Сергій Кокурін — перший убитий український військовий у російсько-українській війні
Уже 10 років українці гинуть на війні з росією. Із тисяч полеглих у підручники історії точно увійде прапорщик Сергій Кокурін — перший український військовослужбовець, якого вбили російські окупанти. Сталося це 18 березня 2014 року в Сімферополі.
Росіяни не лише вбили Сергія, вони ще й осквернили його як українського громадянина. У будинку офіцерів Сімферополя домовина Сергія Кокуріна стояла поруч із труною російського окупанта, підстреленого своїми ж. Влада Криму влаштувала їм спільне урочисте прощання. Тодішній так званий прем'єр-міністр Криму, російський колаборант Сергій Аксьонов, навіть закликав присутніх «вшанувати загиблих за свободу Криму». А вже на міському кладовищі Сімферополя російські прихвостні поклали на могилу Сергія вінок зі стрічкою в кольорах російського прапора. На ній було написано: «от Рады министров Республики Крым». Тієї самої Ради, яка 16 березня 2014-го допомогла кремлю провести псевдореферендум за приєднання українського Криму до росії.
І в будинку офіцерів, і на цвинтарі з Сергієм прощалися хлопці з його військової частини. росіяни не перешкоджали їм віддавати останню шану своєму товаришу. В українській військовій формі вони пройшли урочистим маршем повз могилу Кокуріна. От тільки над їхньою колоною не було синьо-жовтого прапора. Над могилою Сергія — теж.
«Два роки після загибелі Сергія я не міг спати, я мучився запитанням: чи могла ситуація в нашій частині 18 березня розвиватися інакше? А в усьому Криму? Чи мали ми, військовослужбовці ЗСУ, можливість чинити спротив? У квітні 2014 року десь 80% особового складу нашої частини вийшли на материк. І сьогодні мені очевидно: це був максимум, на який ми тоді були спроможні. Просто зберегти частину і життя її військовослужбовців», — говорить колишній товариш Сергія Кокуріна по службі, підполковник Олександр К. (усі співслужбовці Кокуріна погодилися говорити з hromadske на правах анонімності — ред.).
За 10 років багато що забулося, але ми попросили офіцерів 13 фотограмметричного центру ГУ оперативного забезпечення ЗСУ, які 18 березня 2014 року разом із Кокуріним взяли на себе ворожий вогонь, згадати перші дні російської окупації. Як то — із пістолетами Макарова стояти проти російських кулеметників?
Збройний штурм? Абсурд!
Ми почнемо нашу історію із 27 лютого 2014 року — у цей день «зелені чоловічки» захопили будівлі парламенту й уряду АР Крим.
«Я був тоді заступником командира частини з матеріально-технічного забезпечення. Командування дало розпорядження: за можливості утримуватися від застосування зброї, щоб не спровокувати якогось збройного конфлікту, і зсередини укріпити периметр частини з інженерного погляду, щоб небажані гості не могли потрапити на її територію. Ми почали відповідні роботи, і з того часу вже ніхто не покидав частину. Вдома ночували тільки цивільні працівники», — говорить теперішній начальник 13 фотограмметричного центру полковник Володимир Щ.
Сергій Кокурін завідував складом частини, отже «відпускав» усе, що можна було використати для укріплення території.
«Ми навіть металу достатньо не мали, щоб варити “їжаки”, доводилося їх і з дерева робити. Натягнули колючий дріт уздовж паркану, за “їжаками” навпроти воріт встановили металеві конструкції, щоб колісна техніка не могла проїхати, зсередини перегородили в'їзд у частину “Уралами”. Ще закріпили сітку-мотанку — у ній згодом дві істоти ті російські заплуталися. Але це все було так, аби людей зайняти якоюсь роботою, щоб не збожеволіли. Бо коли почався штурм, бойовики поклали наших на прохідній обличчям у підлогу і спокійно зайшли», — пригадує підполковник Олександр К.
