«Наш син помер за добу після народження. Але ми знайшли сили жити далі і народити ще двох дітей»

Втрата

«Ми його бачили, коли він народився, і, коли його вже вивозили з реанімації. Потім Сергій ходив на опізнання і бачив його мертвим. Я його мертвим не бачила — труну ми не відчиняли».

Ірині — двадцять п’ять, вона нещодавно вийшла заміж. З чоловіком Сергієм познайомилася на роботі. За три місяці після одруження Ірина вагітніє. Ускладнень не виникає. Лише на сьомому тижні доводиться приймати уколи через загрозу переривання вагітності.

Пара купує для майбутньої дитини візочок, ковдру, одяг, ліжечко. У квартирі завершують ремонт.

Народжувати Ірина та Сергій вирішують у сучасному обласному перинатальному центрі в Житомирі. В Бучі на Київщині, де вони мешкають, пологового немає. А в Житомирі успішно народили дітей дві пари друзів.

«Ніхто не розповідав про проблеми — так, заплатили 4 тисячі гривень в касу, так, мали супер палату. Всі історії були позитивними», — каже Ірина.

Завчасно про пологи з конкретним лікарем Ірина та Сергій не домовляються. На 41 тижні вагітності, коли починаються перейми, їдуть у Житомир. Ірину кладуть у відділення патології. Пологи не приймають. О третій ночі жінка більше не може терпіти. Кличе Сергія, який ночує в готелі неподалік.

Ірину відправляють у передродовий зал. Оскільки перейми поки не сильні, їй вводять гормональний препарат, окситоцин. Він стимулює скорочення матки і так прискорює пологи.

«Якщо пекло існує, то це перейми на штучному окситоцині».

Зранку, ще дві години Ірина мучиться з переймами, потім у неї починаються пологи. Жінка відчуває, що щось іде не так. Кесарів розтин робити не пропонують. Дитину видавлюють восьмеро лікарів.

Врешті малюк народжується. Його кладуть Ірині на живіт. Він робить вдих, але не плаче. Малюка реанімують. Роблять штучну вентиляцію легень.

Батькам не повідомляють, що їхній син у критичному стані. Ірині ставлять діагноз — клінічно вузький таз.

О 5-ій вечора наступного дня в легенях малюка стається кровотеча.

«Ми заходимо в реанімацію, а звідти вивозять пустий апарат, до якого був підключений Андрій. Йдемо до лікарки. Медсестра, яка пила чай у кабінеті, підскочила і вийшла. Дивимося на лікарку. Вона каже: “ну ви ж зрозуміли все, так?”».

Пізніше лікарка, яка приймала пологи, зайшовши в палату Ірини, запитала, чи вона бува не відбила у когось свого чоловіка.

«Вона вважала, що це моя карма. Ця лікарка так старанно шукала собі виправдання, що дозволила прийти до жінки, яка щойно пережила смерть немовляти, щоб поставити їй таке запитання».

У довідці, з якою Ірину виписують з пологового, прізвище лікарки вказують нерозбірливо, «там просто якась закарлючка», — каже Ірина.

Андрія ховають у Бучі. Свідоцтво про смерть оформлює та ж працівниця РАГСу, що й одружувала Ірину та Сергія.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Заборона на аборти, насильство та примусове заміжжя: як поліпшити права жінок у світі

Надія

«Я два місяці лежала на ліжку і не могла навіть встати. У мене був низький гемоглобін, паморочилася голова, усе боліло. Було важко. І психологічно — також».

Ірина і Сергій вирішують звернутися до психолога, який і сам пережив втрату дитини. Пара поступово вчиться правильно сприймати смерть сина та розуміти одне одного.

Ірина знаходить в інтернеті закриту спільноту мам, де ті діляться своїми, схожими, історіями. Натрапляє і на максимально схожу до своєї. У тому ж Житомирському перинатальному центрі лікарі стимулювали пологи ще одній жінці. Її дитина вижила, але отримала ДЦП.

За три місяці після смерті Андрія, Ірина наважується написати і про свій випадок. Надсилає історію найближчим подругам.

На роботі ж Сергій завчасно готує колектив, щоб Ірина могла повернутися, як у сім’ю. Щоправда, часом стаються непорозуміння з клієнтами. У фірмі, на якій працює пара, займаються виготовленням та встановленням дитячих майданчиків.

«Був випадок, коли зателефонувала клієнтка, щоб замовити гойдалку для дітей. Я їй пояснила, що саме такої ми не маємо. На що вона відповідала: “у мене дітям по три роки. У вас взагалі є діти?”. Я не могла сказати, що маю. Але й сказати, що не маю теж було важко».

За вісім місяців Ірина знову вагітніє. Надією. Цього разу вона стає на облік до жіночої консультації в Києві та попередньо погоджується на кесарів розтин, як радить лікарка. Пологи відбуваються без несподіванок.

«Для нас це була велика надія на те, що ми можемо стати батьками. І дійсно так сталося — у нас народилася нормальна, спокійна дитина».

Повернення

«Якщо Надя дивиться якісь фотографії, і запитує, чи це вона в животі, я кажу, що ні, це ще Андрійко був. Вона знає. Іноді, коли в неї сентиментальний настрій, і їй хочеться поплакати, каже: “Як шкода, що Андрійко загинув”. Або може запитати: “А Андрійко там на небесах нас бачить?”. Я кажу, що бачить. І ми ходимо разом у храм, ставимо свічки за нього, їздимо також на цвинтар».

