Перші полонені росії. Коли морпіхів зі Зміїного повернуть додому
Наша редакція працює цілодобово з різних куточків країни, аби ви були в курсі того, що насправді відбувається. Якщо для вас важливе те, що ми робимо, і ви вже підтримали Збройні Сили України, можете підтримати наше інформаційне військо.
Їх звів полон. Ольга з Рівненщини, Наталя з Хмельниччини, Катерина з Кіровоградщини і ще одна Наталя з Одещини ніколи б не довідалися про існування одна одної.
Та 24 лютого їхні рідні — син, брат, син і чоловік — були на острові Зміїний. Упродовж першого дня повномасштабного вторгнення росії в Україну морські піхотинці з 35 бригади підтримували зв’язок із домом. Надсилали повідомлення: «війна», «обстрілюють», «пропонують здатися в полон», «тільки не полон».
Під вечір зв’язок пропав. Наступного дня президент Зеленський заявив, що на острові Зміїний загинули 13 прикордонників. Про морських піхотинців не йшлося.
26 лютого на кадрах російських ЗМІ дві Наталі, Катерина та Ольга впізнали своїх рідних. Від 24 лютого з полоненими морпіхами 35 бригади імені контрадмірала Михайла Островського зв’язку немає.
Яків Негрій
«Крупнокалібер, сушка ї**ше. Три рази в’ї**ли залпом»
Село Н. Запорізької області нині під окупацією. Там мешкає мама морського піхотинця Якова Негрія, який перебуває в полоні росіян. У селі немає сигналу українських мобільних операторів. Щоб зловити зв’язок зі світом, жінка тричі на тиждень вибирається на високий пагорб — телефонує на Хмельниччину до доньки Наталі.
«Щоразу вона у мене питає, чи щось чути про Яшку. А мені нічого їй сказати», — ділиться сестра полоненого Якова Негрія Наталя — військовослужбовиця у декреті. Три роки служила у 56-й бригаді в Маріуполі. Тепер місто, де проходила служба, росіяни зруйнували, село, де вона народилася, — окупували, а брата взяли в полон.
«У нас різниця у віці — 10 років. Я йому як мама, виняньчила з пелюшок. Він мені як дитина. Завжди згадую, як йому не вистачало вітамінів. До трьох років він гриз кути в хаті. Їх із вапна замішували. І він стояв, обдирав шпалери і гриз ті кути», — пригадує сестра.
Коли вже дорослий брат заявив, що хоче стати військовим, родина не заперечувала. Яків спершу подався вчитися до Львова — в Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. А потім підписав контракт із 35-ю окремою бригадою морської піхоти. Служив в Одеській області. 3 лютого Яків потрапив у ротацію на острів Зміїний.
«За кілька днів до 24 лютого він мені якось подзвонив і сказав, що всім хлопцям приснився схожий сон — що на них напали й узяли в полон. І тепер, коли я це пригадую, то думаю, що вони щось відчували, напевно», — розповідає Наталя.
24 лютого о 06:50. Яків написав сестрі: «Наташа, по ходу війна». На Зміїному він був із 3 лютого. Приблизно о 9 ранку прийшло наступне повідомлення: «Корабль на нас йшов. По ходу рускій. Вистріли були, но нам нічого. Розвернувся і на Одесу пішов».
То був той самий корабель, який морські піхотинці послали якнайдалі. Трохи згодом Наталя отримала повідомлення від брата, де він уже не стримував емоцій: «Наташа, тут піз**ц. Він біля нас, с**а. Передають нам, що десантна група на підході. По ходу ще один корабль недалеко від нас. А десант їхній наблюдає. Він зараз вокруг ходе, так піз**чить по нас. Крупнокалібер, сушка ї**ше. Три рази в’ї**ли залпом».
Сестра каже, що військові поінформували керівництво й чекали на допомогу. Наталя й сама почала писати і дзвонити на гарячі лінії.
«О 17 годині брат написав останнє повідомлення: “Наташа, передай, що я всіх люблю”. Я відписала: “Яшенька, перестань, налаштовуй себе, що все буде добре”», — каже Наталя.
