Пресконференція Сенцова і Кольченка: Не треба злитися на журналістів

Після пресконференції Олега Сенцова та Олександра Кольченка, яку вони дали в Києві в Українському домі через три дні після повернення з російського полону, у соцмережах було сто п’ятсот постів про дурні запитання журналістів і буквально два — три про змістовні, на які Олег і Сашко давали розлогі й цікаві відповіді, заради яких глядачі по всій країні дві з половиною години не відходили від екранів.

Окей, скажете ви, ми глибоко травмоване війною суспільство, концентруємось на негативі і все таке… Проте я намагалася знайти в мережі хоч одну рефлексію, яка б була не про журналістів та «дурні питання», а про Сенцова й Кольченка, про їхні ідеї і думки — на жаль, не знайшла. Але тоді звідки з’явиться додаткове знання у читача Фейсбука про Олега та Сашка?

Рівень питань журналістів і їх ступінь залучення відображає ступінь залучення суспільства. Це як в тролейбусі — вам буде нецікаво, про що говорить 95 % пасажирів.

Насправді ж недостатньо знати, що Олег Сенцов — режисер і політв’язень, щоб зрозуміти те, що відбувалось останні п’ять з половиною років, чому Олег та Сашко залишилися в Криму, чому Олег вивозив українських військових, чому вважав, що кожен голос проти має вплив в умовах окупації, що голодування і власне виснаження — метод боротьби справді вільних людей в невільній країні.

Але визнаймо, для більшості катування і спецслужби залишились в розповідях про СРСР та КДБ. Але вони є і сьогодні, і не тільки в РФ.

Мабуть саме тому нас так бісить Стус у фільмі «Заборонений», як він бісив тих хлопців, яким розказував про «ярмо» і «силу духу». Бо він може, а ми — ні.

Працюючи більше п’яти років з конфліктом, окупацією і постраждалими від них, я можу сказати, що звикла до того, що уявлення пересічного українця чи багатопрофільного журналіста у цій темі є дуже поверхневим.

У цього є тисяча причин, щоб не знати, не думати, не занурюватися саме в цю тему, адже у нас за день відбувається подій більше, ніж в нормальній демократичній країні за півроку. Ми не встигаємо з емпатією.

Додала й влада, яка монополізувала тематику політв’язнів для власного піару, кажучи про те, що це так надскладно, що не треба й розбиратися.

Тому не треба злитися на журналістів, не треба ображатися. Вони просто є такі, а є — інші.

Врешті-решт, у боротьбі за звільнення ми покладалися саме на солідарність журналістів — наших, а вже потім міжнародних. Для того, щоб не давати забути про хлопців.