Позавчора зранку ми прорвалися з Бучі в Ірпінь. А по обіді — і з Ірпеня до Києва

Прорвалися й залишилися живі. Відчуття таке, ніби я народився заново.

Одразу зазначу: я ділюся цією історією, аби той, хто опиниться в подібній ситуації в окупованому ворогом місті, знав, що з неї можна вийти живим, але потрібно наражатись на дуже серйозний ризик. Також, сподіваюся, ті, хто в безпеці, не втраплять у ту ж ментальну пастку, що і я: я був переконаний, що моєї родини це все фізично не торкнеться. Проте я помилявся. Це війна. Тут немає правил чи гарантій.

Війна застала мою родину в Бучі. 24 лютого я був у приватному будинку з чотирма жінками: мамою, сестрою та двома бабусями (74 та 83 років). Батько був у Києві — він так і не зміг до нас приїхати.

Спершу ми почувалися відносно безпечно. Можна було швидко дістатися Києва, можна було відправити родину на Захід «варшавкою». Та тільки війна не зважає на логістичні плани — вона приходить туди, де на неї не чекають. Так сталося і з нами. З-поміж усіх військових баз та об’єктів критичної інфраструктури нашої країни мразота обрала для початку наступу саме Гостомель — вантажний аеродром, який розташований лише за 5 км від нашого будинку в Бучі.

Буквально другого ж дня війни хлопці з ЗСУ підірвали на сході міст на Київ, а з заходу орки почали наступ на Бородянку та Ворзель. Трохи згодом бої точилися вже і в Бучі. З усіх чотирьох боків лунали вибухи, ледь не від кожного вилітали вікна. Ми опинилися в оточенні. І все одно думали, що, мовляв, ми мирні-цивільні, ми без зброї в себе вдома, нас ніхто не чіпатиме. Як же ми помилялися!

Здається, на третій день у нас вимкнули електрику, інтернет та мобільний зв’язок. Місцеві говорили, що бачили, як орки ріжуть кабелі на мобільних вишках. Ми залишилися геть сліпі: ти можеш годинами дивитися на кружечок біля твоїх повідомлень в телеграмі, який дає надію на те, що повідомлення таки надішлються. Але ні. Нічого.

Навколо безперестанку лунали вибухи. Часом вони ставали тихішими, а часом здавалося, ніби снаряди розриваються у нас на подвір’ї. Подеколи, після особливо гучних вибухів, небо з боку Гостомеля та Києва ставало багряним — немов наливалося кров’ю. До цього додалося гудіння винищувачів, яке чомусь лунало тільки рано-вранці. Ба навіть я б сказав, що цей шум більше схожий на низький потужний свист, який посилюється разом із наближенням літака. І щоразу в мозку зринає думка, що зараз винищувач скине снаряд саме на твій будинок, здійме його в повітря і знищить всю твою родину.

Разом із цим іноді в нас все ж пробивалася одна «палочка» мобільного зв’язку. На рештках зарядки від павербанку я телефонував своїм друзям із ЗСУ і питав, що мені робити з родиною, чи можна їх якось вивезти? У відповідь мені казали, що зараз на нашому напрямку кепсько, треба залягти на дно й чекати, коли наші завершать зачистку. Ми не панікували: вірили в ЗСУ й чекали.

Нам все одно доводилося виходити на вулицю. Я не знав, як довго потрібно буде залишатися в Бучі, а їжі ми мали десь на тиждень, тож раз на кілька днів виходили в місто в пошуках провізії. Магазини зачинені, інформації про видавання гуманітарної допомоги не було. Міськрада мовчала. Інколи нам таланило: якось працівники «ЕкоМаркету» вирішили роздати людям рештки їжі зі складів. Виглядало це, м’яко кажучи, жахливо: сотні людей намагалися вхопити собі хоча б пачку чаю чи апельсин.

