Роз'єднане королівство: чому регіони Великої Британії хочуть відділитися і чи може це стати реальністю
Brexit неабияк підігрів дискусію про незалежницькі прагнення регіонів Сполученого Королівства — Шотландії, Північної Ірландії й Уельсу. Останній, будучи тісніше пов’язаним із Лондоном історично й економічно, завжди порушував це питання дуже обережно.
А втім, створена у жовтні цього року спеціальна комісія Уельсу, яка готуватиме аналіз нинішніх та прогноз майбутніх відносин регіону з рештою Сполученого королівства, може означати повернення до активнішого обговорення. Вона планує взяти до уваги й можливі зміни до розподілу владних повноважень між Кардіффом (столицею Уельсу) та Лондоном — себто серед інших варіантів розгляне і ймовірну незалежність Уельсу.
Логічне питання: наскільки цей крок наближає Уельс до реального проголошення своєї самостійності? І яка нині ситуація з іншими регіонами, які прагнуть відділення? Адже Шотландія лобіює новий референдум із цього питання, а стабільність у Північній Ірландії тепер взагалі під загрозою через наслідки Brexit.
Говорити — не значить від’єднатися?
Ідея незалежної конституційної комісії, яка обговорюватиме майбутнє відносин Лондона та Кардіффа, вперше пролунала перед травневими місцевими виборами. Лейбористи запропонували такий собі майданчик для дискусій і пообіцяли валлійцям (народ, який історично мешкає в Уельсі, — ред.), що завдяки йому потреби місцевого населення почують. Зокрема й завдяки цьому вони й змогли вибороти собі необхідну прихильність і лідирувати на виборах. І ось тепер настав час реалізовувати обіцяне.
Ця комісія має розробити варіанти реформи «конституційних структур Британії, складовою яких залишиться Уельс». А перед тим — провести опитування про настрої населення щодо нинішньої політичної й економічної ситуації в регіоні, достатності автономії Уельсу тощо. Щоправда, очільники комісії Лаура Макалістер та колишній архієпископ Кентерберійський Ровен Вільямс наголошують, що про питання вірогідної незалежності теж говоритимуть.
Консерватори, які, як і лейбористи, виступають за Уельс у складі Сполученого королівства, одразу ж звинуватили своїх політичних противників у «марнуванні часу та ресурсів», однак згодом саму ініціативу підтримали. Претензія консерваторів була ще й у тому, що Лауру Макалістер, на їхній погляд, можна лиш через силу назвати незалежною очільницею незалежної комісії: адже наприкінці 1980-х та на початку 1990-х вона балотувалася на виборах від Plaid Cymru. Це націоналістична партія Уельсу, яка виступає за незалежність регіону.
Та все ж навіть консерватори напевне передбачають, що критичних показників підтримки відділення Уельсу серед населення поки очікувати не варто. Результати опитування в січні 2021-го Welsh Political Barometer poll для ITV Wales та Кардіффського університету засвідчили: лише 22% валлійців хотіли б самостійності Уельсу, 53% категорично проти. А приблизно чверть ще не знає, як саме проголосувала б, якби референдум щодо незалежності Уельсу проводили найближчим часом.
Але при тому всьому дуже розслаблятися не варто: позапартійна ініціатива за самостійний Уельс Yes Cymru заявляє, що її підтримка за минулий рік рекордно зросла: від 2 до 17 тисяч прибічників. А Plaid Cymru на виборах до сенедду (уельського парламенту) стала третьою найпопулярнішою політичною силою.
Чимало на збільшення її підтримки вплинуло й те, як вчасно Plaid Cymru зіграла на темі виходу Британії з ЄС. На референдумі 2016-го року 53% валлійців підтримали курс Лондона на Brexit. Однак напередодні того самого виходу Plaid Cymru узялася нагадувати про «окремість» Уельсу від Британії в контексті перехідного періоду після Brexit і наполягала на тому, що це — певний шанс для Уельсу розширити свою самостійність.
«Вкрай важливо, аби ми змогли мінімізувати негативні наслідки, які можуть позначитися на економіці Уельсу, але ми також повинні наголосити на тому факті, що зараз ми перебуваємо в іншому політичному контексті, і маємо якнайкраще сприяти тому, щоб це працювало на користь Уельсу. [...] Замість того, щоб усі повноваження й важелі впливу лишалися у Вестмінстері, ми мусимо зробити так, щоби ці важелі мав сам Уельс», — наголошував взимку 2020-го лідер Plaid Cymru Адам Прайс.
