«Народилися тут і не можемо рибу вудити?» Як Управління справами Лукашенка взяло в роботу природний парк на Прип'яті

У білоруському Національному парку «Прип'ятський» місцеві здавна жили завдяки рибальству. За новою вказівкою влади платити за вилов доведеться навіть їм.

Високий берег, порослий травами. Праворуч — старовинне місто Турів. Попереду — нескінченна водна гладь. Ранкове сонце робить її блискучою. Потужний пташиний хор переривається гучним жаб'ячим різноголоссям та плюскотом риби. Зрідка чути торохкотіння моторних човнів. Це Прип'ять — головна річка загадкового білоруського Полісся з його нескінченними лісами і болотами, частина дикої природи Європи.

Якщо дивитися на карту, в Прип'ять впадають безліч приток: Ствига, Тур'я, Горинь, Струмень, Уборть, Стир, Іпа, Ясельда, Піна. Під час весняних паводків річки виходять з берегів на десятки кілометрів, фактично перетворюючи Полісся на море — 2,5 тисячі років тому про море в цій частині європейського континенту писав давньогрецький вчений Геродот. Сарматське море (від слова «Сарматія» — загальна назва Східної Європи) можна побачити на середньовічних картах.

Протягом тисячоліть річки служили поліщукам: приносили їжу, роботу і радість. Рибальство у місцевих жителів в крові. Але останнім часом займатися ним стало проблематично. На певних відрізках Прип'яті і приток — у межах Національного парку «Прип'ятський» — за ловлю риби навіть на гачок треба чимало заплатити. А місцевим жителям це просто не по кишені. Адміністрація парку вважає, що платна риболовля перешкоджає зникненню запасів риби.

Край чудес

Баба Катя — Катерина Панченя — знає пів сотні поліських пісень. Завдяки їй древній обряд — Юр'ївський хоровод — отримав статус нематеріальної спадщини ЮНЕСКО. Вона пригощає нас борщем зі щавлю. А ще смаженою картоплею з печінкою і помідорами з власного городу, хоч і скаржиться, що через дощі всі почорніли. А потім ми йдемо на Ствигу.

«На моїй пам'яті, вже 78 років, вважай, в річках Ствига і Прип'ять вода як чай заварений. Не треба шампунь: помий волосся в цій воді — будуть м'які і розчісуватимуться добре», — рекламує баба Катя місцеві води. Відразу хочеться перевірити ефект. Баба Катя хоч і ходить з палицею, але в човен залазить бадьоро. Було б весло — допливла б до моря.

«Якось, коли чоловік працював в Мозирі, всі ловили рибу. А я що, без риби залишуся?! Поклала великий жак [рибальська снасть-пастка — Єврорадіо]. Налізло язів — мало не потонула, коли їх діставала. Чоловіки за ноги схопили. Хоч і тонула, але жак з рибою не упустила», — гордо розповідає Катерина Панченя.

Вся її життя минуло на воді — в селі Погост, що розташуволася на стику Ствиги й Прип'яті. Колись тут береги були заставлені човнами і дубовими довбанками. На вихідних молодь влаштовувала човнові прогулянки: хлопці гребли, а дівчата співали. У кожному будинку жінки ткали і пряли, а чоловіки плели сіті. Завдяки рибі жили. Риба була першою стравою, м'ясо у жителів села на столі з'являлося тільки у свята — це було дорого.

«Рибу ловили і старі, й молоді. Ніякої заборони не було, нічого. Тільки не лінуйся! І жаки ставили, і мережі, і "ковбешами" ловили, і "волоками" [невеликі рибальські сіті — Єврорадіо] — різним причандаллям. І навіть в закутках ставили коробки, куди в'юни лізли. Не передати. У селі було 700 господарств. Люди дружні: ніхто ні на кого не доносив, не писав, не скаржився. Це було одне таке село — не Погост, а край чудес», — каже жінка.

До меліорації щовесни річки розливалися — вода доходила аж до будинку Катерини, хоча він розташований далеко від берега. Рибу можна було зловити просто біля порога або в городі.

