«Питав себе: чому я залишився живим, а три тисячі інших людей — померли?» Історії свідків терактів 11 вересня
Події двадцятирічної давнини в Нью-Йорку вважаються наймасовішими терактами в історії людства. Лише за офіційними даними загинули 2977 людей з 92 країн світу, зокрема України, ще 23 зникли безвісти. Водночас особи майже половини з них досі не встановлені.
Теракти 11 вересня назавжди змінили світ: від ретельніших перевірок в аеропортах до усвідомлення глобальності проблеми тероризму. А ще вони змінили долі не тисяч — мільйонів людей по всьому світу. Тих, чиї родичі або близькі загинули у Всесвітньому торговому центрі. І тих, хто дивом зміг урятуватися й щодня згадує про ту фатальну дату.
До двадцятої річниці подій 11 вересня ми поспілкувалися з двома людьми, які вижили в терактах. Про те, як вони опинились у Всесвітньому торговому центрі. Як вони врятувалися і врятували інших. І що вони відчувають двадцять років по тому.
«Коли він підбіг ближче, ми почали кричати й плакати від страху»
Вільям Родріґес — один з уцілілих, що найактивніше розповідав світу про події 11 вересня. Пуерториканець за походженням, він двадцять років працював у Північній вежі Всесвітнього торгового центру прибиральником — стежив за чистотою сходових майданчиків усіх 110 поверхів будівлі.
Вільям пригадує, що вівторок 11 вересня 2001 року був «прекрасним днем, на небі — жодної хмаринки». Він проспав роботу й хотів просити відгул у керівника. Але той умовив його прийти, бо мити сходи ніхто більше не хотів.
«Ніхто, крім мене, не хотів братися за мою роботу. Уявіть собі — мити сходи на 110 поверхах! Під кінець зміни ноги так тремтять, що ви й за три дні не оклигаєте».
Чоловік прийшов на роботу о 08:30 — на пів години пізніше, ніж зазвичай. Спустився на Загалом у будівлі було шість підвальних поверхівперший підвальний поверх, де розташовувалася його клінінгова компанія.
«Ми з колегами говорили про розподіл роботи на день, і о 08:46 чуємо: “БУМ!” Вибух був такий гучний і сильний, що ми аж підлетіли. На нас обвалилося покриття зі стелі, спрацювала аварійна система пожежогасіння. З розбризкувачів аварійної системи пожежогасінняЗвідусюди почала литися вода, на стінах з’явилися тріщини... Усі кричать, всі розгублені».
З підвалу ніхто не бачив, що відбувалося назовні. Вільям думав, що вибухнув генератор поверхом нижче. І тут бахнуло знову — тепер уже згори.
«Тієї миті з коридору вибіг чоловік із криками: “Вибух, вибух!” Він тримав руки перед собою. Здавалося, що з кінчиків його пальців звисали рукавички. Але коли він підбіг ближче до нас, ми почали кричати й плакати від страху. Зрозуміли, що з його пальців звисала облізла шкіра. У чоловіка обгоріла третина тіла. З одного боку шкіра на його обличчі повністю звисала».
Вільям надав чоловікові першу допомогу: обмотав його рушниками, щоб зупинити кровотечу. Він каже, що ніхто не хотів йому допомагати — тоді, в розпал кампанії проти ВІЛ/СНІД, люди боялися заразитися через контакт.
Вільям вивів на вулицю всіх, хто був із ним на поверсі, а обгорілого передав медикам. І вирішив повернутися в будівлю — щоб допомогти вибратися іншим. Так він урятував охоронницю, яка стояла біля підземного входу в готель Marriott. Він був розташований між Північною та Південною вежами. І ще двох чоловіків, які застрягли в ліфті — витягнув їх через шахту за допомогою драбини.
У вестибюлі вежі Вільям зустрів пожежників — «героїв 11 вересня», як він їх називає. Саме Вільям допомагатиме їм дістатися до верхніх поверхів будівлі — після того, як літак врізався у вежу, ліфт зламався. У прибиральника був так званий майстер-ключ — той, що відчиняє всі двері. А це було важливо: після зіткнення літака у вежі спрацювала аварійна система, а через поштовх двері в рамах були перекошені.
Вільям ходив від поверху до поверху й відчиняв двері, щоб дати людям змогу втекти з будівлі. Пожежники, кожен із яких мав 40-кілограмове спорядження, ледь встигали за ним.
