жінки все роблять разом: ходять до магазину, готують їсти, виховують дітей. На питання, чого їм бракує як повноцінній родині, Кіра має чітку відповідь: українське законодавство не дає можливості формалізувати їхні стосунки.
«Так, ми живемо разом і де-юре я є її мачухою (адже щоби мати одне прізвище з партнеркою, Кіра уклала фіктивний шлюб із покійним батьком Марини — ред.), але я не можу ухвалювати за неї рішення, наприклад, у лікарні. Я приходжу, мене питають: а ви хто? А я, виявляється, ніхто. У мене був такий період, коли я їздила працювати до Києва, а в молодшого сина була вітряна віспа — вона не змогла взяти лікарняний на роботі, бо, фактично, вона йому ніхто. І нині ми в Одесі придбали квартиру — уже є якесь спільне майно. Та зараз, попри те, що ми молоді, плануємо написати заповіт. Бо якщо щось трапиться, я не зможу претендувати ні на що».
А втім, два роки тому жінки таки відзначили свій шлюб. Кіра дізналася про православного священника, який проводить обряд поєднання одностатевих пар — як-от вінчання. Це суперечить церковним канонам, але той священник сказав їм: «Люди, які люблять одне одного, мають право поєднуватися перед Богом, попри стать, гендерні або інші умовності».
«Ми орендували будинок, купили собі обручки, запросили лише близьких друзів. Це було так чуттєво, так приємно, так красиво, — пригадує Кіра. Розповідає, що діти дуже раділи за своїх мам. — Я пояснюю їм, що все це робиться для них, лише щоби їм стало краще. Вони це розуміють, ніколи не критикують наші рішення. Я намагаюся багато з ними говорити, Марина теж. Пояснюємо, чому так буде краще. Якщо вони не погоджуються, ми обговорюємо ці питання».
Кіра наголошує, що загалом її середовище доволі толерантне й з осудом її родина стикалася рідко. Однак під час розмови згадує, що були масні жарти від друзів на кшталт «Ще там мужика вам не вистачає!» Також було упереджене ставлення: благодійна організація переймалася тим, що залучає до проєкту представницю ЛГБТ+.
«Я не розповідала, що живу з жінкою, але вони промоніторили мої соцмережі, мої пости у Facebook, а в мене там було багато фото з Мариною. І вони попросили, щоб із цим напрямом жодним чином не була пов’язана моя діяльність. Я відповіла тоді, що це моя особиста справа, з ким я сплю. У мене є уявлення, як розвивати магазин, і моє особисте життя з цим жодним чином не пов’язане. Тільки після цього вони врешті погодилися зі мною співпрацювати».
Тайвань. «Розлучитися, щоб усиновити?» — «Вибачте, такий закон»
У травні 2019-го Тайвань став першою азійською країною, яка легалізувала одностатеві шлюби. За два місяці до цієї події Чіаджон прийшла працювати в організацію із захисту родинних прав ЛГБТ+. Невдовзі стало зрозуміло, що таке важливе зрушення не означає повного забезпечення прав одностатевих подружжів, які хочуть мати дітей. У Тайвані досі не дозволяється всиновлювати дітей парам ЛГБТ+.
Заради роботи в неурядовій організації Чіаджон залишила своє місце держслужбовиці в уряді, здобула магістерський ступінь із прав людини в університеті та зважилася здійснити свою мрію. «Я роззирнулася довкола й поміркувала, яка тема найбільше мене турбує із соціальних питань? Я сама лесбійка і хочу мати власну родину, тож вирішила, що ця організація підходить мені ідеально», — розповідає дівчина.
Це перша в Тайвані організація, яка спеціалізується саме на питаннях родин ЛГБТ+. 2004-го року все почалося з онлайн-чату мам-лесбійок, які через економічний та соціальний тиск мусили лишатися у своїх гетеросексуальних подружжях. Спершу в чаті були двісті жінок, які ділилися своїми переживаннями й труднощами, але з 2011-го до чату долучалися дедалі більше одностатевих пар.
«Відтоді почала формуватися певна структура організації: люди їздили за кордон, аби народити дітей. Вони вже почувалися вільнішими й відкритішими, готовими ділитися своїми історіями на широкий загал. До нас тоді почали долучатися й тати-геї. Тоді ж, у 2011-му, ми офіційно заснували організацію».