У перших числах березня ми вийшли до бювету по воду, і на розі вулиці побачили ворожу бронетехніку. Збоку була намальована буква V. Біля машини стояли двоє демонів з білими пов’язками і хижо дивилися в наш бік. Ми дуже повільно розвернулися та рушили додому. Розум паралізував страх, але ноги крокували.

Наступного дня по воду все-таки довелося піти — іншого виходу не було. І ми йшли.

Тоді ми ще думали, що пересидимо вдома. Думали, що в безпеці: навіщо ворогу гатити по приватному сектору? Коридору все не було. Знадвору долинали звуки вибухів і автоматних черг. Над будинком продовжували літати винищувачі. Ми перебралися жити в підвал, в якому було 5-7 градусів тепла — гадали, що так буде спокійніше.

Проте вважали ми так лише до 5 березня — до того, як на нашу вулицю у приватному секторі заїхав ворожий танк. На моїх очах ця залізна херня вистрілила в приватний будинок, який стояв через один від нашого. Потім — у баню церкви, що від нас метрів за 70. Шум був такий, ніби задзвеніли всі дзвіниці світу. Не знаю, як наші вікна це витримали; не знаю, як мої вуха після цього знову набули здатності розрізняти інші звуки. Перед церквою зупинився спрінтер, водій і пасажири вибігли та лягли ззаду на асфальті — певно, ховалися від бронетехніки ворога. Ці бідолашні люди зробили саморобний білий прапор, і час від часу піднімали його на якійсь палиці. Втім, жодної реакції не було, й вони так і лежали долілиць, сподіваючись, що в них не поцілить танк.

З горішнього поверху нашого будинку було видно, що верхні квартири дев’ятиповерхівки, розташованої ближче до центру міста, палають.

Крім того, було видно, що сусідніми вулицями почали ходити колони орків з білими пов’язками на руках, групами по 5-7 туш. Відстань між кожним — близько метра. Зазирали у вікна будинків.

Тоді ми й вирішили, що залишатися та чекати на коридор більше не можемо. Навіть якщо ніхто не увірветься в дім — яка ймовірність, що снаряд не впаде на дах нашого будинку і не підірве до біса всіх рідних? А як не снаряд, то рано чи пізно закінчиться їжа, і що робити в такому разі? А раптом буде оголошено евакуацію, а ми про це не дізнаємося, бо без зв’язку? Що тоді?

Отже, ми з сестрою розпочали перемовини з бабусями — вони не сприймали жодні ідеї щодо евакуації. Наша бабуся по матері все життя прожила в Бучанському районі, і залишати свій дім не збиралась. Це були одні з найважчих переговорів у моєму житті. Але правдами-неправдами ми її переконали.

Зранку ми зібрали необхідні речі й вийшли на вулицю. Нас побачили сусіди. Вони все зрозуміли без слів, гукнули нас і сказали, що йдуть також. Зрештою нас було семеро та малий песик. Ми полишили будинок, що його наш покійний дід будував власноруч, полишили все, що було в ньому, і пішли в той бік, звідки вибухи лунали найгучніше, — на Ірпінь.

На сусідній вулиці нас перестрів місцевий дядько: «Куди ви зібралися? Там за 300 метрів ворожий блокпост. Вас всіх нахрін перестріляють». Це був перший (і геть не останній) раз за день, коли ми почули ці слова. Але перезирнулися і зрозуміли, що треба йти далі. Залишатися не можна.

Добре, що Лісова Буча — це місце, де виросли і мама, і бабуся. Вони знали там кожну стежку, кожне дерево. Ми обійшли блокпост десятою дорогою, вийшли до ставка, і рухалися до Ірпеня через місцину, де колись малими вчилися плавати. Над нами постійно літали снаряди. З обох боків горіли будинки, вгору піднімався густий чорний дим.

Мені здавалося, що від кожного вибуху в мене сивіло волосся. У повітрі стояв сильний запах піротехніки: раніше він мені подобався, а тепер я його ненавиджу.

