Самі проти всіх: про смерть Каті Гандзюк та переслідування активістів до і після Майдану
Облиття кислотою і трагічна смерть Катерини Гандзюк вперше змусила звернути належну увагу на переслідування громадянського суспільства. Складений її друзями та адвокатами постраждалих список вже на той момент налічував 55 нападів, які мали місце у 2017-2018 роках. Йшлося про побиття, викрадення, пошкодження майна та інші позаправові дії, мета яких — змусити людей припинити свою діяльність.
У цьому списку — адвокати, правозахисники, екологи, журналісти та викривачі корупції. Щонайменше 4 напади закінчилися смертю, в одному випадку — у справі екологічного активіста Миколи Бичка — інсценовано самогубство, в яке не вірить ніхто з його рідних та знайомих, окрім місцевих правоохоронців. Географія нападів досить широка — Київ, Дніпро, Одеса, Кіровоград, Львів, Чернівці, Кременчук, Вінниця, Запоріжжя, Бердянськ.
Окрім цього, правозахисники фіксували випадки незаконного стеження, зняття інформації з каналів зв’язку, відкриття політично вмотивованих адміністративних чи кримінальних справ.
Як приклад, можна згадати перекваліфікацію кримінальної справи проти голови Центру протидії корупції Віталія Шабуніна на «побиття журналіста». Йдеться про словесну сутичку у червні 2017 року, під час якої Віталій Шабунін вдарив Всеволода Філімоненка. Тоді проти Шабуніна була відкрита кримінальна справа за частиною 2 статті 122 КК (нанесення тілесних ушкоджень середньої тяжкості). Сам він визнав, що вдарив людину та готовий нести відповідальність «як належить по закону за це і лише за це, а не за те, що малює прокуратура».
При постійних відмовах правоохоронців правильно кваліфікувати жорстокі побиття громадських активістів нічого, окрім бажання покрутити пальцем біля скроні, не викликає відкрита проти Автомайдану кримінальна справа за «побиття курячими яйцями».
Йдеться про інцидент, який стався під час мирного зібрання під парламентом, учасники якого вимагали зняти депутатську недоторканність із низки народних депутатів. Тоді після словесної суперечки з Олегом Барною троє активістів розбили на лівому плечі та на голові народного депутата курячі яйця. В інтернеті доступне відео цього інциденту. За ці дії їм пред’явили обвинувачення за частиною 2 статті 346 КК України (погроза або насильство щодо державного чи громадського діяча), яка передбачає покарання від 4 до 7 років позбавлення волі.
Усе це відбувалося на тлі цілеспрямованої кампанії дискредитації активістів, що займаються протидією корупції у різних сферах. Тоді ж з’явилася ціла низка законодавчих ініціатив, які встановлювали необґрунтовані вимоги для подання додаткової до вже наявної звітності громадських організацій.
Мало хто розуміє, але помста у вигляді так званої «правки Чорновол» за розкриття статків високопосадовців мала не тільки правове значення, але й була свого роду медійною провокацією. Тоді владі вдалося змістити фокус суспільної дискусії із боротьби з корупцією у владних ешелонах на прозаїчне: а чому «борці з корупцією» самі не хочуть подавати свої електронні декларації, а може, їм самим є що ховати?
Ще на початку 2017 року я писала, що проблема не тільки в тому, що це само по собі зло. І не тільки в тому, що це б’є рикошетом по всьому громадському сектору, бо вбиває єдине, що в нас є — довіру людей. А в тому, що це завжди тільки проміжна фаза, за якою неминуче йде наступна. І, на жаль, я не помилилася.
Кілька слів про нерозслідування
«Хто замовив усіх цих людей? Хто покриває їхніх замовників? Чому така кількість розслідувань саботується? І чому ми мовчки маємо спостерігати і терпіти, поки найактивніших з нас калічать та вбивають? Відколи це стало нормою?» — питає у своєму відеозверненні Катерина Гандзюк.
