«Нас із сином посадили в різні камери. Мені сказали, що його розстріляли. А йому — що вбили мене»
У звільненому Граковому на Харківщині неможливо знайти вцілілого будинку. Кожен двір зустрічає забитими вікнами. До 24 лютого тут мешкала тисяча людей. У часи окупації — не більше ніж 50. Нині — сотня. Серед зеленої трави подекуди досі лежать міни—метелики. Місцеві проводять нас у ті будинки, в яких жили окупанти, показують церкву, де сидів снайпер, і відкривають ще зовсім живі рани й синці.
«О, маріупольця привезли! Зараз будемо яйця різати!»
У двір Миколи й Тетяни Верблянських росіяни ввірвалися 28 червня. З лайкою та погрозами прострелити жінці коліно забігли в дім. У кімнаті на тумбочці лежали телефони всієї сімʼї.
«Ми їх лише там тримали, тому що вони жорстко забороняли ними користуватися, навіть батькам не можна було зателефонувати. Їх швидко оглянули й забрали. Потім почали переривати всю хату, кричали: “Де твій син служив?”, шукали його документи. А він справді раніше був військовим у Маріуполі, але пів року тому розірвав контракт і повернувся додому в Гракове», — говорить Тетяна.
росіяни підозрювали Верблянських у співпраці з українською армією. Микола, за їхньою версією, виявляв російські позиції, а його 22-річний син передавав їх далі військовим.
Обох чоловіків схопили, натягнули мішки на голови, звʼязали руки, посадили у свою «Ниву» й повезли. Ще четверо військових залишилися під будинком «охороняти» Тетяну.
«Нас привезли на територію колишнього колгоспу неподалік селища Чкаловського. Щойно ми зайшли, військові там одразу почали кричати: “О, маріупольця привезли! Зараз будемо яйця різати!”» — згадує Микола.
«Ти що, вже на опізнання ходила?»
Тетяна не знаходила собі місця. Ходила до росіян, запитувала, куди забрали її рідних. Відшукала навіть «головного» окупанта в селі.
«Нічого не знаємо, це не наші», — чула у відповідь.
Односельці також висували свої версії того, що могло трапитися.
«Іду селом, а мені кажуть: “Ти що, вже на опізнання ходила?” Мовляв, у посадці знайшли два трупи — повішені, з мішками на головах. І нібито це мій чоловік і син. Я їм не вірила. Ці ж люди публікували в інтернеті інформацію про загибель моїх рідних. Мені на сторінку в соціальних мережах писали співчуття, “Царство небесне”. А я ж не мала телефону відповісти, що це неправда».
У цей час росіяни перемістили Верблянських у вʼязницю в Балаклії.
«Нас везли туди у кузові машини. Скла ззаду не було, тому вони просто виставляли зброю і пускали автоматні черги. Гарячі гільзи летіли поміж нами».
У вʼязниці з чоловіків зняли мішки й розвʼязали руки. Батька кинули в третю камеру, сина — у четверту.
За півтори години старшого Верблянського завели в маленьку кімнатку, де вже було семеро військових, і сказали «розповідати». Щойно він сів, кремезний чоловік ударив його в обличчя і зламав ніс.
«Потім вони всі почали мене бити великими поліцейськими гумовими кийками. Застосовували електрошокер. Били також по суглобах, пальцях, клацали пістолетом над вухом.
“Розказуй! — Що розказувати? — Ти їздив видивлятися позиції, передавав інформацію українцям!”
Я казав, що це неправда. Переконував, що я тракторист-комбайнер. А як інакше? Мене б одразу розстріляли. Так було один, другий, третій раз. Потім узяли попід руки, заволокли в камеру і кинули».
Вафелька для сина
Допити з побиттями повторювалися чи не щодня. Якось після чергових тортур Верблянський повернувся знесилений у свою камеру. Його сусідові дружина саме передала їжу, і чоловік поділився з Миколою однією вафлею.
«Я взяв цю вафельку і попросив наглядача передати її сину. Я ж знав, що він був у сусідній камері, хоч ми й не бачилися жодного разу. Він узяв, але згодом повернувся з нею.
“Що таке, чому ти мені її повертаєш? — Та твого сина вчора розстріляли”.
І так я 9 діб жив з усвідомленням того, що мій син мертвий», — згадує чоловік і вкотре набиває свою люльку тютюном.
Приблизно 11-12 липня Миколу вивели з камери. Він готувався, що військові знову почнуть його допитувати.
«Але ні — просто поговорили. Сказали, якщо ще раз попадуся їм на очі — розстріляють. Виходжу з вʼязниці, а на вулиці стоїть син».
Микола не міг стримати радості, так само як і хлопець. Його також допитували, били й катували струмом, а тим часом переконували, що батька вже розстріляли.
«Уявіть, як вони тиснули нам обом на психіку. Хотіли, щоб ми через це розкололися».
36 кілометрів від вʼязниці до дому
36 кілометрів — від Балаклії до Гракового — чоловіки йшли пішки. Дорогою росіяни їх зупинили ще раз, на тому ж місці — неподалік Чкаловського.
«Ми ж не мали з собою ні документів, нічого. Нам знову натягнули мішки на голови, звʼязали руки і привезли на те ж місце, де тримали на початку майже три доби. Сказали, що зранку будуть із нами розбиратися.