«Поки ми підіймалися, бачили жахливі речі. Приміром, повсюди валялося взуття — коли люди тікали, то лишили його. Я бачив багато крові. Вікна біля робочих місць, розбиті на друзки. Люди з уламками скла на обличчі й руках».
На 33-му поверсі Вільям помітив жінку, яка лежала на підлозі й тремтіла. Вона сказала йому, що вперше у цій будівлі й не знає, що робити. Вільям відвів жінку до сходового майданчика, де її забрали двоє чоловіків. А він підіймався далі, аж доки вежа не почала руйнуватися.
Пізніше, коли Вільям уже вийде з будівлі, упізнає її тіло, розрізане надвоє. «Думаю, вона таки змогла вибратися, а потім скло звалилося на неї так, що розрізало, мов гільйотина». Решта людей упали з такої висоти, що впізнати хоча б когось було просто неможливо.
«І тут мені кричать: “Біжи!” Підлога почала дрижати, а будівля — обвалюватися. Попереду мене була тільки пожежна машина. Я заліз під неї і… в цей час молився, щоб моє тіло не розірвало на шматки. Щоб моя мати змогла його впізнати. Адже я мав померти».
Вільям не помер. Його обличчя обгоріло, сорочка майже повністю була спалена, на коліні зяяла глибока рана — але жодної зламаної кістки. Через кілька годин він давав перше у своєму житті інтерв’ю про події 11 вересня — перше з-поміж тисяч, які він дасть упродовж наступних років.
«Тоді це був найкращий мій учинок — тому що це побачив хтось у Пуерто-Рико і сказав моїй матері, що я живий. Вона там ледь не померла від серцевого нападу».
У терактах Вільям втратив дві сотні друзів — тих, які працювали у Всесвітньому торговому центрі. У нього діагностували астму через токсичний пил, якого він надихався в завалах, і посттравматичний стресовий розлад.
Але водночас чоловік знайшов свою дружину: «Елізабет прийшла брати в мене інтерв‘ю. Я закохався з першого погляду». Тепер подружжя виховує двох дітей.
Про 11 вересня Вільям згадує буквально кожного дня — даючи інтерв’ю, спілкуючись із тими, хто вижив, і з родичами загиблих.
«За двадцять років я розповідав свою історію незліченну кількість разів. Ті, хто вижив, про неї не говорять, бо не можуть витримати. Багато з них покінчили з життям. Я ж ніколи не мав перепочинку від своєї історії, бо постійно мусив розповідати її комусь. Частково це було моєю терапією».
Після пережитого Вільям став активістом і почав розробляти програми й закони на підтримку тих, хто вижив, жертв і їхніх родичів. Історія чоловіка стала резонансною: він почав виступати на загальнонаціональних телеканалах і став упізнаваним.
«Мене називали героєм, нагородили званням “Людина року” й таке інше. Ніколи не вважав себе героєм. Я вважав себе тим, хто вижив. Для мене герої — це ті, хто загинув 11 вересня, допомагаючи іншим. А мені просто поталанило мати майстер-ключ і врятувати сотні людей».
«Подумав, що не побачу весілля доньки»
Френк Раззано живе у Вашингтоні. Майже пів століття він присвятив юриспруденції: працював федеральним прокурором, юристом у держустановах і адвокатом. 10 вересня 2001 року він приїхав у Нью-Йорк перед судом в одній зі справ — мав поспілкуватися зі свідком захисту. Зустріч призначили на полудень наступного дня.
«Я зупинився на 19-му поверсі готелю Marriott — він розташовувався просто між Північною та Південною вежами Всесвітнього торгового центру. Здається, була майже восьма. Я почув сильний звук, підірвався з ліжка, відчинив вікно. І побачив папірці, що летіли вулицею. Подумав: то, мабуть, сильний вітер із гавані, який вибив шибку у Всесвітньому торговому центрі наді мною. І ліг спати».
Через 15-20 хвилин Френк знову почув вибух. Цього разу за вікном палали автівки, а на вулицю падали обгорілі уламки. Чоловік увімкнув телевізор і побачив репортаж про те, як два літаки врізались у вежі Всесвітнього торгового центру. Журналісти припускали, що це теракт.
«Я подумав тоді: якщо це теракт, то готель огородять як місце злочину, і ввечері я в нього не потраплю. Тому я вчинив так, як зазвичай, як божевільно це не звучало б: прийняв душ, одягнувся, зібрав документи для суду».