Услід за нею змушена констатувати, що ці питання уже стали риторичними.
Цього року Центр громадянських свобод розіслав інформаційні запити, щоб відстежити стан розслідування по згаданих 55 справам.
На жаль, результати невтішні: навіть поверхове ознайомлення зі справами дає підстави говорити, що критерії швидкості та ретельності, незалежності та об’єктивності, підзвітності слідчих органів не виконуються.
Як приклад, можна навести справу одеського активіста Олега Михайлика. Йому пощастило вижити після замаху на вбивство, коли куля пройшла у 4 мм від серця. На початку жовтня цього року на пресконференції він заявив, що досудове розслідування у його справі припинили: «Просто тому, що є привід — відсутність кулі».
Хоча українським правоохоронцям добре відомо, що цю кулю після складної операції на легенях у Мюнхені вилучив «кримінальний інспектор мюнхенської поліції, щоб передати її [в Україну] після того, як надійдуть правильно оформлені документи щодо міжнародної правової допомоги».
Навіть розслідування вбивства Катерини Гандзюк, яке перебуває під пильною увагою громадськості, яка періодично вибухає протестами по всій країні, на даний час пробуксовує. Через саботаж на першому етапі слідство не спромоглося зібрати потрібних доказів. Тож кілька місяців тому її батьку довелося погодитися на невеликі терміни ув’язнення нападників в обмін на їхні свідчення. Вони мали дати їх в суді. Але слідство щодо очільника облради Херсонщини Владислава Мангера, якого підозрюють у замовленні цього злочину, зупинене. Так само, як і слідство щодо Олексія Левіна, якого підозрюють в організації нападу. Клопотання захисту, щоб провести позасудовий допит нападників, просто відхилили. Якщо такі речі відбуваються у найбільш резонансній справі, то можна тільки уявити, як розслідуються маловідомі.
Боятися правоохоронцям та суддям і правда немає чого, адже досі ще жоден представник державних органів не був покараний за створення перешкод у розслідуванні або втрату доказів у такого роду справах.
Напади продовжуються
Із початку цього року Центром громадянських свобод було зафіксовано близько 70 випадків різних форм тиску та переслідування представників громадянського суспільства по всій країні. Ці цифри свідчать не так про зростання кількості нападів, як про те, що трагічна смерть Катерини Гандзюк змусила правозахисні організації розпочати системну роботу для їх моніторингу та фіксації. Усі інциденти візуально відображені на створеній правозахисниками інтерактивній мапі. Поки вона працює у тестовому режимі, але вже зараз можна подивитися, як оцінюють стан розслідування правоохоронні органи та самі громадські активісти.
Це також свідчить, що проблема переслідування громадянського суспільства досі лишається актуальною. Тільки кілька місяців тому, не приходячи до тями в лікарні, помер черкаський журналіст Вадим Комаров. Невідомий тричі вдарив його тупим металевим предметом по голові, ймовірно, молотком. Версія пограбування не підтвердилася, оскільки жодні цінні речі не зникли. «Це спроба вбивства місцевого журналіста, який розслідував корупцію. Цей напад не може залишитися безкарним. Я закликаю владу докласти максимум зусиль для повного розслідування злочину», — прокоментував ситуацію представник ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Гарлем Дезір.
У цьому ж році правозахисним організаціям вдалося відбити від «рівненського правосуддя» 16-річну Дарину Коцюрубу. Дівчина разом із товаришем вийшли із плакатом на мирний пікет, за що правоохоронці склали адміністративний протокол за статтею 212-13 КУпАП (розповсюдження агітації без вихідних даних). Згодом рівненський міський суд визнав її виною та виніс попередження. Виконавча директорка Міжнародної амністії Оксана Покальчук, яка вийшла на мирний пікет під будівлю Міністерства внутрішніх справ, так прокоментувала свій солідарний вчинок: «Скажу чесно, мене ця ситуація вкрай обурила. Двоє підлітків вийшли на мирний протест. При цьому поліція та представники влади на всіх рівнях поводяться і висловлюються так, ніби вони (і навіть їхні батьки!) вчинили правопорушення».