Переночували. Зі мною поговорив їхній “старший”. Сина не чіпали, він сидів у машині. Сказали йти додому і не звертати нікуди, бо всюди міни».
Микола йшов у Гракове фактично босим — старі гумові капці, у яких його забрали з городу, від довгої дороги протерлися до дірок. Після обіду батько з сином відчинили хвіртку дому.
«Я навіть не знала, що їх відпустили. Ми прийшли з донькою з городу, сиділи у дворі. Раптом хтось заходить. Думала, що це знову російські солдати. Але ні. Спершу ввійшов чоловік, за ним — син. Такі худі, виснажені. Син — у синцях, спина — в коричневих цятках від електрошокера. Я плакала, ледь не знепритомніла. Син розповідав, як просив військового у вʼязниці: якщо його вбʼють, щоб тіло відправили нам, батькам, і по-нормальному поховали. Той відповів йому: “Згниєш тут”», — говорить Тетяна.
Укриття, що стало катівнею
Після цього Верблянські намагалися нікуди за межі двору не виходити. Будинок/город/погріб — і жодного кроку далі. Не з чуток знали, що з вʼязниці повертаються не всі.
«До окупації нас тут мешкало близько тисячі. Потім залишилося 48 людей. Багато виїхали. Але також людей забирали з вулиць, вони зникали. Нам дозволяли ходити лише з білими повʼязками на руках. Кількох людей убили, про це я дізнався вже після звільнення села. Ми дотепер не знаємо долі чотирьох наших чоловіків, яких забрали росіяни», — розповідає місцевий Анатолій Васильович. Він у селі нині за старосту: роздає гуманітарну допомогу, веде список тих, хто повертається в село, заряджає людям телефони від свого генератора.
росіяни, каже, не підіймали в селі своїх прапорів, проте одразу встановили порядки. Забрати могли за будь-що: розмову телефоном на вулиці, допомогу місцевим продуктами чи ліками, порушення комендантської години, відмову щось віддавати.
«Щомісяця-півтора у них була ротація. І вони шукали автівки у місцевих, щоб затарити їх барахлом і їхати додому. Нашого сусіда, фермера, застрелили за те, що він відмовився віддати свій бус. Його спершу забирали, били, а потім прийшли в будинок, вистрілили в бік, куля пройшла через плече. У руку йому поклали ніж — нібито це він сам себе. А у Чкаловському ми сиділи з волонтером, якого взяли на блокпосту за те, що він віз медикаменти для людей. Його тримали чотири доби», — говорить Микола Верблянський.
Від перших днів окупації в укритті селищної ради Гракового росіяни облаштували катівню, де утримували й допитували людей. Нині це зруйнована будівля, навколо якої на землі та поміж руїн — георгіївські стрічки, коробки від сухпайків та пʼятилітрові пляшки з жовтою рідиною. Очевидно, із сечею. Окупанти лише так дозволяли випорожнятися людям, яких тримали.
«Щойно вони зайшли, одразу спіймали 12 людей — і всіх кинули у підвал селищної ради. Одного хлопця тримали там тиждень, прострелили йому палець. Ще один чоловік просто зник. До нього прийшли, забрали — і більше його не бачили. Казали, що вбили й закопали у гною. Його син усе перекопав, але так і не знайшов тіла батька», — розповідає Анатолій Васильович.
«Погріб у росіян ніколи не пустував: одні зайшли — інші вийшли»
62-річного Віктора Мораєва росіяни забрали 5 квітня.
«Приїхали й кажуть: “Ти тут, батя, щось видивляєшся, винюхуєш, нацикам усе докладаєш”. А я їздив на своєму мотоциклі у Стару Гнилицю, у Чугуїв — там же росіян не було. Вони навіть блокпоста не встановили, просто розклали на дорозі міни у два ряди. Люди замовляли продукти, і я туди їздив їх купувати».
Чоловіка кинули в погріб, як і його односельців. На допит повели в яму, що була викопана для майбутнього басейну. Віктора побили прикладом від автомата й почали допитувати — вимагали зізнатися, що насправді він шпигун.
«Під час допиту мені вставляли в горло ствол автомата. Це таке покарання в них було. Думав, що вистрелять. Але витягнули. Я не міг ні їсти, ні пити — усе було роздерте», — говорить Віктор.
Після того допитували ще кілька разів, але більше не били. А втім, чоловік постійно відчував, що життя може закінчитися будь-якої миті. На його очах окупанти розстріляли хлопця, що їхав велосипедом з Алчевська до Харкова.
«Скидалося на те, що я мав бути наступним. Напевно, врятував вік і те, що вони їздили до моїх сусідів — розпитували, хто я».
Напередодні звільнення Вікторові крикнули в погріб: «Ну як ти там, діду, живий?»
«Я почав прикидатися, казати, що ледь дихаю, що руку відняло. Словом, на жалість давив. “Ну гаразд, недовго тобі залишилося”. Чомусь я був упевнений, що вони говорять саме про звільнення».
Так і сталося: наступного дня, щойно розвиднілося, Віктору сказали виходити. «Мене відпустили і привезли додому. Сказали нікуди не ходити… Але погріб у росіян ніколи не пустував: одні зайшли — інші вийшли».