Ми йшли повільно, хоч обидві бабці старалися щосили. Мама дуже переймалася, що цей марш-кидок може їх доконати, а я думав, що якщо не він — так нас усіх знищить випадковий снаряд, тож треба йти. І ми йшли. Кралися крізь кущі та бездоріжжя, аж доки нарешті не побачили перший — наш блокпост. Нам таки вдалося обійти росіян та вибратися з міста. Окупована Буча залишилася позаду.

На в’їзді в Ірпінь нас зустріли хлопці з тероборони. Коли бачиш на руці військового синьо-жовту хустку — ноги на мить підкошуються від полегшення. Я завжди любив наш прапор, проте ще ніколи так йому не радів.

Менше з тим, в Ірпіні на нас чекало й розчарування — там також абсолютно не було ані зв’язку, ані будь-якого транспорту чи попутних машин. Трохи згодом ми зрозуміли, чому: буквально за 50 метрів стояли знищені вщент ірпінські новобудови.

Враження було таке, ніби над ними пройшов смерч. Ми дивилися на ці будинки і бачили розбиті кухні, рештки спалень, шпалери в дитячих, шматки дзеркал в ванних кімнатах. Ми розуміли, що хтось із власників цих квартир пів життя збирав гроші на це житло. Хтось із них, мабуть, збирався прожити там усе своє життя. І в глибині душі ми знали, що таке могло трапитися і з нашим будинком.

Особливо гірко було дивитися на білборд навпроти розтрощеного будинку — там було написано: «Нарешті власні метри тобі по кишені». На жаль, багато ірпінців тепер не мають ані метрів, ані навіть кишень.

Нам нічого не лишалося, як йти через увесь Ірпінь у бік Романівки — південного району, звідки нібито мали евакуювати людей. Інформація була не підтвердженою, дорогою туди люди знову і знову повторювали нам, що ми здуріли, що туди йти не можна, що саме там триває обстріл з мінометів-градів-танків, і що буквально от зараз по радіо оголосили, що там була вбита родина з маленькими дітьми.

Але ми не мали куди повертатися. Позаду була окупована ворогом Буча, Ірпінь теж гримів. Навколо палали будинки, в котрі буквально кілька хвилин тому влучили снаряди. Просто надворі лежали прикриті ряднами тіла людей. Це було жахливо.

Залишатися в Ірпені було не можна. Ми йшли далі.

Бабусі неймовірно втомилися. Мабуть, єдине, що тримало їх на ногах — це адреналін і бажання вижити.

Я не знав, де розташована Романівка, проте чув, звідки лунають найбільш потужні вибухи. І якось розумів, що нам треба туди.

Дорогою ми зайшли в церкву: нам сказали, що вчора звідти вивозили людей. Нас зустрів пастор і сказав, що йти на Романівку зараз надто небезпечно — там гинуть люди. «Залишайтеся в нас, ми вас нагодуємо. Ми вже розмістили в себе до 200 людей», — додав він.

У церкві було тепло і людно, там влаштували спальні місця. Тіло сигналізувало, що воно готове впасти на перший-ліпший стілець і не злазити з нього аж до наступного ранку, проте мозок ще працював.

І буквально за декілька хвилин у двері зайшли декілька чоловіків у військовій уніформі. «Ситуація погіршується, — сказав один із них. — Коридор закривається. Вчора ми спокійно їздили там машинами, а сьогодні можна хіба що пішки через поля». Ми з сусідом перезирнулися і вирішили, що треба йти. Ні, не йти, а навіть бігти. І негайно.

У однієї з бабусь почали відмовляти ноги — вона просто не могла йти без підтримки. Їй було страшно і боляче.

Ми підійшли до останнього блокпосту наших хлопців. Далі було лише поле, міст через річку Ірпінь та дорога на Київ. За мостом стояли кілька десятків будинків — це й була Романівка. Десь там і мали були евакуаційні автобуси. Десь там і мав бути дім.