Та ж Plaid Cymru, до речі, дуже схвально оцінила створення комісії як майданчика для обговорення: мовляв, «найкраще наші національні інтереси буде реалізовано, коли право на ухвалення рішень буде в руках Уельсу».
Поява комісії, звісно, не говорить про те, що питання незалежності Уельсу раптом постане руба. Та й у перспективі найближчих років не схоже на те, що Уельс може відділитися від Британії. Але чи не може внаслідок перегляду умов взаємодії Лондона та Кардіффа з’явитися простір для розширення самостійності Уельсу за будь-якими напрямами?
Ось це вже реалістичніше. Нині Кардіфф має повноваження в низці важливих галузей, як-от освіта, охорона здоров’я та місцеве самоврядування: всі пов’язані питання ухвалюють у сенедді, щодо інших же Уельс залежний від британського уряду. Подібна ситуація і в Шотландії та Північній Ірландії, хіба що рівень автономії в низці питань там усе-таки більший.
До слова, ідея розширення повноважень Кардіффа імпонує не лише Plaid Cymru — перший міністр Уельсу Марк Дрейкфорд теж зауважував: було б краще для усього Сполученого Королівства, коли б дедалі більше справ, які стосуються Уельсу чи інших регіонів, вирішувалися на місцях, а не в Лондоні. Та чи сподобаються центру такі заклики до децентралізації? Навряд чи.
Омріяна шотландська незалежність
Найсильніші незалежницькі прагнення з усіх регіонів Британії невпинно демонструє Шотландія. Голосування щодо Brexit, де 53% шотландців висловилися проти, стало потужним каталізатором для дискусії про відділення регіону від Британії та поновлення членства в Євросоюзі — вже як незалежної держави. Власне, мотивація залишитися в ЄС у далекому 2014-му була головною, чому на місцевому референдумі про незалежність Шотландії від Британії більшість усе ж висловилась проти. У 2016-му перша міністерка і голова Національної партії Шотландії Нікола Стерджен наголошувала: шотландці хочуть лишатися в ЄС і ніхто не зможе позбавити їх цього права.
Та втілити це право після Brexit так і не вдалося, однак Стерджен та НПШ почали наполягати на кроці в цьому напрямку — проведенні другого референдуму про незалежність Шотландії. На травневих виборах цього року партія Стерджен та «Зелені», які теж виступають за відділення від Британії, здобули більшість у 72 мандати в шотландському парламенті. Після цього одразу ж стало зрозуміло, яке питання найближчими роками буде на порядку денному в регіоні.
Стерджен обіцяла новий референдум вже у 2023 році й наполягала: «Майбутнє Шотландії визначає виключно народ Шотландії, і жоден вестмінстерський політик не повинен і не може перешкоджати цьому». Хоча це смілива репліка, вона не зовсім відповідає дійсності: насправді фінальне слово щодо шотландського референдуму саме й лишається за «вестмінстерськими політиками», себто британським урядом. Дозвіл на з’ясування думки шотландців відповідно до закону про шотландську автономію від 1998 року та Единбурзьких угод 2012-го дає Лондон.
Зрозуміло, британський прем’єр Боріс Джонсон висловлювати підтримку шотландському референдуму не дуже поспішає. Торік головною тезою, яку просували на Даунінг-стріт було «Зараз — не на часі», поки Британія порається з пандемією. Насправді ж і після її подолання не схоже, що тенденція зміниться. Попередники Джонсона теж говорили, що поки не час для повторного референдуму. Девід Кемерон взагалі наголошував, що це питання «врегульовано на покоління».
Та наприкінці літа цього року міністр у справах Шотландії в уряді Джонсона Алістер Джек припустив, що другий референдум у Шотландії усе ж може відбутися — але тільки якщо опитування стабільно демонструватимуть, що 60% шотландців справді хочуть висловитися вдруге. Але й у цій обнадійливій тезі є приписка «Поки не на часі». До слова, якщо вірити останнім опитуванням, ідею повторного референдуму в найближчі п’ять років підтримує до 40% шотландців.
Логічне питання: що адепти ідеї шотландської незалежності можуть зробити в умовах, коли Лондон не йде на діалог? Стерджен заявила, що Единбург спробує розв'язати питання через судові позови.