За його словами, «щоб зайняти людей», у частині проводили й бойову підготовку: «Позбирали дерев'яні держаки від лопат, топорища від сокир, і тренувалися застосовувати їх у рукопашному бою».
Тим часом 28 лютого росіяни взяли під контроль аеропорт Сімферополя і почали блокувати українські військові частини.
«Ми не передбачали навіть, що росіяни підуть на збройний штурм нашої частини. Ми ж скоріше не бойовий, а науковий підрозділ. Тим більше, що ніде в Сімферополі збройних штурмів не було. Росіяни під'їжджали до наших частин, наші військовослужбовці виходили за межі території — все. Були такі командири частин, які самі заводили росіян на територію і наказували своїм підлеглим не чинити опір. Хтось домовлявся з росіянами про безперешкодний вихід. Я знаю, що тодішнього нашого командира частини, полковника Андрюшина, росіяни та бойовики з так званої самооборони Криму теж викликали на якісь переговори, пропонували звільнити територію. Він відмовлявся. Але у нас ніхто не вірив, що росіянці підуть на штурм. Це було абсурдне припущення. Поки не пролунав постріл», — говорить полковник Володимир Щ.
Що робити, якщо росіяни підуть на штурм? За словами полковника Щ, від київського керівництва ніяких інструкцій щодо цього не надходило.Та й на той час росіяни вже вивели з ладу канали захищеного зв'язку, по яких вище керівництво віддавало накази.
«Це не означає, що кожен сам собі був командир. Існують такі речі, як Військова присяга і Військовий статут. Немає вказівок від вищого командування — будь вірним присязі та приймай рішення відповідно до Статуту, у ньому все чітко прописано», — говорить підполковник Іван З.
Тож 18 березня військовослужбовці 13 фотограмметричного центру, маючи на озброєнні пістолети з 16 патронами до кожного, дотримувалися присяги, яку дали українському народу.
Кров'ю стік
16 березня 2014 року проросійська влада Криму провела так званий референдум про входження півострова до складу росії. 18 березня в Москві путін і кримські колаборанти підписали документи про те, що Крим стає частиною росії.
Уже десь із початку березня навколо території 13 фотограмметричного центру почали купчитися галасливі натовпи, що називали себе «самообороною Криму». У якийсь день вони заблокували виїзди з частини шлакоблоками.
«Думаю, що це росіяни тоді понавозили бомжів із Ростовської області. Ми пильнували від них територію частини, а ситуація за територією була не в нашій компетенції. Ми військові й не могли втручатися в цивільне життя», — говорить полковник Щ.
«Територія частини десь 6 га, на ній містилося до десятка будівель різного призначення. З усіх боків вона була оточена високим бетонним парканом. Усі військовослужбовці по черзі несли чергування, спостерігаючи за ситуацією по периметру частини. І якогось дня ми помітили, що у недобудованих висотках за межами частини з'явилися озброєні люди. Найімовірніше, хтось із них потім і вистрілив у Сергія», — розповідає підполковник Олександр К.
18 березня Сергій Кокурін ніс чергування на двометровій скляній вежі. Ситуація була дуже тривожна. Напередодні чергові на КПП відігнали російських військових, котрі приїхали «приймати» частину і її майно, вимагаючи підняти над нею триколор. Українські військовослужбовці забарикадували входи до будівель громіздкими металевими сейфами (на щастя, цього добра було дуже багато), і навіть не думали виконувати розпорядження росіян. Сподівалися, що скоро Київ і москва якось врегулюють ситуацію, що цей абсурд припиниться.
«Страшно не було, бо ми не розуміли, наскільки ситуація складна», — говорить Олександр К.
Разом із військовослужбовцем Валентином Ф. він ніс чергування в одному з приміщень, коли надійшла інформація, що на КПП знову приїхали озброєні люди й вимагають розмови з командиром частини Андрюшиним. Командир вийшов до бойовиків — з ним не розмовляли, просто поклали обличчям в асфальт. Потім кілька разів вистрілив снайпер. Його постріли були немов сигналом до штурму. Чому росіяни вирішили штурмувати підрозділ військових топографів — може, колись скажуть на якомусь допиті.
