Із Porsche Cayenne — в окопи. Історія успішного бізнесмена, який у 55 пішов добровольцем і загинув на війні

Банкір у минулому, байкер, успішний бізнесмен і співвласник кількох компаній був на кухні у своїй квартирі, біля Андріївського узвозу. З темними колами під очима курив біля витяжки. Дружина стояла поруч. Після безсонної ночі вони слухали президента, який оголошував загальну мобілізацію. Це був ранок 25 лютого 2022 року.

За годину 55-річний Юрій Гапоненко складав термобілизну, камуфляж і змінне взуття до мисливського наплічника: був завзятим мисливцем і рибалкою. Взяв військовий квиток і разом із дружиною поїхав до найближчого військкомату. Коли проходив медичну комісію, не сказав, що в його хребті 12-сантиметрові титанові балки. З ними й пішов на фронт.

Біла ворона на Porsche Cayenne

«До Києва вже долинали вибухи і постріли, — розповідає Тетяна Гапоненко, 54 роки. — Була майже 11 година ранку, але до Подільського районного військового комісаріату прийшло так багато людей, що їх вже не пускали у приміщення. Дуже зворушило, як поряд з нами чекав дідусь років 80. Він мав набитий чимось величезний наплічник, як мішок. Мабуть, його не взяли, але він туди прийшов. Дехто вже виходив із військкомату зі зброєю в руках. Це тоді здивувало. Добровольців розділили на тих, у кого є військові квитки, і на тих, хто їх не має». 

Тетяна стояла в натовпі й дивилася, як чоловік пішов реєструватися.

«Юра озирнувся і сказав: “Їдь додому, не чекай тут, бо нас багато”. Помахав мені рукою. У той момент відчула, що то надовго. Не поїхала відразу. Сиділа в машині. Я почувала себе білою вороною. Це була дивна картина, коли біля військкомату стояв мажорний автомобіль Porsche Cayenne». 

Тетяна відчула самотність і розгубленість. За годину Юрій повідомив, що їх везуть до Житомира. Саме там проходили медичну комісію, і Юрій не сказав про операцію на хребті. Коли вона питала, чому не показав лікарям на огляді спину, відповів: «Я ж пішов добровольцем. Тоді навіщо я прийшов? Аби розказати, що не можу?»

За два роки до цього Юрій Гапоненко став байкером. Купив собі й сину по байку. Їздили Україною. Якось дорогою до Ізмаїла просто на ходу Юра знепритомнів. Тоді сильно травмував хребет. Довго лікувався, зумів повернутися до звичайного життя, але от шрам на всю спину залишився.

Дав наводку на кілька танків

26 лютого 2022 року бізнесмен Юрій Гапоненко з позивним «Байкер» став оператором-розвідником і стрільцем 95 окремої десантно-штурмової бригади. За 10 тисяч доларів сам собі купив снайперську гвинтівку. Перше завдання отримав у Макарівському районі Житомирської області. Розповідав пізніше дружині, що 150 людей із його батальйону на перших двох завданнях просто «розсипались»: розбіглися по лісах, бо не були готові.

«Це було під Макаровим у середині березня, 55-й кілометр Житомирської траси, — розповідає Тетяна. — Був завалений мостовий перехід. Йому казали відходити, але він там лишився сам. росіяни розуміли, що хтось ховається. Вони стріляли. Юра дивом уцілів. Дав наводку на кілька танків, їх знищили, і організувався прохід для підрозділу. Коли у травні отримав повідомлення про орден (“За мужність” ІІІ ступеня — ред.), йому було приємно». 

«Я не можу спати, бо під час сну теж воюю»

У липні 2022 року Юрій Гапоненко перейшов до окремої 46 десантно-штурмової бригади. Вже мав досвід і навчав інших стріляти. Їх перекинули під Білогірку Херсонської області. росіяни постійно штурмували позиції.

«Білогірка далася їм важко, — говорить Тетяна Гапоненко. — На кожній вилазці втрачали людей. Коли на бойові йде маленька група, то це добровільно. Якийсь час не могли викликати добровольців на один вихід. Юра завжди йшов. Йому було дуже шкода молодих хлопців, які ще не встигли одружитися. Він казав: “Ти посидь, а я йду”».