Аж раптом готель почав хитатися й дрижати.
«З неба впала завіса бетону та сталі. Світлий літній день обернувся на непроглядну темінь… Певно, це останні кілька хвилин мого життя, подумав я. У голові промайнули дві думки. По-перше, моя донька нещодавно заручилася, а я не побачу її весілля. А по-друге, згадав батьків і запитав себе: чи прожив я життя, яким вони пишалися б?»
Френк кинув документи й почав вибиратися з готелю. На той час його центральна частина була повністю зруйнована. У коридорі під завалами лежав пожежник на ім’я Джеф Джонсон. Він наказав Френку спускатися — обіцяв потім наздогнати.
Чоловік спустився сходами до майданчика між третім і четвертим поверхом, розгріб завали, які там були, і знайшов ще трьох чоловіків. «Вони були схожі на привидів у буквальному сенсі слова — власне, як і я. Ми всі були брудними й задимленими, а обличчя наші біліли від азбесту».
Через хвилину-дві до них приєдналися троє пожежників — зокрема й Джеф, якого Френк бачив під завалами. Через дірку в стіні він спустився по опорі з третього поверху на другий.
«Через кілька хвилин Джеф повертається й каже: “Усі, хто на вулиці — мертві. Поліцейські, пожежники, медики — всі мертві. Нам доведеться вибиратися самотужки. По нас ніхто не прийде”».
До Джефа встигли спуститися двоє цивільних і Френк. Ще два пожежники й цивільний збиралися приєднатися до них — аж тут стався ще один вибух, який обвалив те, що залишалося від готелю.
«Коли пил улігся, ми вибралися з-під завалів. Дихати не могли: з кожним ковтком повітря неначе задихалися, бо вбирали увесь цей пил та азбест. Єдині двері в залі, де ми опинилися, були завалені. Отвір, через який туди потрапили, теж».
Як пригадує Френк, у центрі зали стояла опорна балка, що почала хитатися. Якби вони звідти не вибралися, то, ймовірно, загинули б під завалами. Але Джеф побачив промінь світла, що пробивався зі зруйнованої стіни, і розкопав там отвір розміром приблизно метр на метр.
«Джеф узяв штору, закріпив її на одному із завалених каменів, перекинув інший кінець за дірку. Нам треба було спуститися шторою приблизно три метри, а потім ми стрибнули на завали на вулиці, вони височіли метрів на п’ять. З неба продовжувало щось падати. Я тоді ще не знав, що обидві вежі завалилися повністю».
Тоді Френк за наказом Джефа дістався порома, звідки його відвезли в лікарню, облаштовану на острові Еліс неподалік. Тільки там він дізнався, що вежі Всесвітнього торгового центру повністю були зруйновані. У чоловіка діагностували субарахноїдальний крововилив, але кровотечу вдалося спинити, і через три дні дружина й донька забрали Френка додому — до Вашингтона.
Френк намагався знайти Джефа — пожежника, який його врятував. Чоловік каже, що писав листи тодішньому меру Нью-Йорка Руді Джуліані та пожежній службі міста — але марно. Приблизно через рік племінник Френка розповів йому історію пожежника Джефа Джонсона, про яку написала місцева газета. Так чоловіки й знайшлися.
«Він іще вибачався переді мною: мовляв, його ні за що виставили героєм. Я йому сказав: “Джефе, для мене ти — герой, бо без тебе я не зробив би того, що нам вдалося”. Джеф із дружиною прийшов на весілля моєї доньки. Відтоді ми підтримуємо зв’язок один з одним. Першого жовтня, до речі, буде весілля в доньки Джефа, і він запросив мене».
У перші тижні після терактів Френк був у депресії. Він відчував «провину того, хто вижив» (survivor’s guilt): «Чому я залишився живим, а три тисячі інших людей — померли?» Але Френкові довелося дуже швидко повернутися до роботи, і це, говорить він, допомогло відволіктися й упоратися з депресією.
«Знаєте “Різдвяну пісню в прозі” Чарльза Дікенса? Ебенезер Скрудж був неприємним стариганом, але переддень Різдва змінив його життя. До 11 вересня я був кар’єристом, витрачав більше часу на роботу, ніж на сім’ю. Після цього — почав проводити більше часу з дружиною й дітьми. Намагаюся бути загалом добрішою людиною. Чи вдається мені? Не знаю. Але й Скруджу теж не завжди вдавалося».