Гідні діти гідних батьків: сини Героїв «Небесної сотні» стали на захист України

Одружився з донькою загиблого майданівця

Коли постав Майдан, нікого з педагогів Старокостянтинівської школи не здивувало, що їхній колега, 52-річний Сергій Бондарчук — учитель фізики — поїхав туди одним із перших. Усі вихідні чоловік проводив у Києві. У Старокостянтинові на Хмельниччині його знали як патріота. Він очолював міську організацію об’єднання «Свобода».

І коли одна зі знайомих запитала: «Що ж це буде з Україною? Мабуть, доведеться воювати?» — відповів: «Отже, будемо воювати».

Завжди брав із собою дружину. Їздили з ним і колежанки. Та коли після ночі кривавого протистояння з 18­-го на 19 лютого оголосили повну мобілізацію на Київ, жінкам відмовив: «Цього разу лише чоловіки».

«Востаннє я розмовляв із батьком 19 лютого, — згадує його нині 39-річний син Володимир. — Ми домовилися зустрітися наступного дня. І наостанок він додав: “Якщо потрібно, я готовий померти заради того, щоб Майдан переміг”. Момент історичний, момент критичний. Мабуть, передчував, що може статися непоправне».

Зранку 20 лютого 2014 року Хмельницька сотня, до якої записався Бондарчук-старший, розділилася на дві групи. Одна частина мала залишитися й охороняти КМДА, інша — іти на Майдан. Сергій, не зволікаючи, пішов на передову.

Він ніс пораненого юнака з-під обстрілу вулицею Інститутською, коли у нього влучили. Куля зі зміщеним центром ваги пошкодила всі внутрішні органи та вийшла навиліт. Чоловік помер біля готелю «Козацький».

Смерть чоловіка підкосила його дружину, для якої він був першим коханням. Сергій називав її «моя Танюшка», прожив із нею 33 роки, «як молодята в медовий місяць», — згадуватиме жінка. Вона присвячуватиме коханому вірші й напише книжку.

«Не можу змиритися, що людину, яка ніколи не тримала у своїх руках зброї, а лише ручку, щоб перевіряти дитячі зошити, могли убити», — каже Тетяна.

Їхній син Володимир розповідає, що їм вдалося відтворити кожен крок батька того дня — практично до хвилини. Та роки судових засідань, намагання встановити справедливість закінчилися практично нічим.

«Ключових підозрюваних у наймасовішому вбивстві на Майдані обміняли на наших полонених, коли суд уже наближався до завершення. Вони опинилися в росії», — розчарований українським судочинством син героя склав повноваження голови організації «Родина Героїв Небесної Сотні», яку очолював 5 років.

Але нема лиха без щастя: на зустрічах родин він познайомився з Іриною Хом’як, донькою загиблого майданівця Віктора Хом’яка. За три роки після Революції гідності вони побралися.

«У якийсь момент зрозумів, що поруч людина, яку я все життя шукав. З якою мені хочеться бути. Яка розділяє мої погляди, з якою мені добре», — каже Володимир Бондарчук.

У них народився син Устим, зараз йому три з половиною роки. А за день після того, як чоловік говорив із hromadske, його дружину забрали до пологового вдруге.

Володимир ходив у військкомат ще 2014-го, але тоді його до ЗСУ не залучили. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, на другий день він уже був у ТЦК з речами. Зараз як колишній програміст у цивільному житті та як людина, що здобула військову технічну освіту, чоловік виконує завдання в секторі оборони.

Він не може розповісти про службу, лише зазначає, що вона пов’язана з кіберзахистом: «Я експерт з інформаційної безпеки».

Розповідає, що підтримує зв’язки з родинами героїв «Небесної сотні». Багато з них воюють — є на фронті і батьки, і брати полеглих тоді протестувальників.

Чимало майданівців загинули вже після повномасштабного вторгнення. Один із них тоді під час розстрілів виносив разом з батьком Володимира пораненого. Знайшов Володимир і самого хлопця, якому тато врятував життя. Він теж захищає Україну на війні.

«Люди продовжують платити кров’ю за свободу. Батько й інші майданівці тоді стали першими, хто поліг за країну з часів її новітньої незалежності. Його смерть сколихнула мене. Я й раніше мав відповідні погляди, але те, як батько поводився того дня, коли загинув… Його смерть героїчна, я пишаюся ним. Він взірець для мене і для багатьох», — ділиться Володимир.

«Якщо є можливість відвідати Майдан, я йду. Це таке місце сили! Для мене Майдан став світоглядною зміною, точкою переосмислення багатьох сенсів. Там можу переговорити з батьком, якось переналаштуватися і далі робити те, що потрібно. Пам'ять про батька жива, вона завжди зі мною».

Чоловік пригадує, як маленьким їздив із татом на риболовлю до села Губин, де той народився. Перші снасті та улови, природа, краєвиди на Случ, археологи щось шукають на місці князівського замку, батько розповідає легенди цього краю… А він його досліджував, любив вивчати історію України, особливо цікавився часами козаччини та УПА.

