«Запал не такий, як у 19, але чітко розумію, чому я тут». «Азовець» Яр про 10 років війни
Туман густішає одразу, як заїжджаємо у Серебрянський ліс. Вгорі, над уцілілими темно-зеленими гілками сосен видніється блакитне небо, під ногами тріщать сухі галузки та кора. Через туман не видно горизонту, тому здається, ніби за ним ховається щось зловісне. Воно от-от нападе. У лісі не чути ні птахів, ні звірів. З усіх боків лунають звуки виходів та прильотів. Уцілілі дерева у Серебрянському лісі — рідкість, здебільшого вони погорілі та голі.
У певному місці кидаємо машину і йдемо пішки до бліндажів, де розташовані позиції досвідченого Група військовослужбовців, які безпосередньо обслуговують артилерійську систему, кулемет та інші види зброї і техніки; первинна (нижча) організаційна одиницярозрахунку. «Ліс чудес: зайшов з ногами, вийшов — без», — кажуть «азовці». Військовий на позивний Яр крокує швидко — нині він наш провідник. Заходимо в бліндаж. Тут пахне макаронами.
«Аби ми знали, що у нас будуть гості, то зварили б більше», — кажуть нам хлопці.
Але в нас немає часу на гостини.
«Гайда далі, — швидко відказує Яр. — Козаки, бувайте здорові».
Залишаємо бійця-новобранця — і далі з Яром прямуємо вглиб лісу до інших позицій.
«Ніби десь на Запорізькій Січі»
З Яром ми знайомимося невдовзі після його дня народження. Для хлопця це шості чи сьомі уродини на війні, він уже навіть точно не пригадує, які.
«Ми зібралися з товариством, купили м’яса та й посиділи в сімейному колі. Мені так подобається, це краще, ніж удома. Бо там приходять родичі — і починається: “Шо там, Ігорю? Ти ж там ближче, певно, краще знаєш, коли воно закінчиться?”».
Яру — 28. Невисокий русявий хлопець із бородою та зеленими очима. Перше, що помічаємо під час знайомства, — татуювання: великий тризуб на шиї. Його Яру набив знайомий улітку 2022-го. Татуювальник Паша Руденко після повномасштабного вторгнення також приєднався до ЗСУ: «Нині розвалює русаків FPV-дронами».
Для Яра тризуб — сакральний символ, який не може носити людина, байдужа до подій у державі.
Сам він — небайдужий з самого дитинства. І все через бабусю. Вона лишилася сиротою, бо батька, як розповідала, вбили лише за те, що був українцем. Про ці події та боротьбу УПА онук багато наслухався від неї. А також про людей, яким було байдуже. І тоді у голосі бабусі Ігор вловлював осуд.
«Пам'ятаю, що засуджував тоді цих людей: “Як так, прийшла війна, а вони закриваються і нічого не роблять?” А потім думав: “А що зробив би я?”».
Все показав і визначив Майдан. Тоді 17-річний Ігор разом з товаришами їздив із рідного Львова до Києва на Революцію гідності. Намагався бути на найважливіших подіях Майдану, зокрема й 18-20 лютого.
«Я знав, що ми маємо бути там (на Майдані — ред.) саме зараз. Рівень самоорганізації був дуже високий. Я таке бачив уперше в житті, відчував, ніби десь на Запорізькій Січі, а навколо мене однодумці. Вже тоді розумів, що беру участь в історичних подіях, і це місце, можливо, зараз найважливіше на Землі», — розповідає Яр.
Щороку хлопець згадує події 2014-го, передивляється фото й шукає нові відео. Якщо є змога, старається приїжджати на Майдан.
«Я пам'ятаю момент, коли вся маса людей біжить по Інститутській. Я мчу зі всіма. Перестрибую шкільну перевернуту парту так, що залишається ще місце. Такий сильний адреналін. Ховаюся за барикаду й лише тоді розумію, що відбувається, чому всі біжать: починаються перші влучання у протестувальників. Майже всі заховалися, а мої товариші залишилися на місці. Вони підпалюють шини, аби зробити димову завісу. Я сиджу за барикадою і думаю, що робити: “Буду байдужим і втечу — чи піду допомагати друзям?” Це був переломний для мене момент», — згадує «азовець».
Тоді Яр узяв у когось щит і побіг допомагати товаришам. Почалася ще більша стрілянина. За метрів 15-20, каже хлопець, уже були перші стрільці.
«Коли перебігав дорогу, мені здавалося, що саме зараз мене бачать усі. Це був стресовий момент, який заблокував багато спогадів з того дня. Після Майдану я зрозумів, що не можу бути не дотичним до важливих громадсько-політичних процесів, які відбуваються у нашій країні», — каже Яр.
Тож хлопець здобув свій фах будівельника у коледжі, а вже 2015-го пішов служити артилеристом у добровольчий батальйон «Азов».
«Набагато легше переживати страх тут»
Ми сідаємо в машину і рухаємося до наступної точки, Яр за кермом. Проїхати через болото подекуди стає важче. Кидаємо машину й до місця призначення — на одну з позицій — ідемо пішки. Тут Яр забирає бійця, якого відвезе на місце дислокації розрахунку, де можна помитися й перепочити.
«Чи є у тебе друзі-цивільні?» — питаю Ігоря.
«Друзів точно нема. Багато знайомих, з якими я втратив контакт через те, що вони не дотичні до суспільно-політичної ситуації в країні. Мої найкращі друзі також на війні. Один товариш в “Азові” — Ігор Галушко, з яким ми були разом на Майдані у 2014-му. Йому фартило ще відтоді. Він мав металевий щит, ми були на крайній барикаді. Ігор визирав, де стоять “беркути”, потім ми побачили на його щиті маленький отвір від кулі. Після Майдану він одразу пішов в АТО».