«У мене у дворі сітку кинь — риба налізатиме. Така вода. А в кущах, коли була спека, то окунів береш руками — накидаєш повну баддю, а то і дві... — посміхається баба Катя, продовжуючи свою розповідь про «край чудес».

Тепер риба не та. Спочатку меліорація «позакопувала канаву», потім рибу «повиловлювали мінчани». Два роки як не було зими — ріки не розливалися. І до всього — зловити рибку на вечерю можна, тільки заплативши.

«Народилися тут, прописані тут, тут і лапи хочемо скласти, і не можемо рибу ловити! Що це таке?! Вудкою! Гачком! — не приховує обурення баба Катя. — У нас тут бабка жила, у 85 років померла, вона тільки на рибі і жила. Сиділа в цьому човні. Вранці виловить п'ять-десять тих йоржиків, у нас їх сопливцями називають, і каже: наїлася від душі. Прийде удень, половить — на вечір зловила. Їла то варену рибку, то суп. Багато хто з людей похилого віку так би робив. Я прийшла б. А тепер все. Мій сусід пішов минулого тижня — зловили. А він: "Так я перший раз, я ж не знав". Перший раз ще пробачимо, а там штраф в 50-150 базових ($ 500-1500). Це несправедливо».

«Ну ось риба ляпає. Я за цей час, поки ми тут розмовляємо, вже б пів мішка наловила», — додає Катерина.

«Життя без річки не уявляю»

Роман — житель Турова і господар агрооселі, який десять років організовує рибалку своїм гостям. Взяв в руки вудку в шість років, як до цього його батько, дід і прадід. Хлопчиком вставав зі сходом сонця і втікав на річку — за рибкою на сніданок. Коли розмовляєш з Романом, складається враження, що він знає про річку все.

«Річка живе вночі, до сходу сонця: соми виплавляються, риба плавиться, до води виходить звір. Як тільки сходить сонце — тиша. І дуже красиво. Я кожен день на річці, але все одно сидиш — і замилуєшся. Це ж пристрасть! А коли пристрасть переходить в роботу, в хобі, то вдвічі добре. Я не уявляю життя без річки», — каже рибалка.

Він живе в будинку з доглянутим газоном на березі Струменя — притоки Прип'яті. На протилежному березі — знамениті турівські заплавні луки, куди навесні прилітають найрізноманітніші види птахів: одні відпочити, інші — гніздитися.

Уздовж берега на розкладних стільцях або просто навпочіпки сидять рибалки — різного віку і статі. Риба на столі — до сих пір тут буденна страва. Її смажать, варять, сушать, вудять, фарширують, солять, запікають. У поліських річках водяться сом, щука, судак, сазан, лин, язь — понад 35 видів риб. Але є одне «але».

Останнім часом рибалка перетворилася для місцевих жителів на квест. Серед підприємств стало модним брати ділянки річок в оренду. Влада вважає, що комерційне використання річок дає можливість фірмам не тільки заробити, а й окультурити береги, залучити на Полісся туристів, зберегти популяцію риб. Вилов риби на річках Струмень і Прип'ять не раз ставала для місцевих платним, але через невдоволення поліщуків указом Олександра Лукашенка оренда Струменя в Турові все-таки була скасована.

З Прип'яттю складніше: місце, де ми розмовляємо з Романом, вже два роки належить заказнику «Верхня Прип'ять». Зараз ловити рибу тут можна безкоштовно, але з обмеженнями — не більше 5 кілограмів і однієї великої риби на добу, пояснює рибалка. Коли адміністрація заказника обладнає місця для риболовлі, зробить під'їзди і стоянки, все може змінитися. Поки цього немає — немає і контролю.

Трохи вище за течією — від озера Устя до гирла річки Уборть — вже території Національного парку «Прип'ятський». Ця природна територія під охороною, і за користування річками і водоймищами в її межах потрібно платити всім — навіть місцевим, вирішила адміністрація «Прип'ятського».