Наразі організація охоплює 400-500 родин ЛГБТ+ із дітьми, хоча їх у Тайвані значно більше. З них лише 10% — це батьки-геї, натомість 90% — мами-лесбійки. Чіаджон каже, що річ тут або в більшому осуді, з яким стикаються батьки-геї, або ж «у чоловіків просто більше ресурсів, і вони цілком задоволені власним життям, тож у них нема потреби звертатися до організації». Хоча впливають і труднощі процесу: сурогатне материнство доволі дороге, а з усиновленням у Тайвані є нюанси.
«Кожен має право на усиновлення. Байдуже, чи ти гей, чи лесбійка, чи гетеросексуальна людина. Але якщо ви хочете усиновити дитину як пара, то це можливо зробити лише тоді, коли ви перебуваєте у гетеросексуальних подружніх стосунках. Скажімо, якщо я лесбійка й самотня, то можу всиновити дитину. Навіть якщо в мене є дівчина, але ми не одружені — так само. Але якщо ми одружені офіційно, ця можливість втрачається. Якщо я одружена і хочу всиновити дитину, мені доведеться подавати на розлучення, а потім знову одружитися. Однак моя дружина не матиме жодних юридичних прав на дитину. Як це все пояснити дитині? “Сорі, такий закон, який не дозволяє мені офіційно бути твоєю мамою”?» — розповідає Чіаджон.
Ще одна складність у тому, що якщо в однієї з жінок у подружжі народжується дитина, інша не отримує батьківських прав автоматично. Мусить відбутися процедура усиновлення. Це триває до пів року. Протягом усього цього часу небіологічна мама для дитини є просто ніким. Тому лесбійські пари переймаються під час вагітності: раптом щось станеться у період виношування дитини? Раптом щось станеться під час народження? Раптом біологічна мама помре?
Є також кроснаціональні пари, але в Тайвані такий шлюб визнається тільки тоді, коли наречений чи наречена — громадяни країни, де також дозволені одностатеві шлюби. «Скажімо, якщо моя дружина родом зі США, де одностатеві шлюби легалізовані, ми можемо одружитися в Тайвані. Однак якщо моя наречена з Китаю — тоді вже ні. У нас в організації є кілька родин із дітьми, чий шлюб із цієї причини не визнаний у Тайвані. Він не захищений, і вся родина постає перед купою викликів. Часто мама або тато не мають навіть законного дозволу перебувати в Тайвані, тож вони подаються, скажімо, на студентську візу, а не на подружню, як це має бути. Тобто вони мусять їздити туди-сюди, аби довше залишатися в Тайвані, а з ковідом це не так уже й просто».
Організація Чіаджон спонукає пари подаватися на усиновлення другим із батьків, навіть якщо нема біологічної спорідненості з дитиною. Там вірять: що більше буде таких звернень, то більше шансів, що колись у законі, який забороняє усиновлення, з'являться правки.
«У нас є й доволі хороші судді. І це дуже зачіпає, коли суддя каже: “Я так багато років працюю в цій галузі й так багато стикався із розлученнями. А тут ви просите мене навпаки надати вам право бути мамами або татами, бути разом. І я вам допоможу”».
Тайванське суспільство доволі толерантне. Ніхто не висловлює відкритий хейт. Хоча часом пара ЛГБТ+ може почути некоректне запитання: «Скільки вам коштувало штучне запліднення за кордоном? Напевно, це супердорого!» Водночас нинішнє покоління дітей, які народилися в сім’ях ЛГБТ+ після 2011 року, цілком нормально сприймають той факт, що в них дві мами чи два тати.
«Якось мені розповідали про дівчинку, яка прийшла до дитсадка, де розповіла другові, що в неї дві мами. Він такий: “Та ну ні, у тебе мусить бути одна мама й один тато”. Але вона лиш відповіла, що їй шкода цього хлопчика, бо він не знає, що одностатеві пари можуть одружуватися і мати дітей. Коли вона повернулася додому й поділилася цією історією зі своїми двома мамами, вони почали переживати, і дитина їх заспокоїла, що вона, мовляв, пожаліла хлопчика. Це було так мило».
Україна. Мама, Ада і діти на дві родини
Їх поєднало татуювання. Олеся Соломіна привезла до кафе шоколад без цукру, який вона виготовляє, і познайомилася там із новою працівницею Адою. Розговорилися про тату, яке Олеся вирішила собі набити. І почали спілкуватися, а потім зустрічатися. А рік тому — вперше в Україні — пара уклала партнерський договір. Це — своєрідна альтернатива шлюбу для одностатевих пар.