Після оскарження судове рішення було скасоване, але такі випадки продовжуються у різних регіонах країни.
Ба більше, правоохоронці демонструють повну неспроможність захистити громадських активістів від переслідувань, як це переконливо ілюструє історія Романа Ратушного. Він координатор ініціативи, яка бореться із забудовником проти знищення 30 гектарів лісу в Києві, у Протасовому Яру. Нещодавно він заявив про нові погрози та не виключив, що його можуть викрасти. До цього він подав вже три заяви до поліції, але кримінальне провадження було відкрито тільки щодо однієї із них.
Реальність цих погроз підтверджує напад на ще одну активістку цієї ініціативи Юлію Кононенко. Минулого місяця недалеко від її дому її вдарили прямо в обличчя. У лікарні діагностували забій лицевої щелепи та пошкодження лівої щоки.
І що робити
Попри складність ситуації, порівняння із «терором часів Януковича» явно недоречні. Так само, як нічого, окрім сумної усмішки, не викликають запевнення, що «навіть за Януковича активістів не вбивали». Бо це неправда.
Згадаємо бодай жорстоке побиття відомого еколога Володимира Гончаренка на Дніпропетровщині. За кілька днів після викривальної пресконференції про складування у Кривому Розі сотень тон радіоактивного брухту його автомобіль зупинили невідомі з битами. До лікарні активіст потрапив із переломом потиличної частини голови, більше не приходив до тями і помер.
У 2010-2013 роках я відстежувала такі випадки, оскільки проводила моніторинг політичних переслідувань громадянського суспільства, результати якого публікувалися щороку в спільній доповіді правозахисних організацій.
Якщо перегорнути відповідні розділи за ці роки, то складається чітке уявлення, що переслідування громадянського суспільства відбувалося у рамках системного та організованого плану центральної влади. Ці переслідування були його складовою частиною. Владі треба було придушити громадську активність, щоб швидко побудувати авторитарну вертикаль. Тому навіть на освітні табори молодіжних організацій приїздили працівники СБУ та незаконно знімали відбитки пальців усіх учасників, або просто під різними причинами забороняли їхнє проведення.
Натомість нинішню ситуацію зумовлюють інші причини. Це, по-перше, слабкість державних інституцій, які не здатні ефективно розслідувати і карати винних, а також попереджувати такого роду незаконні дії. По-друге, війна з Росією зумовлює зростання у суспільстві толерантності до насильства, а це, у свою чергу, призводить до того, що активістів б’ють сильніше. Ну або, скажімо так, «створюють проблеми» дедалі жорстокіше. По-третє, side-ефект реформи децентралізації, яка призвела до створення в регіонах свого роду феодів, де зрослися воєдино місцева влада, бізнес, правоохоронці та суди, та з якими сам на сам лишаються місцеві активісти.
Для того, щоб вирішити проблему, важливо спочатку побачити, що її зумовлює. Очевидно, що вищі очільники держави усі ці роки не приділяли належної уваги захисту людей, які були носіями позитивних змін у Києві та регіонах і саме через це ставали об’єктами нападу. Водночас названі причини дають зрозуміти, що проблему переслідування громадянського суспільства кардинально може вирішити тільки реформування та зміцнення державних інституцій, насамперед, органів правопорядку та суду. Бо навіть рідкісні, але досить щирі відозви з Києва «негайно знайти та покарати винуватців» сприймаються на місцях із відвертим ігнором і саботажем.
А поки громадянське суспільство має самотужки будувати систему колективної безпеки та паралельно здійснювати громадський контроль розслідувань у найбільш брутальних справах. Грубо кажучи, самі громадські активісти мусять з певною періодичністю давати копняків недореформованій державній машині, щоб вона хоч трохи рухалася.
Думка редакцiї може не збiгатися з думкою автора