Ірина в декреті з Надією. Вона цікавиться темою перинатальних втрат, аналізує багато історій, прикладів від втрати і до наступних пологів. Після смерті Андрія жінка перестала цілковито вірити лікарям і намагається уникати візитів до лікарні.

«Я зрозуміла, що смерть Андрія — це не випадковість, і причина не в моєму “вузькому тазові”, такого діагнозу взагалі не існує. Будь-який таз підлаштовується під пологи. А мені лікарі з самого початку прокололи міхур, укололи окситоцин, витискали плід, вакуум зривався, мене не підтримали, не створили умови для нормальних природних пологів».

Діагнозу «клінічно вузький таз» немає у міжнародному класифікаторі хвороб, каже гінекологиня Валентина Квашенко. Але його можуть виставляти під час пологів, якщо з’являється відхилення від їхнього нормального перебігу.

Головний лікар Житомирського перинатального центру, Юрій Вайсберг, зазначив, що деталей пологів розголошувати він не має права. Утім, за заключенням лікарняно-експертної комісії, яка розглядала випадок Ірини, провини лікарів закладу в смерті Андрія немає. Також він запевнив: у центрі — одні з найнижчих показників дитячої смертності в Україні.

Коли за три роки після народження Наді, Ірина завагітніла ще раз, то вирішила не робити навіть УЗД — лише найважливіші — на 10-му та 38-му тижнях, перед пологами. Та попередила лікарку, що хоче народжувати природним шляхом, без жодних втручань.

На пологи Ірина все одно йде з думкою про те, що потрібно буде обстоювати свої права, вимагати. Але розповідає лікарці план пологів, і та погоджується.

Більшу частину переймів Ірина переживає вдома. Коли стає нестерпно, о 5-ій вечора, пара виїжджає до лікарні. У цих пологах Ірині допомагає людина, яка підтримує фізично, морально й інформаційно жінку перед, під час і після пологівдоула. Присутній також і Сергій.

«Доула на пологах, неначе читала мої думки. Коли в мене були перейми, вона просто поклала мені холодну мокру ганчірку на чоло. Це було так приємно, просто ідеально».

Трохи менше, ніж за дві години в Ірини та Сергія знову народжується хлопчик.

«П’ять днів ми думали над іменем. Я навіть думала назвати його Андрієм, гарне ім’я. Але Надя обрала — Максим».

#ятежмама

«Якщо в тебе помер батько, ти ж не припиняєш бути донькою. А тут у тебе померла дитина, а мамою тебе не вважають — це несправедливо».

Вже перебуваючи в декретній відпустці з Максимом, Ірина натрапляє на громадську організацію «Природні права Україна».

Одним із напрямків її діяльності є і моніторинг рівня задоволеності жінок системою медичної допомоги під час пологів. Як виявилося, проблема Ірини — не виняток.

Активістки «Природних прав України» запропонували мамам, які народжували після 2009 року взяти участь в анкетуванні. Їх заповнили більше 3 500 тисяч українок. Чверть із них вказали, що незадоволені досвідом пологів. 18% проанкетованих жінок зазначили неповагу з боку лікарів, майже стільки ж вказали на непрофесійність лікарів та акушерок. 28% жінок тиснули на живіт під час пологів.

Жінки наголошували на втручанні, про яке лікарі їх не попереджали та не запитували згоди — розтинали плідний міхур, промежину; примушували жінку народжувати у зручній для них, а не для неї, позі, забороняли народжувати у супроводі.

У Фейсбуці Ірина також знайомиться з іншою мамою, яка втратила дитину під час вагітності. Разом вони організовують безкоштовні зустрічі для жінок, консультації з психологом у Києві. З часом з’являються запити на їхнє проведення і в інших містах України.

«Частині жінок не вистачає грошей на психологів і психотерапевтів. Частині — розуміння від рідних і близьких. Мами і свекрухи можуть не сприймати такі історії, і казати забути, неначе нічого не було. А жінкам потрібно говорити про цю дитину».

Жінки можуть приходити з чоловіками, але не з дітьми. Їхня поява на таких зустрічах може завдати болю іншим мамам, які втратили малюка та ще не народили наступного.

«Коли я приходжу, намагаюся показати — далі жити можна. Після смерті мого сина минуло шість років. А до нас часто приходять матері, які нещодавно втратили дитину».

Жінки, які переживають гостру стадію горя, мають часом багато неочевидних подразників. Наприклад, раніше зустрічі для них проводили на вихідних в школі, але через дитячі малюнки на стінах, від цього приміщення довелося відмовитися.

Подразником є і свято, з яким жінок переважно не вітають — День матері. Минулої весни матері запустили флешмоб з хештегом #ятежмама — щось на кшталт #янебоюся сказати або #metoo. Вони чи не вперше публічно писали свої історії у Фейсбуці.

«Раніше свою історію я розповідала лише в закритих спільнотах, а коли побачила, як мами створюють спеціальні профілі для своїх дітей, то теж почала розповідати її і в соціальних мережах. Так, про це не потрібно кричати на кожному кроці, але й не приховувати. Такі мами — теж мами. Вони теж народили і теж мають дитину. Так, вона не з ними, і не в них на руках, а в їхньому серці».

Ірина та Світлана хочуть, щоб жінки знали свої права: якщо вони втратили дитину, то неодмінно мають можливість забрати тіло і поховати. У лікарнях ж тіло можуть ліквідувати як біоматеріал.

«Мама може бути в шоковому стані. Але потрібно зібратися з силами, та поховати свою дитину. Ця історія має бути завершена, як би боляче жінці не було».