«Однією з перших улюблених книжок, яку він мені читав, була про отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Підтримував моє зацікавлення наукою і спортом: я з 5 класу ходив на легку атлетику, східні єдиноборства, волейбол.

Батько приходив на тренування та змагання. Радів моїм успіхам у фізиці, ми багато часу проводили разом, готуючись до олімпіад. Він дуже вплинув на формування і становлення моєї особистості.

Коли мама втратила його й почула, що я йду воювати, то спершу розсердилася, назвала егоїстом. А тепер каже, що пишається моїм рішенням. Гадаю, що тато теж».

«Батько навчив мене усього, що я вмію»

Володимир Кульчицький десять років пропрацював двірником, щоб отримати квартиру. Але ставився до своєї роботи творчо й шукав у ній втіху: заливав ковзанку для дітей і сам радів.

Його майстерня на дачі була удвічі більшою за сам будиночок. Умів столярувати, мав навички електрозварювальника і слюсаря. У 1990-ті зібрав бригаду майстрів, які займалися ремонтами.

Тому на постері загиблих активістів «Небесної сотні» під його фото підпис: «Майстер на всі руки». А поруч дружина, яку він дуже кохав, називав Люсічкою і навіть знайшов та посадив для неї виноград сорту «Люсіль».

Дружини не стало за три роки до Революції гідності. У січні 2014-го чоловік приєднався до протестувальників. Готував хлопцям їжу, турбувався про них. Майдан став його місцем — він заряджав Володимира.

64-річний чоловік казав: «Якщо Майдан розженуть, майбутнього в України не буде».

У ті січневі дні з протестувальниками обороняв барикади на вулиці Михайла Грушевського. Збереглося архівне відео тих днів, на якому Володимир Кульчицький б’є по вогнегаснику.

«Це дзвін по Януковичу, який убиває наших дітей», — завіряв тоді чоловік.

За кілька тижнів до розгону Майдану попередив: «Якщо буде колотнеча серйозна, якщо вбиватимуть людей, я візьму рушницю (він був мисливцем — ред.) і відстрілюватимуся». Але не довелося.

Він загинув 18 лютого під час штурму Майдану. Одна з куль пройшла навиліт у ділянці грудей, а друга влучила в живіт. Силовикам видавали кулі 12-го калібру — вони й транспорт зупинять, не те що людину.

Біля Володимира був його син Ігор. Інший син, Андрій, теж той день провів на Майдані, навіть не знаючи, що рідні також там. Він устиг вскочити в останній трамвай, коли навколо все палало.

«У мене була зарплата всіх працівників фірми, яку я мав їм віддати. Близько пів мільйона гривень. Переживав, що поліція забере. Думав, що батько вдома, бо він погано почувався в ті дні. Якби знав, що він на Майдані, обов’язково лишився б», — згадує нині 50-річний Андрій.

Вина «беркутівців» у випадку з Кульчицьким-старшим не доведена. Незрозуміло, хто стріляв, адже зброю не знайшли. Суди тривають, проте Андрій не вірить, що вони закінчаться чимось хорошим.

«Батько виховав нас патріотами, тому я пішов воювати. Знав, що ще буде вторгнення. За два-три роки до Майдану казав, що з СРСР нас так просто, без крові, не відпустять. Але мені ніхто не вірив».

Андрій Кульчицький пішов до військкомату 24 лютого 2022 року. З уже зібраним наплічником і необхідними речами. Каже, однією з його мотивацій стало те, що хотів своїм прикладом надихнути друзів та підписників із соцмереж піти захищати державу.

Спершу у ТрО захищав столицю, потім Чорнобиль, пізніше воював на Бахмутському напрямку. Його поранили у березні 2023-го між Бахмутом і Соледаром.

«Поруч були дві кулеметні точки — ворог хотів їх подавити, бо наші хлопці там гарно працювали. Нас обстріляли спочатку мінометами, потім гранатометами АГС. Я спускався з позиції у бліндаж, як позаду метра за півтора розірвалася осколкова протипіхотна граната. Уламок зайшов мені під лопатку на 15 сантиметрів, ледь не діставши до легень. Інший чиркнув по касці й потрапив у кухоль», — розказує Андрій Кульчицький.

Військовий не відразу зрозумів, що поранений. Гарячий уламок припік судини, тому крові майже не було. Але в рану влазило два пальці.

Після лікування чоловік повернувся на службу, та через контузію в нього погіршився зір: сітківка була настільки травмована, що стало двоїтися в очах, а замість людини на відстані він бачить сіру пляму. Андрія списали.

«Я міг підставити побратимів. Зараз приношу більше користі, займаюся волонтерством: доставляємо на фронт тепловізори, автівки, дрони».

Він згадує про батька, який навчив його всього, що він уміє.

«Я теж мисливець, рибалка, грибник. Він заклав у мене важливість пунктуальності, чесності — особливо у ділових відносинах. Своїм прикладом продемонстрував значущість любові до жінки — у них із мамою такі теплі стосунки були. 