«Падай!» — крикнув один із військових. Ми впали на землю, над головами просвистів снаряд. Три. Два. Один. Вибух — десь у радіусі ста метрів. «Гатять вже п’яту годину. Вам у той бік. Ідіть знизу від дороги, полем трохи менше кілометра. За полем — під підірваний міст. Там ви все зрозумієте. Якщо почуєте свист снаряду — у вас буде від 7 до 2 секунд, щоб впасти на землю. Падайте щоразу!».

І ми пішли. Падати нам тоді довелося разів двадцять.

Коли ми вийшли на поле, сталося дві речі: по-перше, у два будинки по обидві сторони мосту влучили снаряди. Все вмить запалало, небо затягнуло чорним смогом.

По-друге, в бабусі остаточно відняло ноги. Вона просто не могла рухатись — і це саме тоді, коли ми вже відійшли від блокпосту і не мали жодного укриття!

У такі моменти твій мозок не працює, ти просто починаєш виживати. Ми з сестрою взяли бабцю під руки і просто-таки потягли її за собою: в одній руці бабця, в іншій — величезна сумка з нашими речами. Лунає черговий свист, ми падаємо на землю, але снаряд влучає в недобудову десь ліворуч. Я зриваюсь на ноги, хапаю бабусю, підіймаю сестру, і ми знову біжимо. Мама з іншою бабусею та сусідами попереду, прямують до мосту. Знову свист, знову кілька секунд — і в міст влучає ще один снаряд. Бабуся кричить, щоб ми залишили її там, а самі бігли до мосту…

Якщо це не пекло, то що тоді?

Врешті-решт я не знаю, як ми туди дісталися. Пам’ятаю, що там стояли військові та махали нам руками, мовляв, забігайте під міст. Крім нас, там вже було ще зо кілька десятків цивільних. Всі перелякані. Стояли під опорами — так менша вірогідність того, що тебе завалить уламками мосту від чергового прильоту.

Через річку нас не пускали. Військові пояснювали, що будь-якої миті зверху може прилетіти черговий снаряд. Думаю, вони мали дочекатися вказівок від керівництва.

Ми були так близько до Києва! Буквально якісь сотні метрів — і ти вдома.

Черговий свист, цього разу подвійний. Два снаряди вибухають у полі праворуч від нас.

Ми були одночасно так поруч і так далеко…

Я стояв під мостом, дивився, як поруч трясуться і плачуть люди, і думав, що росіяни зробили мене біженцем у власному домі. Ба більше: вони хочуть мене у мене ж вдома й закопати.

Тоді в голові щось клемануло. Здійнявся потужний внутрішній протест, я почав повторювати подумки, що не збираюся тут подихати — не сьогодні, не під Ірпенем, і не від рук русні.

Військовий дав нам сигнал, що треба швидко рухатися до річки. Мы рванули вперед: я, сестра, бабуся між нами та сумка з речами. Через річку перекинули дошку сантиметрів 40 шириною. Перед нами люди везли жінку на візку. З того боку підбігли двоє військових, взяли її на руки й повільно перенесли на інший берег. Знаєте, це був дуже критичний момент, але виникло бажання зупинитися і просто аплодувати хлопцям. Це був потужний акт якоїсь безумовної людяності, гуманізму в момент глибокої кризи.

Мама з бабусею рушили першими. Моя люба бабуся у свої 83 показала чудеса витримки, сміливості та грації, і швидко подолала річечку. А от іншу бабусю нам із сестрою так і довелося тягнути на собі.

«Тільки не снаряд, тільки не снаряд, будь ласка», — повторював я подумки: сховатися там не було де. Проте крок за кроком — і от ми нарешті на іншому березі.

Наступний епізод в моїх спогадах ніби було знято в слоу-мо: я підвожу очі, згори військові розмахують руками і кричать: «Біжіть! БІЖІТЬ!». Два будинки поблизу палають, ми зовсім поряд із нашим блокпостом, і я розумію, що снаряд може прилетіти будь-якої миті. Але бігти я не можу: на мені лежить інша бабуся, котра геть не стоїть на ногах і кричить, що вона більше не може. Тому ми пішли. Пішли як змогли: рачки, навприсядки, — проте все одно не встигали за іншими і плелися позаду.

