Прифронт на карантині. Що відбувається у містах та селах на лінії розмежування під час епідемії COVID-19
Під час карантину сильно змінилось життя всіх українців. Проте на Луганщині та Донеччині ці зміни були особливо помітні. За наказом командувача Операції об'єднаних сил, поліція обмежила вʼїзд та виїзд з цих регіонів, а прикордонники закрили контрольні пункти вʼїзду—виїзду. Але найбільше карантин відбився на мешканцях прифронтових міст та сіл.
Самоізоляція на городі
Селище міського типу Зайцеве, що на Донеччині, складається з кількох частин. Жованка (назва, як стверджують місцеві мешканці, пішла чи то від нерівного, ніби «жованого» рельєфу, чи то від однойменної річки) розташована вже за КПВВ. Потрапити туди можуть лише ті, хто там постійно проживають.
«Коли ви їхали, то бачили, що селище абсолютно порожнє! Люди дотримуються карантинних вимог неухильно. Зараз у сільській місцевості «золота пора», час городів. Кожен усамітнився, самоізолювався на городі, тому на вулиці нікого немає», — констатує Людмила Пахомова, голова вуличного комітету та волонтерка.
Але високий рівень свідомості селян компенсується відсутністю засобів захисту.
«Найближча аптека від нас — у Бахмуті. Доїхати туди важко — раніше хоч двічі на тиждень ходила «Газель», а тепер (після початку карантину — ред.) виїхати може тільки той, хто має машину. Якщо наймати когось, то це виходить дорого», — зітхає Людмила Пахомова.
За її словами, після початку карантину, контакти між військовими та місцевими мешканцями мінімізувались. Підтверджує її слова і Тетяна — старша бойова медик підрозділу, розташованого у Жованці.
Карантинні збитки
До війни Трьохізбенка входила до Словʼяносербського району Луганської області. Однак лише сім населених пунктів цього району залишились з українського боку лінії розмежування. Для простішого адміністрування їх приєднали до Новоайдарського району (разом з ними приєднали село Сокільники, але його ЗСУ так і не звільнили). А пʼять сіл із семи увійшли до Трьохізбенської військово-цивільної адміністрації. Всі ці села обслуговує саме фельдшерка з Трьохізбенки Лілія Швець.
«Посіяли люди редиску з надією, що щось запрацює, — розповідає Лілія Швець. — У Сєвєродонецьку вона коштувала 20 грн, а у нас перекупники скуповували по 2 грн! Люди взяли, перекопали, перебили ту редиску, посадили щось інше, та й усе!».
До Сєвєродонецька селянам їхати далеко й дорого. Але проблема ще й у тому, що тривалий час не працювали ярмарки, на яких сільськогосподарські виробники могли реалізувати продукцію.
«Кури не їдять редиски, корови не їдять. Ніяка худоба, крім людини не їсть редиски!» — іронізує Лілія.
Карантинні обстріли
9 травня бойовики вперше за довгий час поцілили по будинках мирних мешканців.
«Добре, що онучок не було! — каже Володимир Романюк. — Якраз близько шостої (коли і почався обстріл — ред.) ми виходимо, скотину відпускаємо, щоб випасалась, а діти на велосипедах катаються…»
Подружжя тримає господарство — курей, кролів, баранів, кіз. За рахунок цього й живуть.
Їхній сусід Анатолій Сотніков (або ж Савєліч, як його всі називають), будинок якого теж побило осколками, «спеціалізується» на тепличному господарстві. Вирощує перець — солодкий та червоний, капусту, помідори. Все для себе.
Однак багато людей у сільських районах заробляють саме завдяки худобі чи теплицям — інших робочих місць там просто немає.
«Як раніше вже не буде»
Завдяки теплицям живуть й багато мешканців Станиці Луганської. Свою продукцію вони продають у Луганську. Для цього треба перетнути КПВВ, який під час карантину не працює.
«Деякі підприємці позбавлені можливості працювати — це правда. Їх не дуже багато, кілька десятків людей. Це проблема для конкретної людини чи родини, але на економіці району це не позначилось», — запевняє голова Станично-Луганської райдержадміністрації Юрій Золкін. Та додає, що за підсумками першого кварталу районний бюджет перевиконали на 11 млн грн.
Кільком підприємцям голова РДА порадив переформатувати свій бізнес:
«Я людям відверто сказав: «Вибачте, але так, як раніше, вже не буде. Деякі карантинні заходи триватимуть не декади і не місяці». Ми надали підприємцям кілька пропозицій по переформатуванню їхнього бізнесу. Ми готові надати їм земельні ділянки комерційного призначення, щоб вони могли побудувати малі архітектурні форми, а не торгувати з лотків».
«Молоко телятам виливаю»
Так само, як Луганськ є ринком збуту для фермерів Станиці, місто Щастя (яке до війни входило до Луганської міськради) є вікном у світ капіталізму для села Старий Айдар.
«Ми не можемо нічого продати! Молоко є, але куди його збувати? Ринки закриті. Зараз іноді люди дзвонять, виносимо просто», — розповідає Олена.
Вона не прописана у Старому Айдарі, але мешкає там з 2014-го.
«Роботи немає, тому і переїхали до села», — пояснює жінка.
Щоб мати можливість виїжджати та повертатись сюди, Олені довелось брати довідку у сільській раді про те, що вона постійно проживає у Старому Айдарі. Військові, які стоять перед селом, пропускають до нього лише місцевих — по «прописці» або довідці з сільради.
«Тепер з цим карантином молоко ніде дівати. Я телятам виливаю», — каже Галина.
***
Старий Айдар. З одного боку ґрунтової дороги двохсотрічний храм Чуда Архістратига Михаїла, який потроху руйнується. З іншого — магазин з літнім майданчиком у вигляді металевих столиків. Саме тут — центр сільського життя. Це щось середнє між італійською площею та англійським пабом. Тільки не дуже велелюдне.
Тут можна побачити, що частина людей живе своїми проблемами, які мало повʼязані з епідемією чи карантином.
«Здрастуйте! — наздоганяє нас молода жінка, яка явно очікує, що після відвідування магазину їй стане легше жити. — Я у вас хотіла спитати: «Всім у Старому Айдарі прийшло 1000 хвилин додаткових. А мені не прийшли! На гарячій лінії сказали, що це тільки медикам приходить. А я їм кажу: „То це що, мене самі медики оточують?!“».
Зрозумівши, що ми не є представниками мобільних операторів, дівчина трохи розчаровується, але все ж вирішує уточнити:
— То а ви з якою метою приїхали? Гуманітарна ситуація?
— Так, — киваю.
— Та вже ніякої гуманітарної ситуації, — каже дівчина, — Ніякої!