Разом із 46 бригадою Юрій звільняв Херсонську область. Місцеві їх зустрічали квітами, годували, чим могли. Військові теж віддавали людям свої харчі.

Коли 12 вересня під Білогіркою загинув командир розвідувального загону Іван Банк і ще двоє побратимів Юрія, Тетяна усвідомила: таке може статися з кожним і зокрема з її чоловіком.

Якось сказала йому: «Це, мабуть, так прикро — гинути від уламків». При совку нас учили, що герої гинуть, закриваючи собою амбразуру. А Юра відповів: «Оці уламки, що на нас летять, і є наша амбразура». Так, воїни нас собою закривають.

У грудні Юрій Гапоненко вже воював у Краматорську, Бахмуті та Добропіллі. 15 грудня в Бахмуті отримав осколкове поранення в шию. Тоді на п’ять днів приїхав до Києва. Ніхто не знав, що вдома він востаннє.

«Раніше Юра міг сидячи спати, умів навіть стоячи трішки подрімати. Це йому дуже допомагало. А вже останнім часом казав: “Я не можу спати, бо під час сну теж воюю”. Мозок уже не відпочивав. Спершу був на патріотичному підйомі. Коли приїхав востаннє, відчувалося, що втомився».

10-денне завдання за температури мінус 18

25 грудня Юрій знову був на бойових завданнях у Курдюмівці Донецької області. Після обіду 31 грудня 2022 року взвод розвідників перевели до Соледара. Тоді температура впала до мінус 18 уночі.

«Юра був там на бойовому завданні 10 днів. Спочатку — у якомусь дачному масиві. Наші базувалися по хатах. Юра розповідав, що орки заходили туди невеликими групами. Пробиралися до хат по одному-двоє. Потім сигналили своїм, як пройти. Тоді їх підходило більше і більше. Коли їх набиралося 10-12 осіб, вони звідти вискакували й набігами шукали наших. Їх зустрічали відповідно. Ці 10 днів Юра з хлопцями були, мабуть, на адреналіновому запалі. У них усе виходило. Вони відстрілювалися, були в прямому бою. Хоча й складно через холод. Але вони відтісняли орків».

11 січня розвідники повернулися з бойового завдання. Всі захворіли. У Юрія була пневмонія.

«Антибіотики не допомогли, — розповідає Тетяна. — Важко дихав. Одна легеня наповнилася рідиною».

Але попри це 16 січня Юрій Гапоненко став виконувати обов’язки командира розвідувального взводу 46 бригади.

«До кінця місяця хворим ішов на бойові завдання. Не міг залишитися в стаціонарі, щоб пролікуватися, бо вже командував», — розповідає дружина.

Уламок зачепив хребет і легені

1 лютого Юрій зателефонував дружині. Разом із групою розвідників стежив за двома важливими перехрестями неподалік Соледара. Попередив, що виходять на завдання і три дні не буде зв’язку.

«Нас відправили на завдання неподалік Соледара, — пригадує бойовий медик розвідувального взводу 46 бригади 36-річний Василь Галамай. — Наша група мала стримати “вагнерівців”. Тоді був сильний мороз. Ми йшли кілька кілометрів на точку, де мали тримати оборону. Коли прийшли, почали окопуватись. Усю ніч бачили рух. Не відкривали вогонь, щоб не виказувати свої позиції».

2 лютого з 8-ї ранку за Соледаром почався бій. Уже в обід усіх дев’ятьох розвідників поранило. Гапоненка — важко. У шию влетіли три уламки, один із них пошкодив шийний відділ хребта і кістковий мозок. Також Юрій отримав сильний удар у легеню.

