«Пообіцяв мертвим забрати їх додому» — пошуковець Олексій Юков

«Там лежали частини тіл людей розірваних. І по них топталися ногами якісь мужики, баби, малолєтки якісь. І всі мідь тягнули, в мішки складали», — пригадує Олексій Юков картину, яку побачив на місці, де впав збитий терористами український вертоліт.

Він зі своєю групою вирушив туди, щоб забрати тіла військових ЗСУ. Невдовзі після тої операції пошуковця схопили терористи Гіркіна і ледве не вбили.

Як Олексій став пошуковцем? Де і як доводиться працювати його групі? Як він відчуває мертвих? Як його група допомогла повернути тіла загиблих в Оленівці? І як відбувається спілкування з росіянами, які шукають тіла своїх рідних?

Про це голова пошукової групи «Плацдарм» Олексій Юков розпові військовослужбовцю і ведучому hromadske Сергію Гнезділову в «++ подкасті».

Про те, як почав займатися пошуками загиблих

Уже 24 роки я займаюся пошуком загиблих і зниклих безвісти. Коли мені було 12 років, старший брат показав, який вигляд має війна — тут, під Слов’янськом, біля населеного пункту Богородичне.

Ми зайшли в ліс, і те, що я побачив, мене здивувало: все було зелене, але місцями було дуже багато білих плям. Ці плями — це кісткові рештки людей, фрагменти спорядження Збройних сил радянської та німецької армій. І вся та історія, яку нам розповідали, що всі солдати Радянської армії поховані у братських могилах, просто розтанула на очах.

Я побачив, скільки людей лежало на поверхні — розмародерених, викопаних, викинутих. Черепи, каски, боєприпаси були розкидані по всьому лісу. З того часу я почав займатися пошуком загиблих у Другій світовій війні.

Про пошукову групу «Плацдарм»

Ми — перші в Україні, хто почав займатися пошуком загиблих під час Антитерористичної операції. Наше місто тоді було окуповане, і 2 травня, коли почався масштабний штурм і два вертольоти впали біля Слов’янська, саме ми забрали загиблих.

Потім був створений «Чорний тюльпан». Туди входило багато пошукових загонів з усієї України й ми також. На той час це була евакуація загиблих, і наразі ми теж співпрацюємо з пошуковими групами «На щиті».

Ми знаходимо тіла російських солдатів, місцевих мешканців, які були закатовані та вбиті, українських військових, які загинули, захищаючи незалежність України. Ми щодня бачимо смерть.

Про повернення тіл загиблих в Оленівці

У Лимані виявили багато тіл російських солдатів. Трагедія в Оленівці на той час уже відбулася. Звісно, вони не хотіли віддавати нашій стороні тіла для поховання, тому що розслідування, ДНК-експертизи можуть встановити, що це були воєнні злочини проти полонених.

В обміні військових, яких ми знайшли, на українських хлопців, які залишилися в Оленівці, брали участь різні структури: Генштаб, СБУ… І нам усім разом вдалося це зробити.

Для мене життя кожної людини — це найважливіше. І коли наші хлопці там загинули, це був шок.

Ми відрізняємося від тих, хто вбиває нас на нашій землі, там, де поховані наші батьки, і там, де ростуть наші діти. Ми залишаємося людьми, навіть коли нас убивають за національною ознакою, як колись, майже сто років тому, нацистська Німеччина вбивала євреїв, циган і слов’ян.

Зараз історія перекрутилася, і ті, хто з нашими дідами сиділи в одних окопах і воювали проти нацистської Німеччини, воюють проти нас.

Ми забираємо тіла російських солдатів і ніколи над ними не знущаємося. Для нас і для них це — горе. Жахливо, що одні борються за те, щоби залишатися рабами, а інші — щоби ними не стати.

Про фінансування і духовність

Наразі ми працюємо як волонтери й, звісно, використовуємо власні кошти. Люди нам допомагають: волонтери надсилають одяг, харчування. Але ніяких спонсорів у нас немає, на жаль.

Коли людина гине, то вона залишається поза кадром життя цілої маси людей. Люди забули, що таке людяність. Найголовніше — пам’ятати тих, хто віддає своє життя за майбутнє, навіть за тих дітей, які ще не народились.

Я схиляюся до язичництва, рідновірства, де душа людини і її тіло — це одне і те саме. Поки тіло не буде поховано за всіма релігійними канонами, душа буде знаходитися поруч, прив’язаною кайданами до тіла.

Для нас дуже важливо повернути кожного нашого хлопця додому, тому що вони ризикнули всім, що в них було. Ми також ризикуємо своїм життям, але знаємо, що робимо це недарма: щоб повернути додому людину, щоб вона могла переродитися, щоб душа заспокоїлась і могла народитися знову, стати частиною нашого суспільства.

Ми втрачаємо найголовніше — це людяність і генофонд, росія зі свого боку — те ж саме.

Ми не переступаємо жодного тіла — ні російського, ні українського солдата — забираємо всіх. Кожен російський солдат — це на обміні один український військовослужбовець. Ми повертаємо душі, не просто тіла.

