Попереду «Оскар». Як «Земля кочівників» Хлої Чжао наближається до головної кінопремії світу

25 квітня відбудеться церемонія нагородження премією «Оскар». Одним із її фаворитів є стрічка режисерки Хлої Чжао «Земля кочівників». Вона претендує на нагороди у шести номінаціях: «Найкращий фільм», «Найкраща жіноча роль», «Найкращий режисер», «Найкращий адаптований сценарій», «Найкраща операторська робота» та «Найкращий монтаж». 

Крім цього, фільм вже здобув нагороду «Золотий глобус» у номінаціях «Найкращий фільм» (драма) та «Найкращий режисер» та чотири призи премія Британської академії кіноBAFTA, серед яких нагорода за найкращий фільм року. А свою тріумфальну ходу стрічка розпочала з отримання «Золотого лева» на Венеційському кінофестивалі ще восени 2020 року.

У невеличкому місті Емпайр життя жевріло завдяки гіпсокартонному заводу. Виробництво припинилося — а з ним і час існування цієї точки на мапі. Навіть поштового індексу не лишилося.

Ферн, мешканка міста, втратила чоловіка і, не маючи ані роботи, ані перспектив, вирушає в дорогу на своєму старенькому фургоні. Їй під 60, більша частина життя вже позаду, а тепер вона змушена шукати сезонну роботу, наприклад, на складі Amazon чи у забігайлівці парку розваг.

У своїй подорожі Ферн знайомиться із сучасними кочівниками — «номадами», які втратили житло через економічну кризу 2008 року і теж тепер живуть «на колесах».

Фільм Хлої Чжао — це екранізація документального роману Джессіки Брудер «Земля кочівників: вижити в Америці XXI століття». Адаптація прагне зберегти «документальність» оригіналу: більшість героїв другого плану фільму не є акторами, це ті самі «номади», і вони грають самі себе.

Роль Ферн дісталась акторці Френсіс МакДорманд, відомої за стрічками «Фарго» та «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі», а її основний екранний партнер — Девід Стретейрн.

Сучасні «номади» час від часу з’їжджаються в пустелі на зустрічі, де біля вогнища можна розповісти свою історію чи поділитися навичками виживання, коли ти постійно в дорозі: як утеплювати авто чи де краще паркуватися на ніч.

Лідер цього руху Боб Уеллс, який зіграв у фільмі сам себе, у своїх «проповідях» порівнює учасників руху з «робочими конями», яких після втрати сил відправили на пасовисько. Американську економіку він називає «Титаніком», а своїм послідовникам він дає, на власну його думку, «рятувальні шлюпки» для виживання.

Не всі «номади» стали бездомними через втрату заставного житла, але всіх викинула на узбіччя система — відсутність адекватного пенсійного забезпечення, неможливість мати стабільну роботу, зіткнення з системою охорони здоров’я. І навіть якщо самі документальні герої говорять про певні переваги свого способу життя, то героїня МакДорманд на власній шкурі доводить, що доля кочівника — це зовсім не «шлюпка», а швидше удар об жорстке дно.

Кочівництво самої Ферн лише частково пов’язано з тим, що вона втратила роботу. Протягом фільму їй неодноразово запропонують знову мати дім, але тут і з’являється друга лінія фільму — історія жінки, яка спершу пів життя страждала від аб’юзу з боку батьків, а потім — із боку чоловіка. Ніколи Ферн не жила для себе, ніколи не діяла так, як сама того бажала.

Ця нескладна, але важлива ідея робить «Землю кочівників» чимось більшим, ніж просто портретом певної соціальної групи. Чжао і не романтизує «кочівництво» загалом, і зображує його основну причину — чинний економічний лад, — і на основі історії головної героїні розповідає про патологічний стан, що характеризується глибоким проникненням і значною емоційною, соціальною або навіть фізичною залежністю від іншої людиниспівзалежні стосунки, точніше про їхній наслідок. Одіссея Ферн ніколи не завершиться. Їй, вочевидь, доведеться їхати від своєї травми все життя.

«Земля кочівників», попри належність до дуже американського жанру «роуд-муві», є дуже універсальною історією. Можна, наприклад, замінити Amazon на будь-якого іншого корпоративного монстра, а гіпсокартону фабрику міста Емпайр — на інше загибле виробництво, якими всіяна хоча б і територія України.

А втім, у нашому варіанті Ферн, найімовірніше, не мала б машини, але була б власницею житла у приватизованій «хрущовці», і здійснювати подорож «від себе до себе» можна було б хіба що внутрішньо. Ця універсальність сюжету, зовнішня простота фільму і безмежна харизма МакДорманд забезпечили «Номадленду» любов глядачів та довгий перелік професійних нагород.

А отримання «Оскару» стане достойним завершенням цього списку.