«Довелося відвідувати процедури під канонадами». Як люди з важкими захворюваннями виживають під час війни

Під час війни люди з хронічними та важкими хворобами особливо вразливі: вони не завжди мають доступ до ліків, необхідних процедур, подеколи недостатньо мобільні, щоб переїхати в інше місто. Але російські загарбники, які бомблять лікарні та обстрілюють гуманітарні вантажі з ліками (зокрема і для таких людей) про це не задумуються.

Ти наче в грі «морський бій» — не знаєш, коли і куди прилетить

Мер'ям разом із родиною живе в Харкові. Вона має 75-річного незрячого дідуся. Після ковіду він не може ходити, до того ж, за словами дівчини, внаслідок погіршення роботи головного мозку не завжди розуміє, що відбувається навколо. Від початку повномасштабної війни доглядати дідуся стало важче через брак необхідних ліків та постійні обстріли міста. Далі — пряма мова.

Перші 5 днів він взагалі не розумів, що почалася війна. Він чув обстріли й вибухи, але не вірив, що це війна. У грудні дідусь важко перехворів на ковід, мав наслідки. Ноги його вже не тримають, та й сидіти йому теж важко — може лише лежати. Крім цього, відбулися зміни в мозку, дідусь не сприймає реальність.

У Харкові від самого початку дуже небезпечно. Спускатися з ним у сховища ми не можемо — йому важко рухатися. Тому ховаємося в будинку. Ми живемо в центрі, там ще відносно безпечно. Хоча все одно ракети влучають будь-куди. Ти наче в грі «морський бій» — не знаєш, коли й куди прилетить.

З ліками в Харкові важко. Ми замовляємо їх через друзів, які живуть в Івано-Франківську. Поки дідусь ліки не приймає — досі чекаємо на посилку, але це ще не критично.

Виїжджати кудись без нього ми не хочемо і ніколи б так не вчинили. Коли російські військові випустили по Харкову перші ракети, люди поспіхом виїжджали машинами, поїздами. Але в нас немає власної автівки, а потягом дідусь їхати не може. Крім того, він навіть не розуміє пояснень, чому треба виїхати, і не хоче лишати свою квартиру.

Він у такому стані, що не зміг би перенести дорогу навіть машиною. Я шукала варіант професійного перевезення на реанімобілі. На той момент у Харкові таких було два — один віддали ЗСУ, а інший згорів. Знайшла машину в Чернівцях, але їхати в Харків вони відмовлялися, могли зустріти нас в Умані. Тобто мені треба було якось довезти дідуся до Умані, і вже звідти за 45 тисяч гривень вони б відвезли його на захід України.

Ти намагаєшся врятувати життя, шукаєш варіанти, як поїхати з міста, але немає гарантій, що в дорозі ти зможеш вижити. Що це все не дійде до західних областей. Куди бігти потім?

Все, що я відчуваю зараз — це ненависть. Щойно мене починає відпускати, як у ще один будинок поруч з нашим прилітає чергова ракета.

«Син надягнув навушники і не виходив з коридору»

Наталя з 19-річним сином жила на околиці Миколаєва. У її сина аутизм. За словами жінки, такі люди реагують на вибухи й постріли тривожніше за інших. Будинок Наталі постраждав від війни: за кілька метрів від нього впав російський снаряд. Уже декілька тижнів сім’я мешкає в батьків у центрі міста. Далі — пряма мова.

Ми були в коридорі, коли почули сильний вибух. Спершу не могли навіть відчинити двері, тому що замки пошкодило вибуховою хвилею. Розлетілося все, вщент розтрощені ворота, вилетіли вікна, машина розбита. Дім наче решето. Пошкодило і газову трубу — в будинку не було тепла, тож нам довелося переїхати до батьків.

Сину досить складно перебувати в такій ситуації, він не розмовляє і постійно ходить в навушниках. Такі люди більш чутливі до звуків, ніж ми. Якось ми цілий день просиділи в коридорі, коли були обстріли: син боявся виходити на вулицю. Надягнув навушники, так і сидів. Я не пояснювала про війну — він не зрозуміє до пуття. З такими дітьми важко спускатися в бомбосховище, тому мами з ними зазвичай сидять у квартирах, ховаються в коридорах, ванних кімнатах тощо.

У сина почалися складнощі з поведінкою, він нервує, психує. Для людей з аутизмом важливо мати розпорядок дня і перебувати у звичному місці — навіть у батьків він не почувається спокійно, хоча раніше до них приїздив. А переїхати кудись в інше місце для нього нереально.

Поки ми маємо необхідні препарати, їх має вистачити на місяць-півтора. У сина епілепсія, тому я заздалегідь запасла медикаменти на певний період. А так сподіваймося на краще.

«Ти просто прив'язаний до апарату»

61-річний Микола тимчасово переїхав з Чернігова до Черкас. Першого ж дня його син пішов на війну, а Микола з невісткою та внучкою лишився в Чернігові. Однак згодом у місті стало небезпечно. Чоловік пропускав свої процедури гемодіалізу, тож був вимушений переїздити. Далі — пряма мова.

У мирний час я тричі на тиждень ходив на гемодіаліз. Сидіти треба 4 години. Якщо людина пропустить процедуру, то почуватиметься погано, а якщо пропускатиме й далі — взагалі помре. Під час війни ситуація погіршилася: ми [пацієнти з хворобою нирок] мали встигнути прокапатися до комендантської години, а ходити туди доводилося пішки — громадський транспорт не працював. Коли обстріли стали частішими, апарати перенесли в підвал. Лікарі та медсестри практично жили там, бо якби вийшли на вулицю — могли б не повернутися. Мені доводилося відвідувати процедури під канонадами.

У Чернігові ми пробули до 3 березня, жили в будинку товариша мого сина разом з його сім'єю. Якось неподалік російські окупанти почали запускати «Смерчі», діти дуже злякалися. І ми вирішили за будь-яку ціну їхати з міста.

Мені боляче про це говорити. Вони зруйнували наше красиве місто, вбивають мирних людей, дітей. Я б не хотів виїжджати, якби не гемодіаліз. Ти просто прив'язаний до апарату. Декілька процедур мені довелося пропустити, і я по собі знаю, як без них важко людині.

У Черкасах є відділення для гемодіалізу, тож я переїхав сюди, а невістка з внучкою поїхали далі, на Закарпаття. Сюди, до Черкас, ми добиралися зо шість годин. Решта пацієнтів також виїхала з Чернігова. Вони не були на процедурах уже майже тиждень, їх сюди везуть у важкому стані.

Зараз я почуваю себе в безпеці, сподіваюся, вони [росіяни] не дійдуть сюди. Постійно молюся, щоб це чимшвидше закінчилися й наші діти не гинули.