Час зрозуміти, що нація складається насамперед із духовного. Хто ми, якщо не поважаємо своїх мертвих? Тоді ми не нація, тоді ми не народ, тоді ми навіть не люди.

Я бачу, як військові ставляться до російських загиблих: вони їх прикопують, показують нам, де ті лежать — ніхто не воює з мертвими.

Смерть ніколи не пробачить образ, це треба запам’ятати. На жаль, та сторона на це не зважає.

Буває, ми забираємо тіла там, де вже більш-менш звільнено, але ще прилітає. Буває, ми працюємо за 100–200 метрів від ворожих позицій.

Мертві на моїй стороні, а я завжди буду на стороні мертвих, тому що за них нікому заступитися.

Про екіпірування окупантів

Кевларові вставки у районі паху, колін, задньої частини стегон захищають російського солдата від уламкових уражень. Наші солдати не мають такої форми.

Ми можемо закидувати мільйони снарядів, але війну виграє піхота. Я це побачив на власному досвіді, коли забирав тіла загиблих. Наші пацани з великими втратами проходили цю посадку, і ось вони лежать. І я розумію, що солдатові зачепило пахову артерію, він не зміг собі допомогти.

Можна говорити про російські каски СШ-40, ще радянського зразка, як вони модернізувалися згодом. Внутрішня сторона цієї каски захищена товстим шаром кевлару. Окрім самого кевлару, є металевий захист. Проводили балістичну перевірку — ці каски непогано тримають балістику.

Не треба говорити, що російські військові одягнені, як бомжі. Вони вчаться так, як і ми вчимося. Але зараз ми зупинилися, типу «нам все дадуть, ми все отримаємо», а треба виробляти своє. Потрібно зробити так, щоб воїн був захищений: в одяг має вставлятися кевлар для максимального захисту м’яких тканин.

Про культуру поховання

У нас стоять, як дехто каже, «собачі пам’ятники», і все це має вигляд, наче звалище людей. Це неповага до мертвих. Пам’ятники повинні бути такі, щоб ти бачив, що це могила воїна. От зараз прапори біля кожної могили шелестять — аж по душах б’ють.

Буде дуже круто, якщо всі пам’ятники будуть однаковими. Можна поставити козацький хрест, шар життя, а зверху — книгу смерті. Це не тільки мертвим потрібно, а й нам, і кожному поколінню, яке прийде після нас.

У нас один фронт на всіх. У нас одна війна на всіх. І у нас одне горе на всіх.

У нас люблять ялинки ставити й казати: «Оце для військових». Коли одні прийдуть плакати біля цих портретів на площі, схиляти коліно, а інші прийдуть відкривати шампанське — який це матиме вигляд? Це неповага до мертвих і до їхніх близьких, це лицемірство.

Ти можеш називати війну «АТО», «спеціальна воєнна операція», а вона однаково залишиться війною. Війна не ділить на національність, на віросповідання. Війна ділить на живих і мертвих. Перемоги у війні не буде ніколи й ні у кого, тому що є жертви.

Ще у 2014-му матері «днрівців» приїжджали сюди та благали нас допомогти. Ми допомагали, бо ми люди, а для всіх матерів — біль один. Для цієї матусі життя закінчено, бо це дитина, на яку вона молилась. Може, мати підтримувала війну, може, не підтримувала, але факт ми бачимо, це — зруйновані долі. Пацан лежить, невідомо, що це за людина була: добра, недобра. У нього вже забрали шанс жити, бути людиною, тому що комусь захотілося стати імператором, відродити Радянський Союз. Але невже це коштує стількох життів?

Про настрої на Донеччині

Навіть ті, хто підтримували «днр», «лнр» зараз воюють за Україну і кажуть: «Як ми могли на це повестися?» 

Звичайно, є люди, які обгадяться, але не захочуть визнати, що вони були неправі. Нові покоління — навіть молодші за мене — хочуть у Радянський Союз, якого вони не бачили й не знають.

Я 90-ті прожив тут. Ми ночували в підвалах, було дуже важко. У нас вбивали людей і забирали в них майбутнє. Ми все це схавали.

Я бачив на власні очі, як усе починалось: як людей заохочували йти «захищати» Донбас і давали в руки зброю кому завгодно. Це було дико: кого вбивати, яких бандерівців?

Я бачив, як людей тренували збиратися в купу, по 100–200 осіб, як роздавали їм прути, коктейлі Молотова, як вони пили з горла горілку, а потім завантажувалися в автобуси та їхали «захищати» Святогірську лавру від примарних правосєків.

Про трагедію в Карпівці

Коли загинули українські військові 2 травня під Карпівкою, наша група першою вирушила туди, аби знайти поранених. Місто було окуповане, і будь-які наші дії могли кваліфікуватися як зрада.

Лежали частини тіл, розірвані органи, всі по них топталися — якісь мужики, баби, малолітні. Хтось ніс якесь скло, хтось — залізяки, хтось сокирою рубав гвинтокрил. І я подумав: «Як людей змінює війна, якими собаками вони стають».