Далі були довгі години невідомості, аж поки вона не побачила брата на кадрах російських телеканалів.
Максим Кручок
«О 15-й він уже був поза зоною»
Свого сина на тому самому відео впізнала й рівнянка Ольга — 21-річний Максим Кручок виходив із корабля «Шахтерск» і прямував до автобуса в колоні з іншими українськими військовими. Напередодні пані Ольга почула заяву президента про загиблих на острові Зміїний, але була певна — то не про її сина. Інакше серце б відчуло.
«24-го я його востаннє чула. Він виходив на зв’язок в обід. Сказав, що їх обстрілюють, що в нього розряджається телефон і більше я не матиму з ним зв’язку, бо нема де зарядити. О 15-й я передзвонила, і він уже був поза зоною», — пригадує пані Ольга.
Вона по краплі збирала інформацію. В соцмережах познайомилася з родичами інших полонених. Спершу вони дізналися, що хлопці перебувають у Севастополі, далі про те, що їх перевезли в росію — місто Старий Оскол, ймовірно, у СІЗО №2. Принаймні саме там утримували цивільних із корабля «Сапфір», який ішов на допомогу Зміїному й також був захоплений росіянами.
«Де син зараз, я не знаю. Командування не зв’язувалося зі мною. Ще на початку сказали — треба чекати, це війна», — каже пані Ольга.
Максим — третя дитина в сім’ї. У нього дві старші сестри. Жінка каже, що на сина дуже чекала й раділа, що нарешті народився хлопчик. Лише коли підріс і сказав, що військо — це його справа, намагалася відмовити: мовляв, у країні війна, може, вибрав би іншу професію.
«Я не хотіла, щоб він ішов до армії. Хотіла, щоб дитина була вдома. А він завжди говорив: “Мамо, якщо не ми, то хто?” У 2020 році його призвали (в армію — ред.), і він пішов… Тримає мене те, що син знає, що я його чекаю. Я знаю, що він повернеться рано чи пізно. Все залежить від росії», — каже пані Ольга.
Артур Зазян
«Только не плен»
Свого чоловіка Наталя востаннє бачила на початку січня. Вони мали чотири чудових новорічних родинних дні. А вже 5 січня її чоловік — 31-річний Артур Зазян, сержант 35-ї окремої бригади морської піхоти — зі своїм підрозділом вирушив чергувати на острів Зміїний.
«О 06:20 він мені написав: “Нам предлагают сдаться”. Я ще спитала — де, куди? Не могла зрозуміти. Потім писав: “Только не плен”. Вони відмовлялися. Після 10 ранку він написав: “Я не побоюсь этого слова. Это — война”. Він більше за нас переживав. Ми живемо в Одеській області, місто Подільськ. Артур уже розумів, що конкретно відбувається. Писав мені: “Запасись продуктами, найди ключи от подвала”», — розповідає Наталя.
Останнє повідомлення від чоловіка вона отримала о 16:18. Далі були години невідомості. Лише тоді Наталя дозволила собі плакати. Цілих три дні — доки 26 лютого не побачила чоловіка на відео. Після цього жінка не заплакала жодного разу. І не дозволяє цього іншим родичам. Доки живі, каже, треба діяти, а не розкисати.
На тата чекають двоє дітей — 11-річна Даша та 7-річний Арсен. Щоб захистити їх, Наталя про полон їм не розповіла. Вони знають, що тато на службі — захищає Україну, тому зараз із ним немає зв’язку.
«Молодший дуже прив’язаний до тата, постійно запитує про нього. Придумує всілякі штуки — треба передати президенту, що необхідно прибрати путіна. Каже: “Я готовий душу віддати, щоб тато повернувся додому”. Або: “Коли тато був удома, було весело, а зараз невесело. Мамо, подзвони президенту й скажи, що я вже хочу тата додому”. А ти дивишся на дитину й не знаєш, що сказати», — ділиться переживаннями Наталя.
Від військових, яких випустили з полону, вона знає, що її чоловік живий-здоровий. Ту саму інформацію отримали й Наталя Сівак про свого брата та Оля Кручок — про сина. Колишні полонені більше нічого не розповідають.