«Мені пощастило найбільше, бо в мене була гематома, надрив м'язів і контузія, — каже Василь Галамай. — Я оглядав і відправляв людей на евакуацію пішки. Потрібно було йти кілька кілометрів. Водії відмовлялися приїхати, щоб не потрапити під обстріли. Ми відходили, адже не мали іншого виходу. Через зв'язок вийшли на нашого водія з розвідувального взводу, щоб він приїхав за нами. У нас була одна броньована машина, у яку усі не влізли б. Попросили сусідню роту, щоб вони також дали свій автомобіль».

«У Юри рухалася тільки голова»

Поранені побратими витягнули Юрія з поля бою. Несли кількасот метрів до дерев. Туди вже поспіли броньовані автівки.

«Коли ми затягнули Юру до машини, він сказав, що не відчуває ніг. У той момент я працював з його шиєю, де був вхідний отвір. Після того він не міг говорити. Ми зробили все, щоб він був при свідомості, говорили до нього. Коли бачили, як він кліпає повіками, то розуміли, що він дихає. Як прибули, перенесли його у «швидку» до Дарини, нашого хірурга, спеціаліста з тактичної медицини. Ми стабілізували Юрія. І завезли до стабпункту. Звідти його вже перевезли у Дніпро», — розповідає Галамай.

Про важке поранення чоловіка Тетяна дізналася ввечері 3 лютого. О 10-й ранку наступного дня разом із синами вже була в лікарні в Дніпрі. Чоловік був паралізованим.

«Коли миприїхали, у Юри рухалася тільки голова, — пригадує Тетяна. — Ще відчував на дотик праву руку і до середини грудної клітки. Був при свідомості, впізнав нас. Не міг нічого сказати через дихальну трубку в роті. На третій день її вийняли і вставили в грудну клітку. Пробував спілкуватися, але його не було чутно взагалі. Голосові зв’язки не працювали. Ми намагалися щось зрозуміти по губах».

Ці спогади жінці даються важко. Тетяна Гапоненко плаче. Але збирає сили в кулак і продовжує розповідати. 6 лютого Юрія гелікоптером перевезли до Київської міської клінічної лікарні № 17. Після операції хірург сказав, що все добре, але невідомо, наскільки уражений спинний мозок.

«Лікар сказав, що немає шансів, що Юра стане на ноги. Найкраще, чого можна досягти, — якщо він зможе сидіти. Я вже бігала по лікарях, аби домовитися про реабілітацію за кордоном. Юра постійно був на апараті ШВЛ. Але тиск занадто низький. Його підвищували ліками. Весь час Юра був при свідомості. Щось нам говорив. Сердився, коли ми не розуміли його. Не знав, чому він у реанімації. Постійно просився додому. Може, щось відчував. Казав губами: “Я маю бути вдома. Я хочу помитись, одягніть на мене футболку”. Потім я дуже плакала, що не послухала його».

2 березня Юрію Гапоненку стало гірше. Падав тиск, температура піднялася до 40 градусів. 6 березня Юрій знепритомнів. Три дні пролежав у комі. Помер 9 березня. Поховали Юрія Гапоненка на Пирогівському цвинтарі в Києві.

Об’їздив увесь світ, мріяв про дім на Київщині

Юрій Гапоненко любив історичні фільми. Перечитував біографії відомих людей. Захоплювався книгами Івана Багряного. Цитував Джобса.

Юрій був затятим мисливцем і рибалкою. З друзями їздив на полювання навіть до Монголії. Рибалив у Норвегії, на крайній півночі, у Гаммерфесті. Багато подорожував. Удвох із дружиною проїхали всю Канаду: від Монреаля до Ванкувера. Побачили Європу.

Були в Америці. Подорожували Азією. Побували в Індії, Таїланді, Шрі-Ланці, Індонезії. Ізраїлі, ОАЕ, Тунісі, Єгипті, Туреччині.

Але після війни Юрій планував поїхати з дружиною до будинку, який придбав у Страхоліссі під Чорнобилем. Щоб зупинитися там удвох.

«Це на Київському водосховищі, — продовжує Тетяна. — Там дуже гарно. Поки він воював, я займалася ремонтом. Надсилала фото. Казав: “Після війни поїдемо туди з Таткою і будемо там сидіти місяць”. Називав мене Таткою». 

Авторка: Наталія Лазука