«Не повинні батьки ховати своїх дітей. Але ми вдячні Богу, що він був нашим сином»

«Це — його час, це — його Революція»

Тарас Ратушний, батько розвідника 93 ОМБр «Холодний Яр»і київського громадського активіста Романа Ратушного, який загинув 9 червня 2022 року під Ізюмом на Харківщині.

Чи справився я з вихованням сина… Я не думаю, що моя відповідь буде ствердна. Понад те, що далі, то більше сумнівів стосовно цього.

Гени генами, але істотніше за родину світогляд і характер Романа сформувала громада, побратими і, власне, суспільство, в якому він дуже рано знайшов свою роль, своє місце й покликання. Роман інтуїтивно і дуже вдало добирав людей у коло спілкування, а також орієнтири в розвитку, складаючи свій власний життєвий план.

Рома міг загинути багато разів ще до початку війни. Міг стати «мертвим молодим чоловіком без 50 тисяч доларів», як йому обіцяли перемовники від рейдерів у Протасовому Яру. Мав усі шанси бути у списках Небесної Сотні. Міг померти немовлям. Я пам’ятаю, як рахував кроки навколо реанімації, відганяючи думки про це. Він із народження балансував на цій межі, таке не могло не позначитися на формуванні його особистості.

У дитинстві Рома був у тіні старшого брата. Той був його захисником. А Рома, як хвостик, без брата почувався некомфортно. Але водночас із дуже раннього віку відчував свою індивідуальність. І завжди давав розуміти, що його не варто міряти одним лекалом з іншими.

Якось я жартома назвав їх панками. Старший син уже переймав цю субкультуру, а Рома поруч із ним теж мав дуже екстравагантний, особливий вигляд. Він образився й запитав: «А хто сказав, що я панк? Я не панк». Він завжди підкреслював свою індивідуальність. До деталей продумував свій імідж, зачіску, вбрання.

У нашому житті був дуже непростий період. Болючий і для дітей, і для мене. Період, коли я не мав змоги з ними спілкуватися, а міг тільки спостерігати, як вони розвиваються, ходять у дитячий садок, до школи. Коли повноцінне спілкування остаточно повернулося, Ромі було 10.

А це вже підліткові роки, бунтарські. Але бунтарство у Романа було завжди, це можна було побачити й на Майдані. Він був учасником подій, які стали причиною Революції гідності. Хоч Роман був іще школярем, але не випадково опинився серед студентів, яких побив «Беркут» 30 листопада. Він був там із перших годин протесту і став одним з його лідерів.

Як батько я розумів, що є речі, на які не зможу вплинути. До Революції в нас були розмови про безпеку, про те, що варто робити, а що — ні. Коли почалася Революція гідності, я постійно бачив сина на Майдані. Іноді ми ходили їсти або пити каву, просто спілкувалися. Мене зовсім не дивувало, що Роман там із головою, з руками й ногами, бо я в його віці приблизно такий же досвід мав, коли була Революція на граніті.

Романа це щиро цікавило. Він бачив у цьому рідну стихію. Але потім, коли почалося загострення… я пам’ятаю ці барикади на Грушевського, які ще не горіли. Це були автобуси, а за ними — «беркутівці». З іншого боку — учасники протесту. І там я побачив Романа, впізнав за одягом. Відірвав його на секунду — син був трохи незадоволений, що тато втручається і так його «спалив».

Тоді в нас була коротка розмова про те, що це вже іншого рівня небезпека і він мусить усвідомлювати загрози. Роман відповів, що знає, що робить. І я в цей момент зрозумів: мій список порад вичерпався. Тому що мій досвід насправді неспівмірний. Бо це — його час, його покоління, його Революція, у якій я щонайбільше — сторонній спостерігач і боязкий тато.

Потім ми зустрілися і все обговорили, домовилися, що він буде телефонувати й повідомляти, де перебуває. Якось я увімкнув телевізор у готелі, там якась трансляція почалася, але нічого особливого. Роман подзвонив, сказав, що все нормально, йде з хлопцями в метро.

