«Перші пів року в армії в мене було відчуття, що я в тюрму попав» — військовослужбовець Сірий

Про те, як потрапив до війська

До війни я працював моушн-дизайнером на різних телеканалах, на студіях, які обслуговували рекламні проєкти, кліпи знімали й так далі. Ну і мене це все влаштовувало, а тут почалася війна. Я спочатку взагалі не роздуплився. Я, звісно, розумів до того, до тієї дати, що така ймовірність є, але я недооцінив масштаби.

24 числа мене брат набрав десь о четвертій ранку. Він живе недалеко від Борисполя: самі розумієте, у них там гупало так, будь здоров. Бо в мене на Берестейській було досить тихо в цей день.

Перша думка була: напевно, треба піти у військкомат — там, мабуть, знають, що робити. Як показала практика, я так давно не помилявся. Десь о першій дня я туди потрапив, бо спочатку прийшов в один військкомат — мені сказали: «Нєт, мальчік, ви нєдостаточно красіви, ідіть в інший військкомат. У нас тут для серйозних мужчин». Я такий: ну гаразд — пішов в інший. Записався, спитав, що треба. Мені кажуть: «Іди збери хоч трохи речей». Я кажу: «Як збиратися?» — «Як у похід». Ну гаразд: пішов, зібрав собі рюкзачок і поки дозбирав, мені подзвонили.

Я встиг буквально «впритик». Нас посадили в автобус і повезли туди, де в нас зараз штаб батальйону. О третій ночі отримав зброю, отримав перший БК. Я був повністю в цивільне вдягнутий і в такому вигляді почав свій шлях військовослужбовця. Але офіційно ми стали військовослужбовцями — мій підрозділ — десь аж у квітні ми склали присягу.

Я до цього був обмежено придатний, і мене армія не смикала взагалі. У мене -6 і дуже сильний астигматизм на праве око — мені, наприклад, правим оком дуже важко цілитися.

Зараз ось наш батальйон вийшов на ротацію з-під Соледара. Не без втрат, на жаль. Був Соледар, Часів Яр, Бахмут. Я там бачив всіляке, але в штурмі посадок я не брав участі. Не знаю, чи можна вважати військового військовим, якщо він не «штурманув» хоч раз посадку. Це як стати чоловіком.

Про проблеми ТрО та рекрутинг

Перші пів року в армії в мене було відчуття, що я в тюрму попав. Дуже жорсткий контроль за пересуванням, дуже жорсткий контроль за вільним часом. Ти сам собі не належиш — до цього треба звикати. Це викликало досить сильний дискомфорт. Зараз я вже звик, я розумію, чому і для чого це робиться.

Щодо проблем: територіальну оборону досить погано комплектують через військкомати. Передусім комплектуються кадрові частини ЗСУ або навіть новостворені частини ЗСУ. Наскільки знаю, така ж проблема і в Нацгвардії та бригад наступу. Це проблеми, напевно, законодавства мобілізаційного. Плюс крива робота ТЦК.

Найадекватніша кампанія рекрутингу зараз в «Азову». Вони медійні, вони показують, що ми ось є, ось таке робимо, ось тут ти можеш подати заявку до нас на вступ. І до того ж це їм дає можливість не брати всіх підряд, а брати справді мотивованих. Бо я знаю, що не всі проходять. Я розумію, що по своїм фізичним кондиціям я не пройду.

Про необхідність ротації

Є емоції, і це нормально, ми живі люди, ми їх відчуваємо. Але є здоровий глузд. І ось здоровий глузд мені каже, що ми не можемо взяти всю масу вже навчених людей, з досвідом, які вже не будуть кучкуватися, які вже не будуть кидати машини де попало, і замінити на людей, які не досвідчені й не розуміють усіх ризиків. Отак взяти й одномоментно всіх змінити не вийде. Це я прекрасно розумію.

З того, що я бачив особисто: є люди, яких накрило просто від обстрілів. Вони перебувають від нуля за 8–10 кілометрів, і тут, десь за 200 метрів прилітає пакет «граду». Все — людина попливла. А є людина, яка ходила в посадочки, тягала трупи, відстрілювалась, закидувала гранатами р*сню — і норм, якось із цим справляється. Тобто це все такий рандом. Я не можу сказати, що тут є якийсь універсальний рецепт. Давайте робити так — і всі будуть щасливі. Кожна людина унікальна, і скільки людей, стільки буде історій, ситуацій. Це психологія, кожен випадок доводиться розбирати все одно окремо.

Ротації потрібні хоча б для того, щоб підрозділ міг відновити боєздатність. Техніку відремонтувати, ті ж самі джипи, пікапи. Тому що не на всіх ділянках фронту є якесь тилове місто. Типу Слов'янська, Краматорська, куди ти можеш виїхати, знайти СТО і щоб там тобі перевірили машину, хоча б зробити планову заміну масла і всього такого. Хоча б для таких речей короткотривалі ротації потрібні. Я вже мовчу про особовий склад, що там хтось не бачить своїх дітей, родичів і так далі.

Але є й друга сторона медалі. Є бойові дії та ситуація на фронті, яка дуже міняється постійно. Я знаю історію, коли нас повинні були міняти ще посеред літа. Але батальйон, який їхав нас міняти, завернули в іншу сторону, тому що інший батальйон ТрО отримав великі втрати, їх терміново треба було посилювати й виводити. Ми після цього ще кілька місяців чекали свою ротацію.

Про ухилянтів

Насправді це проблема велика і комплексна, на мою думку. Державна кампанія щодо мобілізації повністю провалена останні пів року, я вважаю. Що держава робить для того, щоб мотивувати людей? Я щось не бачу.

Сучасний український політикум створив підґрунтя того, що в нас електорат реагує емоційно. І електорат передусім каже: «У мене є право!» А про обов'язки вони не думають. Через це: «А чого я маю йти? Хай вони там воюють». Тобто частково електорат так вихований.

З іншого боку — держава. Там дуже багато всякої казуїстики та доопрацювання з погляду законодавства. Були випадки, коли людину на лікування виводять поза штатом, він залишається без грошового забезпечення, взагалі. Це була зрада-зрадонька. Її розганяли ледве не з кожної праски. Це «пофіксили», але ж осад лишився.

Є люди, які хочуть служити, але мають обмеження по здоров’ю. В мене є знайомий, який пів року оббивав пороги військкомату, поки його взяли. Є другий, який теж пів року оббивав пороги військкомату — і безрезультатно. Тобто є різні військкомати: щоб піти на війну, треба заплатити, щоб не піти на війну, теж треба заплатити.