Один гачок і резиденція Лукашенка

Національний парк «Прип'ятський» заснований у 1996 році на місці ландшафтно-гідрологічного заповідника, який спеціалізувався на збереженні і вивченні природних ландшафтів і гідрології регіону. Тоді брати Бомбизи з села Лясковичі переконали молодого президента Лукашенка, що на природі можна і потрібно заробляти. Старший з них, Микола, очолював тоді Нацпарк. Пізніше цю посаду зайняв середній брат, Степан, а молодший, Василь, володіє власним товариством з обмеженою відповідальністю — орендує у держави 55 тис. га лісів, лугів і боліт, а також 23 км Прип'яті з прилеглими озерами і організовує платні полювання і риболовлі.

Тепер парк підпорядкований Управлінню справами президента. Лясковичі стали центром експериментального лісомисливського господарства (і перетворилися в зразково-показовий туристичний центр — з готелем (стандартний двомісний номер тут коштує $45), сценою над річкою і тротуарною плиткою. Поруч — одна з резиденцій Лукашенка, обнесена високим білим парканом з безліччю камер. А парк з місця охорони природи перетворюється в місце розваги: його сайт рясніє рекламою риболовлі, полювання (тут дозволене весняне полювання на водоплавних птахів, яке безпосередньо впливає на стан популяцій і яке заборонене у всій Європі, окрім Білорусі та Росії), сафарі-парку, екскурсій в резиденцію Діда Мороза.

Прайс на аматорське літнє рибальство в «Прип'ятському» дивує.

«Ви розумієте, що таке заплатити за ставку в п'ять гачків 70 рублів в день (майже $29)? — каже Роман. — Я вважаю, що на один гачок повинні ловити безкоштовно всі: місцеві, приїжджі, взимку, влітку. На один гачок повинні ловити безкоштовно навіть на орендованій території, навіть в Національному парку».

А ось за ловлю з моторного човна або катера або ставку на десять кружків на щуку [кружок — диск з легкого нетонучого матеріалу, призначений для вилову щуки — Єврорадіо], наприклад, платити потрібно, впевнений Роман. Тільки ціни повинні бути розумними, адже коли рибалка безкоштовна, а контролю немає, багато хто бере дуже великі улови. А держінспекції варто було б контролювати не тільки рибалок, а й орендарів, щоб ті робили під'їзди до річки, ставили сміттєві баки і вчасно вивозили їх, вважає Роман.

Найбільший сом, якого виловив Роман, був довжиною 2,30 метра і важив близько 80 кг. Але тепер Роман відпускає велику здобич: соми повинні жити в річці. Тим паче останнім часом через потепління клімату в річках немає великої води — відповідно, і риби стало менше.

Спеціаліст з охорони природи громадської організації «Ахова птушак Бацькаўшчыны» Сергій Зуєнок впевнений, що ні рибалки-любителі, ні місцеві жителі з автентичними снастями-сітями жодної шкоди рибним запасам і природі нанести не можуть. «Причина цієї проблеми — в меліорації, дамбуванні, забрудненні, інші зміни гідрологічного режиму — тобто неправильна господарська діяльність людей в глобальному масштабі», — вважає він.

Дисбаланс природи й економічних інтересів

Голова громадського об'єднання «Багна» Костянтин Чикалов впевнений, що якщо думати про очікування рибалок, то можна забути про збереження природи Полісся.

«Інтереси природи перебувають не в балансі з економічними інтересами», — стверджує фахівець з охорони природи.

Але співрозмовники Єврорадіо впевнені, що у Прип'яті і Полісся є серйозніші проблеми за платну риболовлю. Це сміття на берегах річок, яке залишають за собою або закопують рибалки. Але час від часу річка зрізає берег — і закопане сміття потрапляє у воду разом з піском. А також меліорація, згадана Сергієм Зуєнком.

Полісся все частіше накривають піщані бурі. Клімат стає більш сухим — а в районі Турова помічені степові птахи. Зміна клімату — серйозна небезпека, яка загрожує «білоруської Амазонії».

«Поліський регіон унікальний в Європі не тільки з точки зору видового різноманіття рослин, птахів, тварин, ссавців, безхребетних, а й з точки зору ландшафтного різноманіття. Тут існують екосистеми, які майже зникли в Європі. Це заливні луки і заплавні діброви — вони не можуть існувати без щорічних розливів річки. Якщо річка перестане розливатися, як це було сотні і тисячі років до цього, то і ці ліси з усім набором унікальних тварин і рослин зникнуть через кілька десятиліть», — говорить Сергій Зуєнок.

