Шантаж родичами та гімн росії за розкладом. Від ГУЛАГу до колонії в Оленівці — жінки у вʼязницях росіян (Частина 2)
росіяни катують і увʼязнюють людей з активною проукраїнською позицією, намагаються стерти ідентичність і зламати психологічно. Так вони робили десятки років тому, так продовжують чинити й сьогодні.
У полоні росіян донині залишаються сотні українських жінок— військових і цивільних. 17 жовтня в межах обміну Україні вдалося повернути 108 із них.
У цьому тексті ми разом з дослідницею Оксаною Кісь порівнюємо два досвіди: спогади жінок-політвʼязнів ГУЛАГу та нинішні свідчення звільнених українок. Першу частину матеріалу читайте тут.
«Зліпила аркушик розжованим хлібом, написавши зверху адресу, і коли вів нас конвой на вокзал, жбурнула його в натовп, гукнувши: “Люди, бросьте в ящик!”»
«У Валуйках один раз нам дали написати листа. Ми думали, що наші листи не дійдуть. Але вони дійшли — коли я приїхала, мама сказала: “Я знала, що ти жива!”» — говорить Інга Чікінда, морська піхотинка, звільнена з полону.
Право полонених листуватися з родиною закріплене Женевськими конвенціями. А втім, для декого лист із запізненням на три місяці був єдиною вісткою від полонених родичів.
Траплялося, що українським жінкам навіть вдавалося зателефонувати з російського полону. Парамедикиня «Госпітальєрів» Тетяна Васильченко невдовзі після виходу з «Азовсталі» подзвонила дочці Катерині й коротко сказала: «Вір!»
«Була можливість дзвінка у вересні, але його ціна й поставлені умови були такими, що я як громадянка України цього зробити не могла. Це відгонило зрадою Батьківщини», — розповідає Тетяна Васильченко.
Військова медикиня Вікторія Обідіна разом із чотирирічною донькою Алісою намагалася виїхати з «Азовсталі» під час евакуації цивільних на початку травня. Проте під час фільтрації матір із донькою розлучили. Вікторію забрали далі на допити, а згодом відправили в полон. Алісу, з дозволу Вікторії, забрала дівчина, яка також евакуювалася з заводу, Валерія Зеленська. Після приїзду в Запоріжжя дівчинку забрала бабуся.
Вікторії дозволили двічі зателефонувати додому: спершу після того, як її змусили дати інтервʼю російському телеканалу, і ще один раз — перед обміном, наступного дня після уродин її Аліси.
«Так моя мама дізналася, що мене утримували в Оленівці», — каже Вікторія.
Жінкам у ГУЛАГу дозволяли писати два листи на рік, натомість отримувати вони могли незліченну кількість. Коли комусь з увʼязнених жінок приходив лист, це було подією для всіх у бараці. Жінка зачитувала його вголос. Натомість радянська влада намагалася всіма способами перешкоджати цьому, щоб увʼязнені втратили відчуття приналежності до своєї спільноти.
«Я думаю, що одним зі способів зламати особистість у системі ГУЛАГу було намагання вилучити людину зі знайомого соціального оточення, культурного середовища, щоб вона була атомізована, загублена, самотня, не мала звʼязку зі своєю спільнотою. Вона — ніхто, не належить ні до чого.
Відновлення звʼязку зі своєю громадою, родиною означало для жінки те, що вона для них не втрачена, символічно не загинула, що вона досі є частиною цієї спільноти, належить до цієї родини, про неї памʼятають, її вважають лише тимчасово відсутньою», — каже дослідниця.
Увʼязнені жінки часом просили наглядачів-цивільних надіслати їхній лист додому. Оксана Мешко, увʼязнена в ГУЛАГу, згадує свою спробу відправити вістку матері під час етапування до табору.
«На клаптику паперу, недогризком олівця (а це ціле багатство, яке не на кожній пересилці можна роздобути) нашкрябала я кілька втішних слів додому своїй матері. Зліпила аркушик розжованим хлібом, написавши зверху адресу, і коли вів нас конвой на вокзал, жбурнула його в натовп, гукнувши: “Люди, бросьте в ящик!” Не дійшов мій перший лист…»
«Я не могла допомогти своїм рідним. Це мене руйнувало зсередини»
«Я була рада, що Аліси немає поряд. Розуміла, що мене можуть допитувати. А що ще потрібно: її притиснули, тож яка мати допустить, щоб з її дитини знущалися?» — розповідає Вікторія Обідіна.
Морська піхотинка Інга Чікінда говорить, що на території росії найбільшим її страхом стало те, що вона ніяк не може допомогти своїм рідним — ані морально, ані фізично: «У той момент я була безсильна. Це мене руйнувало зсередини».