росіяни пустили в хід світло-шумові гранати, запрацювали їхні автомати й кулемети. Вони пройшли через КПП, дерлися на огорожу і стіни будівель. Інтенсивність вогню була дуже висока: наприклад, на місці, де перебував Валентин Ф, пізніше нарахували 14 отворів від куль.
«Чи у день штурму ми почувалися військовою частиною, в якої є командир? Важке питання. У кожній будівлі сиділи наші хлопці й трималися, хто як міг. Я з товаришем забарикадувався на 4 поверсі одного з приміщень. До наших дверей підійшов підполковник Дробін. Сказав, що він зараз виконує обов'язки командира і передав нам розпорядження вищого керівництва виходити та не чинити спротив. Ми виконали наказ», — говорить підполковник Іван З.
На цей час Олександр К, у спину якого впирався російський автомат, уже виводив пораненого Валентина Ф. за територію частини. Проходив із ним повз вежу, на якій чергував Кокурін. Але чи був Сергій ще там, уваги не звернув. За межами частини побачив, як полковник Андрюшин стоїть із піднятими руками обличчям до стіни.
«По внутрішньому зв'язку постійно передавалося, щоб не відкривали вогонь. А який сенс було його відкривати з наших пістолетів, якщо хлопців просто розстрілювали з кулеметів і вони голови не могли підняти?» — говорить Олександр К.
Полковник Володимир Щ. намагався домовитися з бойовиками, аби ті дозволили вийти за територію цивільним і припинили обстріл:
«Росіяни вже зрозуміли, що нам нічим оборонятися. Там був один такий адекватний, мабуть, із розвідки. Ми з ним домовилися вивести цивільних. Потім пішли з ним по території, де наші пости були, щоб сказати хлопцям виходити».
От під час цього обходу території полковник піднявся на вежу до Сергія. І побачив кров і мертве тіло.
«Мені потім патологоанатом розповів, що було дві кулі калібром 5,45 мм. Одна куля прошила каску і шкіру з голови здерла. А друга не зачепила жодного внутрішнього органа. Просто увійшла в хребет, і Сергія паралізувало. Він навіть повідомити про себе не міг. Кров'ю стік», — розповідає полковник.
Чому вбили саме Сергія? Офіцери частини пояснюють: можливо, бо він перебував на вежі, з якої гарно проглядалася територія, і росіяни думали, що звідти почне вести по них вогонь з якогось кулемета. Знали б вони, що кулемета в Сергія не було…
«Вона боїться, там у Криму зараз дуже ФСБ лютує»
Сергій народився і виріс у Сімферополі. Там закінчив школу, одружився. У грудні 1997 року став українським військовим, служив у Сімферопольському військкоматі. У 2013 році підпав під скорочення. Підполковнику Івану З. по роботі доводилося мати справу з Сергієм, він знав його як врівноважену й відповідальну людину. Отож і порекомендував його на роботу в частину військових топографів — місце спокійне, господарське. Хто ж знав, що за кілька місяців воно стане кривавим…
«У мене по службі до Сергія не було питань. Він був скромний, мовчазний, працелюбний, отримав завдання — виконав без зайвих слів. На нього завжди можна було покластися», — розповідає полковник Щ.
За його словами штурм частини тривав якусь годину. росіяни щезли з території так само швидко, як і з'явилися. Усе, що відбулося, можна було б сприймати, як кошмарний сон, якби не тіло Сергія.
Хтось доправив його в морг, хтось дав знати дружині Олені — жінка була на сьомому місяці вагітності другою дитиною, і нелегко було знайти охочого передати їй важку звістку.