Крім того, над Прип'яттю висить загроза будівництва водного шляху Е40, за яким повинні пустити вантажні судна з Балтійського в Чорне море. Проєкт повинен дати країні гроші і робочі місця. Але це також передбачає вирівнювання русла річки, дамбування берегів і поглиблення дна. Що, на думку екологів, може повністю знищити унікальну природу Полісся.

Розвивати регіон можна без глобального втручання в природу, впевнені фахівці з охорони природи, — завдяки екологічному туризму. Але наразі влада до них не дослухається.

Королі району

«Сховайте апаратуру», — каже баба Катя. Ми перетинаємо кордон Національного парку «Прип'ятський». У селі Хвоїнськ є пропускний пункт, але на нас ніхто не звертає уваги.

Ліс, село, поле, болото, луг, річка, знову ліс, село. Вузька дорога повинна привести до порома. Навколо неї — луки з водою. Уздовж лісосмуги біжить косуля. Зупинилася. Дивиться. Час від часу нам здається, що ми звідси ніколи не поїдемо: 15 км до порома немов перетворюються в сотні миль. Після дощів дорога розмита. Її зміцнюють великими каменями. Камені б'ють по підвісці. У відкриті вікна влітають запахи різнотрав'я і гігантські оводи. Але попереду видно Снядин — з пластиковими вікнами в дерев'яних хатах. Ми майже на місці.

До порома — 56 хвилин. Дуже вітряно. Поруч на березі рибалки розставили снасті, раз у раз витягують здобич. Тарас з другом і тестем приїхали порибалити на Прип'ять з далекого Червеня. Знайомі порекомендували: красиві місця і хороша риба. Риболовлею задоволений, показує улов — печального судака і пару сумних 7-кілограмових сомів. Соми слизькі, їх хочеться погладити і відпустити додому, під корч. Тарас згоден, але його супутники кажуть, що запечений сом — це теж непогано.

Розташувалася компанія просто на березі: сплять в бусі, готують на імпровізованому багатті, в туалет ходять, як кажуть на Поліссі, «до вітру». Путівка на дві доби для двох рибалок коштує 100 рублів ($ 38), а для тестя, який просто приїхав подихати свіжим повітрям, — 20 рублів (майже $ 8).

Тарас каже, що не проти платити за задоволення, але для рибалок повинні бути інші умови:

«Вони взагалі сюди нічого не зариблюють, і ми приїжджаємо і платимо гроші, не знаючи кому. Ну в державу, але куди ці гроші йдуть? Нехай на них облаштовують береги, якісь будиночки будують. Без питань — ми готові платити, якщо тут буде нормальне проживання, умови, місця — хоча б альтанки. Тут нічого немає. Навіть сміттєвих баків! Одна зламана лава і купа сміття. Я був здивований. Запитав: "Якісь альтанки є?" На цій ділянці немає. Так навіщо на цій ділянці ви тоді продаєте нам риболовлю? Місцеві сказали, що даремно ми платили, тому що сюди дуже рідко приїжджають перевіряти. Вони можуть приїхати на вихідні. Але навіщо мені проблеми? Стояти з ними лаятися? Ми приїхали відпочивати...».

Місцеві не люблять приїжджих. Кажуть, що тепер вони — королі річки. «Ми тільки дивимося з берега, як вони в жилетах на човнах розсікають по наших річках, заплативши великі гроші», — зітхає житель Турівщини Василь Блоцький.

...Маленький катер тягне наш великий пором, опираючись зустрічному північно-західному вітрові. Горизонт здається заваленим. Баба Катя співає жалісну пісню про річку і хлопця, який сидить у в'язниці, але мелодію заглушує грубий рев мотора і вітер. Поруч — кілька втомлених людей з порожніми відрами. У лісах Національного парку достигла чорниця. Треба збирати, поки не заборонили.

За підтримки «Медіамережі».

Автори: Маша Колесникова, Андрій Ленкевич, Euroradio