Набагато легше, каже Яр, переживати страх тут, ніж бути «на цивілці» й постійно боятися: «Тут ти знаєш уже, що на тебе може чекати, певною мірою ти з цим змирився. А там люди сидять і постійно бояться, втікають, мені це важко зрозуміти. Тому мені легше від того, що я тут і мене це не тривожить».
Події АТО/ООС Яр вважає своєрідним «тренувальним майданчиком» до того, що відбувається нині.
«Дуже добре, що повномасштабне вторгнення не відбулося у 2014-2015 роках. Ми були б не готові до цього. До 2022-го у нас було достатньо часу, аби пройти полігони й навчання, освоїти зброю, — каже Яр. — Щоб не було повномасштабної війни — я собі такого не уявляю. Це нелогічно».
«Були впевнені, що не доживемо до літа»
В «Азові» Ігор пробув з 2015 по 2020 рік, де служив у розрахунку 82-го міномета. Тоді, каже він, зрозумів принцип роботи наведення радянської артилерії, що згодилося у 2022-му. За ці 5 років Ігор служив у Павлополі, Мар’їнці, Широкиному. Останній виїзд у 2019 році на Світлодарську дугу був для нього найважчим. Там він провів 9 місяців.
«Пам’ятаю, ми копали бліндаж і облаштовували позицію дуже близько до ворога, за 100-200 метрів», — каже Яр.
Під час того виїзду він втратив близького товариша — Круглого.
«Ми намагалися поєднувати війну та відпочинок. Виїжджали в село Новолуганське, що за кілька кілометрів від позицій, бігали у футбол. Разом із Круглим мали їхати назад на позиції — допомагати копати бліндаж нашим хлопцям, але він нас не забрав, а поїхав сам. Тієї ночі по їхніх позиціях відпрацювала професійна ствольна арта росіян. Він та ще один друг, Максон, загинули, кілька хлопців зазнали поранень», — згадує Яр.
У 2020-му, коли Ігорю було 25, він вирішив повернутися до цивільного життя, у рідний Львів.
«Якими були ці два роки цивільного життя?» — запитую чоловіка.
«Аху*нні».
Цей час Ігор максимально намагався присвятити навчанню, опановував англійську. До обіду — одні курси, після цього — інші. Ігор поглинав усе як губка. У перервах між навчанням займався на спортмайданчику. Так минули перші пів року. Потім влаштувався у кав'ярню, щоб побачити, як працює цей бізнес зсередини. А згодом відкрив свою першу «Мілітарі кав’ярню» у Львові — затишне місце, де можуть збиратися військові та однодумці. Заклад працює і нині, поки Яр на війні. Для нього ця кав’ярня — маленька віддушина та зв'язок із цивільним життям.
Наприкінці зими 2022-го сумнівів у тому, що почнеться велика війна, вже не було. За два тижні до 24 лютого Ігор зібрав рюкзак і чекав. Хотів долучитися до рідних йому «азовців», але ті були у Маріуполі, тож це було неможливо. Разом з колишніми майданівцями пішли до 80-ки, Львівської десантно-штурмової бригади.
«На початку 2022-го ми всі прийшли, подивилися один на одного:
— Що, йдем в арту?
— Йдем.
— Пацани, але ж ви всі розумієте, що ми здохнемо?
— Так.
— Шкода.
Ми були впевнені, що до літа не доживемо. Але нічого, літо минуло, повірили в себе».
«Чітко розумію, чому я тут»
У 2023-му Ігор повернувся в «Азов». Нині він займається бойовою роботою з розрахунками Реактивна система залпового вогнюРСЗВ «Град», організовує виїзд розрахунку до вогневої, обирає позиції та забезпечує повернення людей.
«Як назвемо вогневу?» — питає Яра його побратим, коли ми вкотре зупиняємося посеред лісу. Військові пильно роздивляються довколишню місцевість і вивчають карту.
«Тааак, — замислюється Ігор. — Щось зі Львовом треба».
«Та харе вже», — жартома обурюються побратими.
«Давай “Кульпарківська”».
«Як?»
«Куль-пар-ків-ська».
«А що там?»
«Місце, куди ми всі потрапимо після війни».
«Вальгалла?»
«Майже. Найвідоміша психіатрична лікарня у Львові».
За кілька годин вранішній туман Серебрянського лісу розсіюється. Все частіше навколо чути саме виходи нашої артилерії.
«Чи хотів би я зараз бути вдома, займатися своїми справами? — роздумує Яр. — Так, хотів би, але тільки тоді, коли на наших кордонах не стоїть озброєний воїн і не вбиває наших людей. Не бути напряму залученим до важливих процесів, до оборони… мені важко таке уявити. Звичайно, ентузіазм і запал не такі, як були у 19 років, коли я прийшов. Але зараз чітко розумію, чому я тут».
* * *
У 2016-му hromadske вже знімало Ігоря, який щойно приїхав зі служби у відпустку додому.
«Шкода, що так багато людей тоді загинуло (на Майдані — ред.), але їхня смерть не є даремною. Майдан — початок великих змін», — казав тоді Ігор.
Через 8 років після того інтерв'ю Яр думає так само. Упродовж кількох годин, які ми провели з ним, він телефоном розв'язує службові питання і переймається, що через нас не встигне виконати усі доручення.
Під час розмови Яр обдумує слова. Говорить виважено та спокійно. За ці роки Ігор відчутно подорослішав. Бо попри свій вік уже багато побачив і пережив.
Матеріал створений за підтримки «Медіамережі».