Ми розібрали перший гвинтокрил, позавантажували фрагменти тіл загиблих хлопців. Потім дісталися другого — він горів три дні, і ми три дні працювали, а по нас стріляли з мінометів «днрівці». Ніхто не знав, що ми там працюємо, бо, звісно, нас би одразу ліквідували.

Ми прямо з вогнища витягали фрагменти тіл, кістки. У мене обгоріли руки.

Десь через місяць хтось з місцевих нас здав.

Про контузію

Ми забирали тіла на Житловий район у Слов'янськуСеменівці. На дорозі лежить мужик, процес загнивання почався, вже є опариші, собаки почали розтягати частини тіла. Людина, може, просто на велосипеді їхала — незрозуміло. Думаю: зараз я його підчеплю і швиденько відтягну. І я його не міг з асфальту зісмикнути, він прилип — спека. Я його потрошку розхитав, потім зачепив мотузку і почав тягти — подумав, що так простіше, бо все в цьому трупному киселі.

Потім чую — свист — і я лечу, все у заповільненому темпі, як в якомусь фільмі. Ну, звісно, контузія, пошкодження мозку. Підіймаюся і на автоматі: треба тягнути того чувака. Беру мотузку, тягну — так легко-легко. Дивлюсь, а там тільки шматок тіла — влучило поруч і цього мужика розірвало. Підходжу до іншої половини — одна нога і частина тазу — беру її й тягну це все.

Іду, ригаю на ходу, з вух — кров, поранений увесь, пошкрябаний — опа! Блокпост «днрівців». І вони такі: «Стояти!» Мене обмотали дротом і посадили. Памʼятаю, як сиджу, він щось у мене питає, а я не розумію, що. Так погано мені ще ніколи не було, сиджу: от би здохнути! Так трусить, взагалі не розумію, що коїться.

Під’їхала швидка, завантажила труп, а мене ніхто не забирає, я сиджу весь у крові, завʼязаний.

Про перебування «на підвалі»

Десь через місяць після того, як ми забрали пацанів із Карпівки, я йду вулицею і бачу, що нікого нема, бо в нас по вулиці зазвичай ходять якісь алкаші, а тут — тиша. Під’їжджає бобик й інша машина, вибігають мужики у формі, один у радянській пілотці з зірочкою, з калашом. А мені чомусь так смішно стало. Потім той рускій каже: «Стояти! Лежати! Сидіти!» Я кажу: «Розберіться, що мені робити — стояти, лежати…» Затвори смикають, патрони вилітають, у мене починається істерика.

Мені замотують скотчем ноги, руки, кидають у тачку, там 100 метрів проїхати до СБУ. Мене витягують, заводять у підвал, а там Лєнка-ополчєнка, майбутня дружина Мотороли, і якась ще дівка — з калашами, з СУшками героїчно стоять.

Гаманець роздерибанили, гроші між собою поділили, взяли телефон, а там фотографії з цього вертольота. Приїжджає якийсь головний, і вони мені зачитують наказ від 1941 року про розстріл, про зраду Донецької народної республіки, про зраду людей, саботаж. Я починаю сміятися: ну який 1941 рік, пацани, ви що? І вони — раз! Фізичне зауваження по нирках.

Винесли на ковдрі мужика в памперсі, кинули його біля сходинок, і один з пістолета його застрелив. І тут: «Давай цього виводь, будемо кінчати».

Виводять мене до стінки СБУ, і тут наші починають бити! Там за воротами є окоп, і вони в нього сіли. Я думаю: свої зачеплять уламками, якось дурно загинути — нікого не вкусив, нічого не зробив. Роблю два кроки назад — і падаю в цю яму.

Закінчується обстріл, вони мене витягують звідти. Під’їжджає машина, мене кидають туди, а там уже цей убитий мужик лежить, все у крові, запах фекалій, сечі — думаю, його довго катували.

Я лежу в цій юшці, а у мене в телефоні номер 80-ки — ну взагалі круто. А останній номер — одного з «днрівців», які нас пропускали, коли ми виносили тіла цивільних із Семенівки. Вони беруть цей телефон і набирають останній номер: «Алло, ми взяли диверсанта». А цей чувак їм каже: «Ви що там, суки, ох*еніли взагалі? Ви взагалі, кого валите, дебіли, це ж пошуковик. Він радянських солдатів підіймав». Вони: «Та в нас наказ, підписано на утилізацію!» Він такий: «Хто підписав?!» — «Стрєлков». 

Я вже думав, що жодних шансів, і десь хвилин через 15–20 телефонує Стрєлков: «Наказ анулюю, відпустіть. Хай іде, потім розберемося». Мене повертають — думаю, вони везли мене на Староміське кладовище — відчиняють двері й такі: «Братан, ну ти вибач, ми ж не знали».

Я звалив звідти. Потім вивіз зі Слов’янська батьків і сам повернувся.