Я поклав слухавку й одразу почув його голос, але вже в трансляції по телебаченню. Син говорив, що стоїть перед «Українським домом», де засіли «беркутівці», а вони зараз будуть їх виганяти. Тобто Рома виконував наші домовленості і свої зобов’язання, але однаково робив усе по-своєму. На той момент я вже почав розуміти, що його план точно кращий за будь-які інші.

Так само і з початком повномасштабної війни. Він ні в кого нічого не запитував. Перші дні його переймало тільки одне питання — де взяти зброю.

Я якось відганяв від себе думки, що Рома може не повернутися з війни… Мені лише одне незрозуміло: як так сталося, що діти попереду батьків лізуть у найгарячіші місця, як ми довели до такої ситуації?

Я знаю, що Роман реалізував свій план, нехай і на такому короткому часовому відрізку… Боляче думати про те, як би він розкрився після нашої перемоги, ким міг би стати і що міг би здійснити… Якими бачив би місто, країну і всіх нас.

Навряд чи я можу щось радити іншим, бо немає втрат, які можна було б виміряти під одну лінійку… Але я б міг порадити щодня знаходити частину тієї людини в собі, приміряти на себе і прислухатися, чи щось усередині відлунює, резонує. Це й буде їхнім продовженням. Це найменше, що ми можемо їм віддати, віддячити в такий спосіб. Завершити те, що не встигли наші загиблі, можемо лише ми — поки живі.

«Він любив людей і Україну. Цим жив і за це загинув»

Григорій Капустинський, батько Василя-Якова Капустинського, який загинув 2 лютого 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу міста Кремінна на Луганщині.

Знаєте, дитину ми виховуємо від народження. Це не стається за один день, це тривалий процес. Дитині треба дякувати за все, навіть за те, що руку піднесла чи крок зробила, хвалити, розмовляти й пояснювати.

У нас не було якогось спеціального виховного процесу, але ми завжди снідали, обідали й вечеряли разом, і за столом відбувалися важливі розмови… Ми завжди говорили на рівних, у кожного своє завдання — хто на роботу, хто до школи, хто мамі помогти. Так діти росли, ухвалювали самостійні рішення. Звісно, певні речі ми пояснювали й дечого точково навчали, не без того.

Часом ми казали щось Василю зробити, а він не тільки це виконував, а й доповнював. Не було такого, що хотів бути схожим на нас. Тягнувся до старших, але завжди прагнув більшого. А ще ніколи не відділявся від проблем сім’ї, ми всі були разом. Василь завжди проявляв таку мудрість, що й люди дивувалися.

Думаю, від мене й дідів він мав приклад чоловіка і на цьому зростав. А з років 15 поводився геть як дорослий, і я зрозумів, що це вже ми, батьки, маємо брати приклад із нього. Василь сам собі усе здобував, думав, куди хоче вступити.

Василь мав якийсь природний хист. От як художник має хист до малювання, він так само любив людей. Завжди знаходив з ними спільну мову, багато чим займався, і ми його підтримували. Ну а як інакше? У дитини все вдається, а ми мусили щось заперечувати? Звичайно, підтримували й пишалися ним.

Коли почалася повномасштабна війна, сину було 24 роки, він уже працював, був сформованою особистістю. Мав свої погляди на життя, бачив країну і те, якою вона повинна бути у майбутньому.

У лютому 2022 року пішов до військкомату. Там були черги, а в нього ще не завершена магістратура — залишалося два місяці. Йому сказали йти вчитися.

Поки завершував навчання, то волонтерив, допомагав друзям і знайомим. Оскільки займався боксом, бігом, туристичним орієнтуванням, то був фізично підготовлений і вмотивований.

У травні почав ходити на стрільбу, але сталася прикрість — розтягнув коліно. Наступних пів року потрібно було лікуватися. А після того сказав, що йде воювати — зголосився піти в 95 десантно-штурмову бригаду.

Ми, як і всі, хто відправляє рідних на фронт, хвилювалися, але знали, що він інакше вчинити не міг. Розуміли, що мусить хтось іти. Василь не з тих, хто ховався б. Знав, що треба. Він любив людей і Україну. Цим жив, дихав, і за це загинув.

