Сепаратизм чи передвиборча технологія? Чи дійсно регіони Великої Британії прагнуть незалежності
Вибори у Великій Британії 12 грудня вже встигли охрестити вирішальними для долі країни. І не дивно: адже саме від них залежатиме її членство в Європейському Союзі.
Питання Brexit розкололо країну — і, видається, не лише ідеологічно чи партійно, а й територіально. Напередодні виборів регіональні політичні сили все категоричніше говорили про проголошення незалежності — не лише в традиційно волелюбній Шотландії, а й навіть у найбільш тісно пов’язаному з Лондоном Уельсі.
Що стоїть за зміною риторики регіональних політичних сил? І наскільки реальними є їхні плани вийти зі складу Сполученого Королівства?
Шотландія: спроба номер два
«Час Шотландії обирати власне майбутнє. Час Шотландії стати незалежною країною. Незалежною країною, яка буде найкращим другом і членом сім’ї для своїх сусідів на Британських островах, по всій Європі та по всьому світу».
Це слова прем’єрки Шотландії Ніколи Стерджен на акції за незалежність регіону 2 листопада цього року. Це перший подібний її виступ із 2014 року, коли шотландці вже хотіли проголосити незалежність — але на референдумі з перевагою в 10 відсотків перемогли противники відокремлення.
Чим можна пояснити цей виступ політикині? Передусім — великою ймовірністю остаточного виходу Великої Британії з ЄС, проти чого виступає більшість шотландців.
За даними останніх опитувань, на виборах 12 грудня консерватори на чолі з чинним прем’єром Борисом Джонсоном здобудуть перемогу — а деякі рейтинги пророкують їм хай і невелику, але абсолютну більшість. А вони проти як збереження британського членства в ЄС, так і другого референдуму за незалежність Шотландії.
Перший референдум було проведено на основі так званих Единбурзьких домовленостей 2012 року — до цього питання про незалежність Шотландії не могло порушуватися на регіональному рівні. Згідно з домовленостями, право проводити референдум за незалежність шотландцям надає уряд Великої Британії. І хоча уряд Шотландії ніколи прямо не визнавав цього факту, він навряд чи піде проти нього, стверджують аналітики британського Інституту врядування.
У пошуках можливих політичних союзників Нікола Стерджен запропонувала альянс Лейбористській партії на чолі з Джеремі Корбіним — вона наразі посідає друге місце в рейтингах. В обмін на коаліцію в британському парламенті (а очолювана нею Шотландська національна партія нині має третю за величиною фракцію) Стерджен просила Корбіна підтримати проведення референдуму про незалежність у Шотландії в 2020 році.
Певні підстави сподіватися на згоду Корбіна в першої міністерки Шотландії таки були — у 2018 році лідер лейбористів заявив, що не відкидає ідею проведення другого референдуму. Але після того Корбін заявив, що «ніякого референдуму під час першого терміну лейбористського уряду не буде, оскільки, як я вважаю, нам слід повністю зосередитися на питанні інвестицій у Шотландію».
Невідомо, що саме спонукало лідера Лейбористської партії до такої заяви: чи то звинувачення Бориса Джонсона в потаканні шотландському сепаратизму й таємній угоді зі Стерджен, чи то низька суспільна підтримка ідеї другого референдуму у Великій Британії в цілому.
Нині громадська думка в Шотландії щодо незалежності, якщо вірити останнім соціологічним опитуванням, прямо пов’язана з питанням членства в ЄС: в разі скасування Brexit більшість шотландців тяжітиме до перебування в межах Сполученого Королівства, й навпаки. Британський політолог Джон Кертіс зауважує, що між проєвропейськими настроями в Шотландії й її прагненням до незалежності дійсно існує зв’язок.
Утім загальна підтримка сепаратистських настроїв у Шотландії дещо впала порівняно з жовтнем, коли було оголошено дочасні вибори. А позиція двох провідних партій — консерваторів і лейбористів — робить другий референдум поки безперспективною справою. Здається, це розуміють і в Шотландській національній партії: там пом’якшили свою риторику про незалежність формулюванням «узяти майбутнє Шотландії в руки Шотландії» в агітаційних листівках. Адже якщо Brexit і справді відбудеться, простіше мати важіль тиску на уряд для збереження тісної співпраці регіону з ЄС, аніж намагатися досягти завідомо неможливого референдуму.
Північна Ірландія: мир і возз’єднання
Шотландія є єдиним регіоном Великої Британії, де референдум про незалежність вже проводили — і регіоном з найбільшим рівнем самоврядування. Обмежений, хоч і менший, суверенітет є і в Північної Ірландії — частково як результат великого політичного компромісу, який поклав край кровопролиттю в регіоні в 1998 році.