«З чоловіком ми розлучилися задовго до знайомства з Адою. Ми одразу ж обговорили з ним, що потрібна повноцінна опіка над нашими двома дітьми й мені, і йому. Що вони житимуть і зі мною, і з ним (11 днів вони проводять із татом, наступні 11 — з мамою). Ми маємо хороші взаємини, хорошу комунікацію, жодних проблем, претензій одне до одного. Це доволі робоча схема: там у них одна тусівка, тут інша. Вони маленькі і, по суті, усе своє життя живуть у такий спосіб», — розповідає Олеся.
Олеся дуже хвилювалася, як діти сприймуть Аду. Врешті знайомство відбулося вже тоді, коли пара почала жити разом. Старша донька на той момент взагалі не хотіла спілкуватися з новими людьми. Тому Олеся одразу попередила партнерку: найімовірніше, контакт налагодити одразу не вдасться. А втім, сталося інакше: донька з першої зустрічі сприйняла Аду як свого друга, спілкування почалося без скандалів.
«Мабуть, тому тепер, якщо Міша пустує і не хоче, наприклад, їсти, Ада може сказати: “Тримай свою ложку, подружко, суп сам себе не з’їсть”. А та відповідає: “Добре!” І починає їсти. Бо я радше “весела” мама, але не мама, яка виховує».
Діти Олесі точно розуміють, хто їхня мама. Аду вони ідентифікують не як маму, а як «Аду». Є певні ритуали, які вони роблять лише з мамою. Водночас у молодшого сина Олесі з Адою особливий зв’язок: коли малюк хворів та кілька днів не міг заснути через високу температуру, заколисати його змогла лише Ада.
Олеся розповідає, що ніколи не зазнавала відвертого осуду від свого оточення. Близькі не відгукувалися негативно про її вибір. «Я доволі авторитарна щодо своїх родичів. І навіть якісь мої тітки й дядьки, яким це все було новим і незрозумілим, до того, як ми з'їхалися з Адою і почали публічно жити разом, могли собі дозволити якісь гомофобні висловлювання. Але в момент, коли ми з'їхалися, жодного негативу не було. Натомість усі слова здебільшого сповнені підтримки. Але тут важливо розуміти, що Ада справді приємна людина. Крім того, вона дуже турботлива, і усім, хто опиняється поруч із нами, зрозуміло, що Ада справді дуже піклується про мене».
Упродовж розмови Олеся кілька разів наголошує: їй дуже пощастило з колишнім чоловіком, бо на нього можна покластися у вихованні дітей. А також — із підтримкою родини. З гомофобією жінка не стикалася. Радше з надмірним інтересом і нерозумінням. «Був єдиний раз, коли на нас без приховувань вирячалися із відкритими ротами. Це було на весіллі в селі під Славутою. Ми були гостями від нареченого й нареченої. Там були дорослі родичі, кілька чоловіків. Весілля тривало шість годин, і шість годин вони дивилися лише на нас. І так і не змогли розібратися, що відбувається».
З Адою вони мають усе, що можна було отримати від українського законодавства. Договір про цивільне партнерство передбачає умови на випадок кризової ситуації — якщо хтось з пари опиниться, наприклад, в реанімації чи прокуратурі. Однак цього недостатньо, якщо думати про перспективу: у разі чого Ада не зможе відповідати за Олесиних дітей, бо, згідно з українським законодавством, їхні відносини ніяк не формалізовані.
А втім, каже Олеся, вони — звичайнісінька родина. І вона навіть не хвилюється, як її родину сприйматимуть однолітки її дітей. Діти вміють відстоювати свої кордони.
«Загалом ми — звичайна родина. Будь-яке сімейне життя однакове. Хтось обирає складати речі на стілець, а в когось речі мусять висіти лише у шафі — і це привід для сварок. Хтось усе життя ненавидів пилососити, тож інший робить це замість нього. Або на вихідні ви планували відправити дітей до родичів, відірватися й потусити, покликати гостей, а натомість усі вихідні лежите з тацею з їжею у ліжку і дивитеся "Володаря перснів", усі серії поспіль. У нас — усе те саме, що відбувається в усіх родинах, де є діти».