«Не знаю, чи зможу коли-небудь забрати тіло батька». Життя і смерть у Чернігівській області
російські окупаційні війська почали відходити з території Чернігівщини. Що за цим стоїть, поки невідомо. Голова Чернігівської військово—цивільної адміністрації Вʼячеслав Чаус закликає людей не розслаблятися. Проте у громадах уже почали працювати над відновленням життєдіяльності. ЗСУ розміновують населені пункти там, де стояли окупанти.
Далі — пряма мова людей, які під обстрілами шукають їжу та воду і втратили у війні найрідніших.
«Я знала, що буду тут потрібна»
Розповідає Юлія (імʼя жінки змінене), яка вирішила залишатись у Чернігові до останнього.
Ще в перший день війни я ухвалила для себе рішення залишатися. Я не вмію стріляти чи воювати. А для перемоги можу зробити такий вклад — забезпечувати людей фінансовими послугами.
Я працюю в банку. І роблю все для того, щоб люди могли зняти готівку та відкрити картки для зарахування соціальних виплат.
Добути воду — першочергово для людей у Чернігові
Магазини в місті не працюють, електроенергії немає. Комунальники намагаються одразу все лагодити після обстрілів, але й це не завжди можливо. Воду нам привозять у двори, але не повідомляють публічно, куди саме, бо в місті були випадки, коли розстрілювали чергу. Також відкрили колонки, щоб люди набирали звідти воду.
Я щоранку їду на роботу і бачу, як люди йдуть із візками, бідонами. Добути воду — першочергово для тих, хто залишився в Чернігові.
Хліб печуть волонтери. На околицях були базари, там підприємці продають за готівку залишки продуктів.
«Я бачила з вікна, як горіла школа, де вчилися мої діти»
Наш район недалеко від центру, він був під обстрілами три рази. Я бачила з вікна, як горіла школа, де вчилися мої діти. Будинок, у якому ми мешкаємо, не пошкоджений, лише вибите скло на балконі.
Ми з рідними на час війни вирішили жити разом. До мене переїхали мої батьки, в яких удома немає газу, та близькі родичі, у яких будинок зруйнований.
Люди гуртуються, так легше. Наприклад, поки я на роботі, мої батьки зʼїздять по воду, постоять у черзі, щоб купити продукти. І тепліше, і не так страшно.
У разі обстрілів ховаємося в коридорі. У будинку немає облаштованого підвалу. До того ж ми бачимо з досвіду, що часто підвали завалює, і рятувальники ДСНС не можуть дістати звідти людей. Ми в Чернігові усі знаємо, що від обстрілів артилерією захищають дві стіни.
Місто вибитих вікон
Одразу вночі після переговорів у Стамбулі жорстоко обстріляли наш центр, базар, ударили по торговому центру, бібліотеці, багатоповерхівках.
Це було передбачувано. Вони не змогли пройти через наше місто й узяти Київ. Можливо, жорсткість їхніх обстрілів саме з цим повʼязана. Мовляв, якщо не можуть узяти, то потрібно знищити.
У місті зруйнували багато підприємств, заводів. А взагалі я б назвала нинішній Чернігів містом вибитих вікон. Воно було дуже гарним. За останні роки тут зʼявилося стільки парків, клумб, фонтанів. У нас повсюди була тротуарна плитка. Ми ходили нею, як пані, на підборах.
Зараз розбите все — центр, готелі, стадіони, бібліотеки. Вони знищили багато приватних будинків на околицях. У деяких районах обстріли не припиняються досі.
Але ми віримо в перемогу. Знаємо, що наш батальйон «Північ» нищить ворога. Ми пишаємося захисниками й усі робимо те, що можемо.
«У місті вже давно немає повітряних тривог»
Надія виїхала з Чернігова кілька тижнів тому, але там досі залишаються її літні батьки та сестра.
Ми з сімʼєю виїхала з Чернігова 13 березня. Мої родичі — батьки і сестра, а також рідня чоловіка — залишилися в місті. Зараз звідти вибратися неможливо.
Попередніх два дні (29 і 30 березня — ред.) місто обстрілювали. Поки ми були в Чернігові, помітили тенденцію: щойно починаються переговори — нас іще більше обстрілюють.
Повітряних тривог у місті вже давно немає, тому що електромережі несправні.
Люди дізнаються, що треба ховатися, коли вже тривають обстріли. Якщо дуже гаряче, родичі ховаються в коридорі.
«Якщо постояти в черзі кілька годин, можна взяти продукти»
З рідними ми на звʼязку щодня. Говоримо тоді, коли вони заряджають телефони. А так переважно обмінюємося повідомленнями. Сестра пише: «Живі, здорові, усе гаразд».
Щоб зарядити телефон, людям виносять генератори, вони займають чергу, яка тягнеться години 2-3. Кожен має годину, щоб зарядити телефон.
Води й електрики в місті немає — лише газ. Якщо постояти в черзі кілька годин, можна взяти продукти: хліб, макарони, овочі, консерви. Воду розвозять по районах.