Це непоправне горе, не повинні батьки ховати своїх дітей. Я не знаю, що казати іншим батькам, які втратили дітей. Але ми вдячні Богу, що він був нашим сином, а ми були його батьками.

«Ми розуміли, що він іде захистити нас і державу. І він це зробив»

Василь Бенчак, батько добровольця і громадського активіста Віталія Бенчака, який загинув 1 жовтня 2022 року поблизу села Терни на Донеччині.

Коли Віталій ішов на війну, ми розуміли, що він робить це не для себе — іде захистити нас і державу. І він це зробив. Я дуже пишаюся своїм сином.

Віталій був дуже добрим і справедливим. Завжди показував власним прикладом, що важливо виконувати обіцянки й дотримувати слова. Ми привчали дітей до роботи й відповідальності.

У нашій родині один дід був репресований, інший брав участь у Першій світовій війні, тож Віталій знав усі ці історії й на цьому виховувався.

До років трьох, поки в садок не пішов, Віталія більше бабуся виховувала. Його релігійність — то теж, думаю, її вплив: він не пропускав жодної недільної служби з часів студентства. Навіть коли був на фронті, телефонував дружині, аби послухати службу, а побратими називали його «Капелан». Його девіз був такий: «Бог і Україна — понад усе. Як один Бог на небі, так одна Україна на землі».

Але я старався проводити з ним багато часу в дитинстві. Ми в гори їздили. А потім я його віддав у гурток туристично-патріотичного спрямування. І він дуже перейнявся тим. Їздив горами Рахівщини, був активним у громадському житті нашого району, постійно організовував людей навколо себе.

Віталій, чесно кажучи, не дуже ділився зі мною своїми рішеннями, не роз’яснював, чому й навіщо це робить. Міг радитися зі мною, але водночас був завжди впевнений у своїх намірах. Навіть юнаком.

Син завжди хотів бути військовим, мріяв вступити у військове училище. Радився зі мною як дитина з батьком. Я йому заперечувати не міг, бо якби сказав «ні», то й образа могла бути, а я відчував би провину.

Але він не зміг вступити в училище з першого разу. Добре склав іспити, та коли біг крос, один хлопчик упав, і Віталій допоміг йому дійти. Через це вони трішки не вклалися в час. Він тоді дуже засмутився, у розпачі був. Але я теж вступив не з першого разу. Тому сказав, що так буває, життя на цьому не закінчується.

Зрештою, він свого досягнув, став військовим. Брав активну участь у Помаранчевій революції та Революції гідності. Згодом пішов добровольцем на фронт. Не казав мені, що планує, але обережно нас готував.

Я бачив, як він купував і зносив до хати спорядження, тож усе розумів, але нічого не казав. Та й не хотів. Я знав, що він має намір поїхати, а мої слова «Не їдь» нічого б не дали. Знаєте, люди часом із війни іншими повертаються, а він — ні.

Мало що розповідав, а я не допитувався й не наполягав. Але ми й далі тісно спілкувалися, він мені допомагав завжди. Навіть із роботою. Я лікар, і коли ми переходили на електронну програму, то він мене дуже виручив. У нашій сім’ї всі навчені допомагати одне одному: батьки — дітям, діти — батькам.

Напередодні повномасштабної війни Віталій також нічого не казав про свої наміри, але ми знали, що він піде. Так і сталося — прийшов попрощатися… У червні в мене була операція, і лікар, ровесник Віталія, перед випискою прийшов поговорити. Знав, що син воює. Запитав мене, чи не прокручував я в голові варіант, що з ним може щось трапитися. А я не прокручував, навіть після цієї розмови. Був упевнений, що він повернеться, адже умів себе берегти.

У вересні Віталій приїжджав у відпустку, скільки часу ми тоді могли провести разом — стільки й провели. А 1 жовтня він загинув. Як це пережити, не знаю. Це, мабуть, неможливо пояснити.

Текст підготовлений платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Аби повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Авторка: Яна Ільків