З найсвітліших моїх спогадів про нього: як малим вуджу рибу разом із ним, потім несемо мамі, варимо юшку. Сидимо всі разом біля вогнища на березі Дніпра чи Десни. Він був хорошим батьком, справжнім чоловіком, гідною людиною».

«Батько завжди у моїй голові»

Володимир Чаплінський не мав жодної фотокартки зі служби в армії: «Не хочу спогадів про тюрму тримати».

Служив у Радянському Союзі десь на болотах, з голоду їв кору берези. Дуже хотів жити в демократичній Україні й повторював, що він не раб і не бидло.

Його 29-річний син — теж Володимир. Згадує, що був іще малим наївним дитям, коли президентом обрали Януковича. Батько тоді як у воду дивився: «Таких людей від влади не відтягнеш». Застерігав, що «буде велика кров».

Після побиття студентів у 2013-му електромонтер Обухівського картонно-паперового комбінату Володимир Чаплінський заявив дружині Світлані: «Такого не повинно відбуватися. Настав час устати з колін».

А сину сказав: «Твориться історія, маємо бути в її епіцентрі. Про це колись писатимуть книжки». І щовихідних протягом зими рушав у столицю на Майдан.

Не записався в жодну сотню. Спочатку був сам собою, але згодом у нього з’явилися друзі та колеги по барикадах.

«Спершу своє чергування чоловік ніс просто неба біля бочки. Потім разом із хлопцями вони встановили намет, який назвали “Паровоз Анархія”. Там не було командирів, усі рішення ухвалювали колективно. Це було його місце», — згадувала Світлана.

У січні біля нього вибухнула світло-шумова граната. До лікарні не йшов, щоб не заарештували. Повторював про «тітушок»: «Вони мене навколішки не поставлять». Він щиро вірив, що Майдан переможе, а країна обов’язково зміниться.

18 лютого рідні бачили Володимира-старшого востаннє. Виходячи з квартири, він повідомив: «Запасний ключ від машини там, штраф я заплатив». Коли запитали, навіщо так каже, відповів: «Ну я ж як на війні».

Того ж вечора «беркутівці» спалили їхній намет і випили шампанське, яке майданівці збиралися відкоркувати після перемоги.

Чаплінського-старшого не стало 20 лютого. Йому було 44 роки.

«Є детальне відео на 40 хвилин, де чути батьків голос. Як він біжить Інститутською і запитує в людей: “Де поранені, де поранені?”. Заховався від обстрілу за деревом. А вже через декілька хвилин його смертельно поранили. Куля влучила в шию, у сонну артерію. Він намагався встати, до нього покликали медиків — думали шити, а кров уже ротом пішла… Є інше детальне відео, його останніх митей…» — розповідає про той день Чаплінський-молодший.

За вбивство героя досі ніхто не покараний. Але його життя і його смерть стали визначальними для сина. Він пішов воювати.

«Коли почалося вторгнення, я подумав, що краще матиму автомат у руках, коли мене прийдуть убивати, ніж сидітиму вдома й очікуватиму невідомо чого. Зараз багато моїх друзів, дядько, двоюрідний брат також воюють. Це все ті люди, яким я хочу потискати руку після закінчення війни, не соромлячись. І звісно, я тут завдяки батьку. Він мій взірець», — пояснює свою мотивацію військовий.

Рік із хвостиком він виконував завдання у добровольчому формуванні територіальної громади, а три місяці вже в ЗСУ.

Про дитинство згадує, як батько сідав на шпагат, займався карате, любив вправи з нунчаками. Хотів віддати сина на східні бойові мистецтва.

«Показував прийоми, але мене це не цікавило, — сміється Володимир. — Так само машину з ним крутили — він любив автівки, брав участь у перегонах клубу власників BMW, але це теж було мені далеке. Та ми багато часу проводили разом, багато подорожували країною. Він хотів показати її красу. Особливо батько любив Львів».

Улітку перед Майданом батько з сином ходили у похід Карпатами.

«Це був перший мій похід, душевні розмови з батьком про все і ні про що багато дали мені. Він старався знайти відповідь на будь-яке моє питання. Я вдячний йому за цей тісний зв'язок між нами. Ми разом грали на комп'ютері у S.T.A.L.K.E.R. — вона на одного гравця, але ми сідали удвох. За книжки, які він давав читати. За те, що вчив мене чесності.

Якось батько працював кілька років на Кіпрі, щоб забезпечити сім'ю, і взяв на літо нас із мамою. Він багато чого показав. Наприклад, на підводному човні ми спускалися до затонулого корабля».

Чаплінському-молодшому дуже бракує батька: «Його фрази “Привіт, Вовуня!”, яку казав щовечора, коли приходив з роботи. Того, як він тиснув на дзвінок. Кожна людина ж робить це по-своєму. Можу відтворити, як робив це він. Я не так багато прожив на світі, й інколи дуже хочеться йому подзвонити: порадитися, як робити те чи те. Сумую за ним. Він завжди у моїй голові».