Нерозлучні з дитинства: про трьох братів із Закарпаття, які захищають країну
«Не хвилюйся, в нас усе добре», — цією фразою брати Іван, Ярослав і Василь Гоблики щодня заспокоюють свою неньку.
Усі троє на передовій — у лавах 65 окремої механізованої бригади. Іван найстарший — йому 38, а братам-двійнятам Ярославу та Василю — по 37.
Іван веде власний відеоблог у тіктоці, де показує важкі військові будні: обстріли, застряглу в багнюці автівку, своїх хвостатих друзів, ремонт «поранених залізних коней». Саме він погодився поспілкуватися зі мною з бліндажа та розповісти, як пліч-о-пліч із братами захищає рідну країну.
Залишили роботу у Швейцарії
У перші дні повномасштабного вторгнення, коли сотні тисяч українців рушали до західних кордонів, аби врятуватись, брати Гоблики поверталися зі швейцарського Базеля. Там усі троє працювали на будівництві. Не чекаючи повісток, записалися до лав ЗСУ добровольцями.
«Три брати — це велика сила на війні. Ми в дитинстві гралися у козаків, стрілялки, а тепер усе по-справжньому».
Іван згадує, що його батько також був військовим. І два роки служив в Афганістані. Однак про те, що бачив і пережив, дітям ніколи не розповідав.
Ярослав пригадує, що вони ніколи між собою не билися, стояли один за одного горою. Допомагали з дитинства матері на городі, прибирали. Не минало і без шкоди: розтрощеного скла у дверях чи побитих тарілок.
У школі брати-двійнята найбільше любили точні науки — фізику, хімію, а з математики навіть брали участь в олімпіадах.
Старший брат після закінчення школи здобув фах техніка-електромеханіка у Виноградівському коледжі, а менші навчалися у філії Рівненського університету водного господарства у Місто у Берегівському районі Закарпатської областіВиноградові. Ще під час строкової служби усі троє пройшли вишкіл у Навчальному центрі Сухопутних військ.
«Навіть в армії ми також разом. Правда, я отримав звання молодшого сержанта і поїхав завершувати строкову службу в Криму. Це був батальйон берегової оборони Військово-морські силиВМС, а брати вирушили в Мукачівську військову частину нашої 128 бригади.
Потім шість років я працював в електромережі. Звісно, зарплата була невисока, тому ми з братами подалися працювати за кордон. Були у різних країнах: в Угорщині, Чехії, Швейцарії».
«Ледь не викашляли легені»
Іван показує оббитий дерев’яними плитами окоп. Бійці облаштували тут Wi-Fi-зону, чай заварюють від пальника, гріються від балона. Іван веде власний відеоблог. У вільний від бойових завдань час ремонтує автомобілі, часом знімає весь процес.
«От іще є два “опелі” — Vivaro та Zafira. На “Зафірі” недавно замінили задні гальмівні диски, моторне мастило та фільтр».
Брати Ярослав і Василь не стоять осторонь — допомагають Івану лагодити «залізних коней». До обстрілів уже звикли. Найважче на фронті їм було перші кілька днів.
«Пригадую, як наприкінці червня 2022 року йшли важкі бої, а наша артилерія майже не працювала, — розповідає Іван. — На одну нашу міну у відповідь прилітало 60 ворожих. Також був випадок, коли у квітні минулого року після дощу ми відкрили бліндаж, щоб підсохло. Прилетів ворожий дрон і скинув газову гранату. Гадав, що викашляю легені, подумки вже прощався з життям. До медиків ми не зверталися. Разом із братами пили багато води, дихали через вологу ганчірку — обійшлося».
Позивний Івана — Кот, у Василя і Ярослава — Псих та Удав. Обоє менших братів захоплюються риболовлею. Коли немає бойових завдань, шукають водойму — і гайда вудити рибу. Маленькі улови розділяють із хвостатими улюбленцями: Шерханом, Васьком, Старушкою, Міною, Амфіскою та Сірком.
Спершу подумала, що й позивний Івана пов'язаний з котами, але виявилося, що це зовсім інша історія.
«У Львівській області на початку літа 2022-го, коли формувалася 65 бригада, я з братами потрапив туди в роту охорони. Мене вибрали командиром взводу. Я з ентузіазмом виконував свої обов’язки, ділився військовим досвідом, і побратими дали мені позивний Комбат.
Весною минулого року, коли я працював на евакуації поранених, озвучив по рації позивний. Мені сказали, що він дуже гучний як для молодшого сержанта. Подумав і видав скорочену версію позивного — Кот. Багато хто мене запитував, чому Кот, а не Кіт. Як мав настрій, усе роз’яснював».
«Здавайтеся, Зеленському ви не потрібні»
За словами Івана, окупанти б’ються тут до останнього. У тепловізор можна побачити багато знищеної військової техніки з обох сторін. А ще трупи.
«На кінець 2022-го ми тримали позиції перед селом Копанів, що на Херсонщині, воно окуповане. Спершу на три кілометри фронту нас було дванадцятеро, а потім одну нашу позицію розбили, то цілих три кілометри фронту тримали вшістьох. Ми по три години чергуємо на посту, по шість годин відпочиваємо».
Питаю, чи лунали від росіян заклики здатися в полон. Цікавлюся, що вони говорять, що обіцяють.
«Окупанти часто застосовували психологічну атаку. Якось чуємо — гуде дрон, а з нього: “Здавайтеся! Зеленському не потрібні ваші життя”. Ми у відповідь тільки пожартували: “Як можемо здатися, якщо у нас є смачне сало?!”».
Та після цієї байки додає: «Нам розповідали, що росіяни не вміють воювати. Тут ми дізналися, що це не так — вони добре воюють, риють окопи. Людей у них багато, є і перевага у зброї, якої нам дуже бракує».
За відбиття нападу ворога на їхню позицію Гоблики разом із побратимами отримали грамоту. Проте кажуть, що пішли захищати країну не заради грошей, медалей чи орденів.
«Була в нас ще одна історія. Влітку 2022-го, звикнувши до життя “на нулі”, нам із братами час від часу ставало сумно. І от, щоб повеселитися, ми кошмарили ворога. Хоч і знали, що у відповідь дістанемо набагато більше.
Деколи нам передавали перехоплення розмов противника, то вони з нас були шоковані. Адже ми не сиділи тихо, а відповідали на їхні обстріли. Правда, лише з автоматів і гранатомета, але й це для них була дивина. Вони говорили: “Що за спецура заїхала на позицію, зазвичай усі сидять тихо”».
«Найбільше підтримують мамині молитви»
Братам допомагає воювати підтримка з тилу. Знайома волонтерка з Америки надіслала хлопцям зарядну станцію та одноразові душі. Учні школи, в якій навчалися брати, роблять оригамі, розмальовують тубуси і продають їх за донати для Гобликів.
«Коли нас без упину обстрілювали протягом восьми годин, ми подумали, що вижили дивом. У нас мама — велика вірянка, вона завжди ходить у церкву і молиться за нас. Її молитва — наш найбільший оберіг», — підсумовує Іван.
А от про відпочинок зараз брати навіть не мріють. Кажуть — це після перемоги. Поза службою були лишень 20 днів за всі два роки. Одну з відпусток узяли, аби відсвяткувати одруження Ярослава.
Авторка: Леся Родіна