НПШ та «Зелені» планують протягнути у місцевому парламенті закон про новий референдум і таким чином начебто спровокувати Лондон реагувати на нього — оскаржувати в суді. Усе це виглядає як продумана стратегія, яка, правда, не дуже враховує реальні показники підтримки серед шотландців — і референдуму, і самих націоналістичних партій та особисто Стерджен. А вони, як показує досвід, дуже залежать і від ситуації з коронавірусом — незалежницькі настрої зростають на тлі начебто недостатньо дієвої боротьби Боріса Джонсона з пандемією.
Експерти Foreign Policy радять звернути увагу на інший аспект: як з економічних міркувань Шотландія, бюджетний дефіцит якої за останній рік удвічі перевищив середній для Британії показник, збирається жити окремо? Фокусуватися на розширенні видобутку нафти у Північному морі більше не варіант — натомість найперспективнішою галуззю може стати відновлювальна енергетика: мовляв, чи не ідеально вітряний клімат для розміщення вітряків у Шотландії? Однак тут усе знову ж таки стикається з питанням часу: на те, щоби стати економічно незалежними від Британії, навіть із таким енергетичним «козирем» теж знадобиться щонайменше 20 років.
Безпека та вільна торгівля як пріоритет
Чи не найжорсткіше наслідки Brexit відчув на собі інший британський регіон із відносною автономією, який прагне відділення, — Північна Ірландія. Щоправда, тут історія інакша: вихід Британії з ЄС означав ризик повернення кордону між автономією та сусідньою Республікою Ірландією. Його тут фактично не було довгі роки: це уможливлювала угода Страсної п’ятниці, підписана у квітні 1998-го року між Лондоном та Дубліном.
На той момент її пріоритетним завданням було припинення міжконфесійного насильства між юніоністами, що прагнули залишатися в складі Британії, і націоналістами, які хотіли доєднатися до Ірландії. Врешті, угода допомогла Північній Ірландії набути певного самоврядування, і стерла кордони між нею та Республікою Ірландією. Але Brexit виявив велику проблему: як тепер із цим бути?
У 2016-му, коли Британія залишала ЄС, вдалося погодити протокол щодо Північної Ірландії в межах угоди про Brexit. Він мав запобігти відновленню жорсткого кордону між автономією, яка разом з усім Сполученим королівством залишає ЄС, і Республікою Ірландією, яка без змін залишається у союзі. Аби запобігти митним перевіркам, митний кордон проклали через порти, а не посеред острова Ірландія.
Себто вийшло так, що для обігу товарів між Північною Ірландією та усією іншою частиною Сполученого королівства тепер у портах треба показувати митну документацію. Зрозуміло, юніоністам така історія не подобається, адже її можна розцінити як спроби відділити Північну Ірландію від Британії. Та й Британія та ЄС тепер на підвищених тонах з’ясовують, які зміни потрібні цьому документові. Пропозиції Брюсселя (про скорочення перевірок на певні групи товарів) не сприймає Лондон і все йде до того, що суперечку залагоджуватиме Європейський суд.
Але справа не лише в економічних нюансах. Невдоволення частиною угоди про Brexit щодо Північної Ірландії у Белфасті вже переростає в заворушення.
«Але тепер ці самі домовленості можуть опинитися під загрозою, що може підірвати стабільність і крихкий мир. Наслідки не можна недооцінювати. Юніоністи й націоналісти можуть використовувати політичну невизначеність й економічні проблеми. Спалахи насильства вже спостерігаються», — зауважує Джуді Демпсі, старша наукова співробітниця європейського Центру Карнегі та головна редакторка блогу «Стратегічна Європа». На її думку, головне наразі — не допустити нової хвилі насильства, до якої історично схильна Північна Ірландія.
Наскільки сильні прагнення самих мешканців Північної Ірландії остаточно відділитися від Британії, об’єктивно сказати важко. Юніоністи та найбільша націоналістична партія регіону «Шинн Фейн» на останніх виборах здобували практично однакову підтримку. Остання у 2016-му обіцяла провести в Північній Ірландії референдум про об'єднання з Ірландією. Проте оскільки тут історія подібна на шотландську — для референдуму потрібне «зелене світло» від Лондона — цього поки не сталося.
Однак цікаві дані демонструє опитування, проведене навесні 2021 року: дві третини мешканців Республіки Ірландія підтримують об’єднання свого острова після століття поділу. А втім, за ірландську та північноірландську єдність голосував би лише кожен восьмий, якби Дубліну довелося б оплачувати економічну інтеграцію Північної Ірландії. А от у самому британському регіоні якраз підтримка відділення від Британії не така вже й потужна: 44% голосів віддали за те, щоби усе лишити, як є, а 35% готові доєднатися до Ірландії.