«Що відбувалося в полоні, хлопці не хочуть говорити. Вони бояться, що це може повпливати на тих, хто ще лишився. Так і сказали нам — уся інформація про полон буде відома тоді, коли повернуться всі. Стосовно брата мені сказали, що Негрій Яків є, він тримається», — розповідає сестра полоненого Негрія.
Владислав Задорін
«25 лютого мені прийшла похоронка»
«Подзвонив о 05:30., сказав… — Катерина Задоріна починає плакати Коли трохи заспокоюється, продовжує. — “Нас обстрілюють, я вас усіх дуже люблю”. Далі я дзвонила кожні пів години, і він казав, що все добре. А о 15-й зв’язок пропав».
Зник із її сином — 23-річним Владиславом. Він уже третій рік служив за контрактом. Ніс службу в зоні ООС на Луганщині. А в лютому разом зі своєю 35-ю бригадою морських піхотинців вирушив на Зміїний.
У ніч із 24-го на 25 лютого пані Катерина відкрила фейсбук і побачила фотографію свого сина зі словами «Вічна пам’ять, герою». До ранку ледь дожила.
Надворі ще було темно, коли вони з чоловіком приїхали до Благовіщенського районного військкомату.
«Вийшов воєнком, а мій чоловік питає: “Скажіть, що з островом Зміїний, вони вийшли?” Той сказав: “Тримайтеся, їх стерли з лиця землі”. Я вже далі не пам’ятаю. Отямилася від того, що воду на мене лили, — пані Катерина знову починає плакати. — Приїхали додому, а всюди у фейсбуці — “Вічна пам’ять” за моїм сином», — пригадує Катерина.
Як минув той день, їй боляче згадувати досі. Приїжджали родичі. Сусіди питали, чи домовилась про яму на кладовищі… Кілька разів до жінки приїжджала швидка допомога. 26 лютого вона з чоловіком знову поїхала до військкомату.
«Питаю: “Скажіть, ви зв’язалися з частиною, вам підтвердили, що моя дитина загинула?” А він (військовий комісар — ред.) уже, виявляється, подав документи в міськраду, в адміністрацію — щоб нагородити посмертно. Каже, що це йому повідомив співробітник і у фейсбуці написано, що наш син загинув», — розповідає жінка.
З тим і повернулися додому. О 12-й подзвонив старший син: «Мамо, наш “Бублик” живий! Я побачив його на російських каналах!» «Бублик» — це позивний Владислава.
9 березня на телефон Катерини подзвонили з невідомого номера.
«Дзвонила жінка і сказала, що він живий-здоровий і з ним усе нормально. Жінка не відрекомендувалася. Я кажу, що він у мене хворіє. Вона сказала, що він почувається нормально, двоє хлопців у лікарні, а з іншими все в порядку», — пригадує пані Катерина.
Вона спершу вирішила, що дзвінок — провокація. Тепер припускає, що син міг когось попросити, щоб їй зателефонували. Військові, котрих вдалося повернути з полону, підтвердили, що Владислав Задорін — живий. Де його утримують, сім’я, як і решта родин полонених зі Зміїного, не знає.
Якова Негрія, Максима Кручка, Артура Зазяна, Владислава Задоріна й решту полонених зі Зміїного їхні сім’ї чекають уже майже три місяці. Увесь час і чоловіки, і родичі перебувають у полоні. Перші — у російському, другі — у полоні невідомості.
3 червня у Максима Кручка день народження. Йому виповниться 22 роки. 17 липня Яків Негрій також святкуватиме 22-річчя. Їхні рідні дуже сподіваються, що свічки на тортах хлопці будуть задмухувати вже вдома.
«Жодній мамі, сестрі чи дружині не хочеться отримати тіло. Хочеться, щоб про них заговорили», — каже Наталя, сестра полоненого Негрія.
hromadske звернулося до віцепрем’єр-міністерки Ірини Верещук із питанням про те, чи відомо українській владі, де росія утримує полонених зі Зміїного та які шанси перших бранців кремля на обмін. Щойно ми отримаємо відповідь, повідомимо і родичів, і наших читачів.