І якщо шотландці прагнуть створити самоврядну державу, то північні ірландці своє майбутнє за межами Сполученого Королівства бачать хіба що в межах іншої країни — Ірландії. Brexit загрожує припиненню вільного прикордонного руху на острові Ірландія. Цей наслідок одночасного перебування Ірландії та Сполученого Королівства в межах ЄС сприяв припиненню релігійного конфлікту в Північній Ірландії.
Відповідно до Страстноп’ятничної угоди 1998 року, Північна Ірландія може возз’єднатися з Ірландією лише внаслідок референдуму. Але річ у тім, що, згідно з тією ж угодою, оголосити такий референдум має право лише міністр уряду Великої Британії з питань Північної Ірландії — нині на таке розраховувати не доводиться.
Ще одна причина, чому голосування за вихід регіону зі складу Сполученого Королівства малоймовірне, криється в політичній кон’юнктурі. В місцевому парламенті Північної Ірландії — Стормонті — кількість депутатів, які визначають себе як прихильники Великої Британіїюніоністи і як прихильники незалежностінаціоналісти, майже однакова. До числа перших належить і Демократична юніоністська партія, яка донедавна була у владній коаліції з консерваторами — і впливала на політику Лондона щодо Brexit.
Якщо вихід Великої Британії з ЄС таки станеться, північні ірландці коливатимуться між двома альтернативами: або залишитися в складі Сполученого Королівства, або ж вийти з нього і ввійти до складу Ірландії. Обидва варіанти мають приблизно однакову підтримку населення. Але понад половина опитаних у Північній Ірландії — в тому числі й кожен п’ятий юніоніст — також вважає, що Brexit може стати підставою для возз’єднання з Ірландією.
Крім того, не так давно ірландський прем’єр Лео Варадкар говорив про фактичну готовність до такого сценарію розвитку подій. «Іронія в тому, що одна з речей, яка дійсно може підірвати союз Об’єднаного Королівства — це жорсткий Brexit», — заявив він у липні цього року.
Уельс: тільки передвиборче гасло?
«Саме ми — валлійський народ — маємо ключ до майбутнього цієї нації… незалежного Уельсу», — так лідер місцевої партії «Plaid Cymru» Адам Прайс оголосив про початок передвиборчої кампанії.
Тема незалежності Уельсу, здавалося б, узагалі не мала виникнути. Суспільна підтримка виходу зі складу Сполученого Королівства серед валлійців складає не більш ніж 30%. А сама «Plaid Cymru» на виборах 2017 року здобула лише десяту частину місць в Уельсі. Понад те, партія у своїй програмі критикує центральний уряд, але не згадує прямо про незалежність. До чого тоді Прайсу було говорити про «незалежний Уельс»?
На відміну від Шотландії та Північної Ірландії, Уельс нині не має достатніх підстав та умов для порушення питання про незалежність перед Лондоном. І річ не лише в суспільній думці.
По-перше, економічно Уельс більш залежний від Англії, ніж решта регіонів Сполученого Королівства. Розрив між доходами й видатками місцевого уряду більший, ніж в інших британських регіонах.
По-друге, у валійців немає притомного політичного аргументу для проведення кампанії за незалежність. У Шотландії це — незгода з рішенням 2016 року щодо Brexit, у Північній Ірландії до цього додається й непроста історична спадщина регіону. А валійці на референдумі 2016 року віддали майже 53% за вихід із Європейського Союзу.
Ми існуємо завдяки вам! Підтримайте незалежну журналістику – фондуйте нам на Спільнокошті та долучайтеся до спільноти Друзів hromadske.
І по-третє, нині Уельс не має власної потужної регіональної політичної партії, на кшталт шотландських націоналістів чи північноірландських «Шинн Фейн», аби та виступала рушієм кампанії за незалежність. Більшість місць у парламенті Уельсу посідають тамтешні лейбористи — поки що їхні політичні заяви не заходили далі розгляду варіантів розширення автономії.
Однак питання незалежності Уельсу «вже не перебуває на задвірках політичних дискусій», вважає дослідник Кардіфського університету Джек Ларнер.
«Ті, хто цікавляться політикою Уельсу, повинні бути готовими до хвилі аналогій із драконом (дракон зображений на прапорі Уельсу — ред.), що пробуджується, в найближчі місяці», — додає він.
Той факт, що публічно лідер «Plaid Cymru» висловив думку про можливе проведення референдуму за незалежність аж до 2030 року, вказує, що для нього це радше засіб політичної риторики, пояснює політична аналітикиня ВВС Феліситі Еванс. Вона додає: меседж про незалежний Уельс — це спроба згуртувати прихильників партії й показати нову можливість «повернути собі контроль», відмінну від Brexit.