«До нас приїхали представники прокуратури, Військової служби правопорядку України, почали розпитувати: що сталося, як проходив штурм, де кожен із нас був під час штурму. Нас ніхто ні в чому не звинувачував. Тільки фіксували факти. Так минула ніч з 18 на 19 березня. А вже зранку 19 березня росіяни зібрали нас в актовій залі. Приїхав хтось, хто представився міністром оборони Криму. Сказав: хто хоче, може служити далі в армії Криму і росії. Хто не хоче — зможе покинути частину. Наш командир теж сидів у залі серед нас. Слідів побиття я на ньому не помітив. Хлопці пошепки матюкалися, командир теж не мовчав, говорив доволі голосно, що після всього, що сталося, як це ми можемо залишатися тут служити. Потім росіяни пішли, і командир сказав, що треба виходити на материкову Україну», — розповідає Іван З.
Тоді, 19 березня, хлопці скинулися грошима і послали заступника командира з виховної роботи купити поховальний вінок. Потім стали «струнко» перед вежею, на якій загинув Сергій, зняли кашкети, поклали на сходи вежі вінок, запалили свічку.
«Я не пам'ятаю, про що ми тоді говорили між собою, не пам'ятаю наших розмов біля могили Сергія», — розповідає підполковник З.
22 березня на похороні Сергія Кокуріна був увесь підрозділ — навіть ті, що вже підписали згоду служити росії, були на кладовищі ще в українській формі.
«Київ дуже довго не міг вирішити, що робити з людьми, які залишилися вірними присязі. Лише 2 квітня нам повідомили, що частина має передислокуватися до Одеси», — говорить підполковник Олександр К.
Уже в Одесі, на річницю загибелі Сергія Кокуріна, військовослужбовці 13 фотограмметричного центру відкрили на території частини пам'ятний знак на його честь. У центрі композиції — гранітна дошка з портретом Сергія й написом, що він загинув під час штурму сімферопольської частини, і слова «Героям слава».
На відкриття пам'ятного знаку із Криму приїздила мама Сергія. Дружини Олени не було. Через два місяці після загибелі чоловіка вона народила другого сина, якого теж назвали Сергієм.
«Мені, як пораненому під час штурму 18 березня, командування виділило в Одесі квартиру. Сім'я Кокуріна теж отримала житло — в одному під'їзді зі мною, двокімнатну квартиру. Оформляти її приїздила мама Сергія. Олена навідувалася кілька разів, але їй одній з двома дітьми в чужому місті шукати щастя було якось нелогічно. На потреби сім'ї Кокуріна військові збирали гроші. Скільки було зібрано — не знаю. Зараз у квартирі Кокуріних ніхто не живе», — говорить майор Валентин Ф.
Підполковник Роман Б. додав, що ніхто з сім'ї Кокуріна після початку великої війни не з'являвся в Одесі, що «свіжих» відомостей про них немає. Була чутка, що Олена вийшла заміж і народила третю дитину.
Офіцери 13 фотограмметричного центру поділилися з hromadske телефоном Олени Кокуріної. Ми їй подзвонили у Крим — жінка не відповіла. Тоді написали на всі можливі месенджери. На одному з них знайшли її фото, показали офіцерам — ті підтвердити: це Олена. Значить, телефон правильний. Ми знову написали, пояснили, що готуємо матеріал про Сергія, просили відгукнутися. У відповідь прийшло: «Вы, видимо, ошиблись номером».
«Вона боїться, там у Криму зараз дуже ФСБ лютує», — пояснили мені колишні товариші Сергія.
Зараз старшому сину Сергія 14 років, молодшому скоро виповниться 10. Увесь цей час вони жили в Криму під владою росіян. Чи показує їм Олена Орден «За мужність», яким Сергія нагородили посмертно в липні 2014 року? Свого часу за ним на материк приїздила його мама. На жаль, ми не змогли поговорити з Кокуріними. Може, колись сини поставлять на могилі батька синьо-жовтий прапор. Якщо не вони, то українська громада — точно.