Хтозна, можливо, якби до нас не під’їхав бус, ми б так і не вигребли з того мосту. Але він підлетів, відчинив двері (всередині сиділа жінка на візку, яку перенесли саме перед нами, і ще кілька людей), я заштовхав туди бабусю, захлопнув дверцята і сам побіг до блокпосту.

Поруч бігла моя сестра, далі — низка геть незнайомих людей. До блокпосту, з якого дві дівчини у військовій формі махали нам руками, лишалося 50 метрів. 45 метрів. 40 метрів. Тридцять, двадцять, десять… Мені здавалося, що цей найдовший у моєму житті крос не закінчиться ніколи. Але ось ми пробігаємо повз дівчат, траса ховається в лісі, і по інерції ми біжимо ще кількадесят метрів.

Ми в Києві. Ми вдома.

Нам назустріч виїхав звичайний пасажирський київський автобус — жовто-блакитний. Всередині вже сиділи мама, бабуся, наші сусіди. З бусику вивантажили мою другу бабусю, і разом із ще 40 людьми ми забігаємо всередину автобуса. Хвилина — і от ми вже їдемо в напрямку Києва.

Поки ми їхали лісом, я не міг осягнути пережите. Я бачив, як мама дістає з-під куртки нашого маленького собаку, якого вона несла на грудях аж із Бучі. Дивився на обох бабусь — їхні обличчя давно так не пашіли. Дивився у вікно. А коли ми заїхали в Київ — я заплакав. Ще ніколи Академмістечко не здавалося мені таким рідним і красивим.

17 кілометрів пішки, з двома бабусями і собакою, під постійним обстрілом з мінометів, повз трупи цивільних людей. Ми вирвалися з пекла і залишилися живі.

Зараз, коли я міркую, чому ж так сталося, мені здається, що такою була плата за наше життя. Для того, щоб вижити в умовах війни — потрібно зазирнути їй у вічі. Зробити це можна по-різному:

— або підготуватися до війни та зустріти її, міцно впершися обома ногами у свою землю;

— або намагатися сховатися від неї, а потім з ризиком для життя під обстрілами вибиратися з окупованих територій;

— або ж навіть не намагатися покинути окуповані райони і просто сподіватися на те, що твій дім не злетить в повітря.

Нині я розумію, що на початку війни, сам того не усвідомивши, вдався до другого варіанту. Проте… never again.

Я нікого не закликаю до самостійної евакуації: це неймовірно небезпечно. Я вважаю дивом те, що я та мої рідні змогли пройти цей шлях і залишитися неушкодженими. Насамперед я прагну пояснити, що війна зносить усе на своєму шляху, від неї не втекти — і до цього слід бути готовим.

Якщо ви відчуваєте, що ви або ваші близькі в небезпеці — насамперед подумайте про те, як перевезти родину в безпечне місце. А вже після цього — про те, як саме ви можете зробити власний внесок у перемогу над ворогом. Інакше одного дня ви прокинетесь і зрозумієте, що потрібно тікати, і робити це вам доведеться під перехресним вогнем. Повірте: це не та ситуація, в якій ви хотіли б опинитися.

Ми раді, що живі. Ми неймовірно вдячні всім людям, які допомогли нам вибратися з Бучі.

І ми всім серцем віримо в наших воїнів і нашу перемогу.

Слава Україні.

P.S.: станом на 8 березня 2022 року з більшістю наших родичів у Бучі зв’язку немає. Світлини та інформація звідти розривають нам серце на шматки. Ще за кілька днів до нашої втечі на Київ люди з багатоповерхівок збиралися в підвалах своїх старих будинків і намагалися разом пережити атаку ворога. Поміж них — і діти, і люди похилого віку. У них немає їжі та води, немає тепла та електрики. Тисячі людей зараз у розпачі й дуже чекають на допомогу.

Автор: Дмитро Ткачук