Каналізація в місті не працює, люди ходять у туалет на вулиці. Мої 75-річні батьки живуть на 9 поверсі, не спускаються звідти взагалі. Сестра ходить, носить воду — щоразу підійматися дуже важко.
Вибух у будинку навпроти
3 березня у будинок поряд із нами скинули бомбу. У багатьох квартирах вилетіли вікна. У нас — балконна рама зі склом, у двох кімнатах є пошкодження металопластикових конструкцій, двері та вікна там не зачиняються.
У момент вибуху ми були у квартирі. Сховалися за двома стінами. Після цього зникло світло, і ми вирішили, що треба виїжджати. Потрібно було рятувати життя нашої 14-річної дитини.
Виїхати з першого разу не вдалося. Стояли 4 години на виїзд, і нас повернули — під Черніговом тривали бої, їхати було небезпечно.
З другого разу ми виїхали. Офіційного «зеленого коридору» не було — люди виїжджали, і ми за ними. Їхали полями, кільцевими дорогами. Було страшно.
Наші рідні зараз виїхати з міста не можуть. Міст підірваний, до того ж усе дуже швидко змінюється.
Коли хворобу наздоганяє війна
Наталя втратила батька, коли він їхав у Чернігівську обласну лікарню на гемодіаліз. Автівку розстріляли окупанти. Його дружина залишилася жива, але досі не може дістатися до лікарні в Чернігові.
Моєму батькові Миколі було 75 років. Коронавірус, який він переніс у квітні минулого року, дав ускладнення на нирки. Відтоді тато регулярно їздив до обласної лікарні в Чернігові отримувати гемодіаліз. Це важлива процедура, без якої він не зміг би жити. Кожен тиждень був вирішальним для нього.
З дружиною вони мешкали в селі Кувечичі, за 20 кілометрів від обласної лікарні. 27 лютого вони востаннє туди поїхали.
Уже зовсім скоро через їхнє село пішла техніка, виїхати будь-куди стало неможливо.
Час ішов. Батькові ставало дедалі гірше. Ми телефонували у Білорусь, зʼясовували, чи можна його відправити в Гомель. Думали також доправити його до мене, у Славутич, але все було марним. Батьки не виходили з дому, селом їхало багато техніки, убивали людей. Вони бачили, як танк роздавив людину.
Водночас до батька доходили новини, що людям вдається прорватися до Чернігова на гемодіаліз. Хоча й попереджали, що дорога туди замінована.
Смертельна дорога на гемодіаліз
7 березня вони з дружиною ризикнули і поїхали. Батько був слабким, але сів за кермо. Машина була в білих простирадлах із червоними хрестами.
Яким саме маршрутом вони рухалися, я не знаю. В одному із сіл вони пробили колеса, місцеві допомогли замінити їх.
На окружній дорозі Чернігова їм назустріч поверталися машини, водії попереджали, що попереду небезпека. Але батько казав, що йому вже все одно, де помирати — без гемодіалізу чи на дорозі.
Далі просто посеред дороги вони побачили колоду. Антоніна Григорівна вийшла з машини, щоб її прибрати, і саме в цей момент почався мінометний обстріл. Коли вона відчинила машину і почала кликати батька, він уже був мертвий. Вона його трусила, хотіла забрати, та батько не реагував.
Машина спалахнула разом із батьком. Жінка змогла врятуватися, хоча й зазнала поранень.
«Лікування» в окупації
Пізніше до неї підійшов російський військовий і почав запитувати, чи вона цивільна і чи потрібна їй допомога. Не розумію, як можна було розстріляти машину з білими простирадлами і після цього запитувати, чи там були мирні жителі?
Антоніну Григорівну повантажили на брезент і повезли в їхній польовий госпіталь. Травми було серйозними, там відмовилися її залишати, лише заклеїли рани.
Жінку почали возити селами, пропонували людям забрати. Один із чоловіків узяв її до себе.
Пізніше я подзвонила в поліцію і розповіла про все, що сталося: Микола Іванович загинув, а Антоніна Григорівна — поранена й перебуває в окупованому селі. Вони сказали, що передадуть цю інформацію в ДСНС.
Після цього до жінки спершу прийшов ветеринар і почав надавати їй допомогу, а згодом — польовий лікар. У неї витягли кулю, зашили рану внизу живота, туго перевʼязали ребра, тому що була ймовірність, що вони переламані. Усе її тіло було в дрібних ранах. На 10 днів їй призначили антибіотики.
Увесь цей час жінка була в окупованому селі без звʼязку. Ми навіть не знали, чи жива вона.
Послаблення «режиму»
До 28 березня Антоніна Григорівна була в цьому селі. Коли «режим» трохи послабився і почали пропускати людей, місцевий чоловік довіз її до сусіднього з Кувечичами села. А далі вона, спираючись на палицю, дійшла 4 кілометри до свого дому. Вивезти її в лікарню зараз неможливо. У Чернігів не пропускають, це небезпечно. Тож вона залишається з донькою в Кувечичах.
А я — у Славутичі. Не знаю, чи зможу коли-небудь забрати тіло батька і поховати його.