Під час допитів енкаведисти повсякчас використовували шантаж родичами як один із методів маніпулювання увʼязненими, арештованими жінками, каже Оксана Кісь.
«НКВС досить швидко збагнуло, що жінки особливо чутливі до долі своїх близьких — батьків, дітей, братів чи сестер. І шантажуючи їх, погрожуючи розправою над рідними, їх було найлегше зламати. Колишні підпільниці, які опинились у лапах радянських спецслужб, з болем згадують ці страшні моменти, коли від них вимагали свідчень в обмін на те, що обіцяли звільнити з-під арешту стару матір або не віддавати дитину в притулок, а дозволити рідним виховувати, поки жінка буде в неволі.
Родина — це слабке місце жінок. Це повʼязано з тим, як їх виховують у нашій культурі. З самого малечку гендерна соціалізація націлює жінок на те, що родина — це найважливіше, святе, і відповідно загроза для рідних — це найстрашніше.
Коли чоловіків націлюють на те, що Україна понад усе, нація понад усе, то для жінок виявляється, що мама, батько й дитина — понад усе».
Лариса Задорожан згадувала про своє перебування в ГУЛАГу: «Було важко, так напрацюєшся вдень, що ні рук, ні ніг не відчуваєш. А вночі сну немає — мучишся, як там синочок, як там мама, що з ними, коли я побачу їх? І чи побачу? Так і промучишся, за всю ніч очей не заплющиш. А вранці знову на роботу. Без кінця та краю. Три роки жили ми в тому забутому Богом і людьми бараці».
«Інформаційна ізоляція — це один зі способів зламати людину, коли вона не орієнтується ні в часі, ні в просторі, не має точок відліку»
«Ми дивилися російські новини і звідти могли черпати інформацію — бо чим злішими були Скабєєва і Соловйов, чим більше від них виходило ненависті в бік України, тим більше ми розуміли, що не все так погано», — каже Людмила Гусейнова.
«Нам постійно говорили, що Миколаїв, Одеса, Запоріжжя і Харків — не наші. Щодня ми мали дивитися “росія-24”. Декілька разів вмикали YouTube-огляди блогерів», — говорить Марина Голінько.
Перегляд новин на російських телеканалах був обовʼязковим у розкладі полонених жінок.
«Іноді на радіо проривалась українська хвиля, але її одразу перемикали», — розповідає Вікторія Обідіна.
«Ми могли хіба що чути розмови охоронців, коли вони обговорювали, що з України був приліт. Як же ми раділи», — говорить Тетяна Васильченко.
У ГУЛАГу політика інформаційного обмеження була значно жорсткішою, ніж є зараз, зауважує Оксана Кісь. Жінки не мали жодного уявлення, що відбувається за межами табору, і навіть ті уривки газет, у які родичі могли загорнути передачу з дому, наглядачі вилучали.
«Інформаційна ізоляція — це один зі способів зламати людину, коли вона не орієнтується ні в часі, ні в просторі, не має точок відліку. Людина має існувати у певних координатах. І якщо вони зникають, тоді підтримувати своє існування в раціональний спосіб стає дуже важко.
Інша справа, що сучасні кати гірше підготовлені, ніж персонал ГУЛАГу. Бо ті розуміли, що політвʼязні здатні “відчитувати між рядків”: інтерпретувати, виловлювати важливі для них повідомлення навіть із повністю “стерильної” радянської преси. Тому для політвʼязнів, яких вважали особливо небезпечними, які отримали довші терміни перебування, був обмежений будь-який доступ до інформації. Навіть до радянських пропагандистських газет чи радіо вони не мали доступу роками», — каже Оксана Кісь.
Щоб отримувати інформацію, жінки в ГУЛАГу налагоджували стосунки з деякими кримінальними злочинцями, що відбували покарання разом із ними. Просили в цивільних працівників таборів надіслати листа додому, в обхід табірної цензури. Також вʼязні між собою обмінювалися чутками.
«Якщо комусь одному вдавалося дістати будь-яку вістку, довідатися будь-яку новину — ця інформація миттєво поширювалася в усний спосіб. А ще — за допомогою нелегального листування з вʼязнями інших таборів чи зон, за допомогою записок, які залишали в місцях загального користування: у туалетах, душових, місцях праці», — говорить Оксана Кісь.
«Увʼязнення — це також боротьба»
Попри інформаційну ізоляцію та намагання наглядачів у такий спосіб психологічно зламати утримуваних, жінки все одно продовжували свою боротьбу.
«Нам казали: “Ви нікому не потрібні”, “Ваша сімʼя, Україна від вас відмовилися”, “Тим паче жінки, на кого вас міняти”. Іноді це впливало на молодших дівчат. Але ми не давали тим сумнівам закріплюватися, поширюватися. Одного разу ми, 27 людей у шестимісній камері, пошепки заспівали гімн України. Це й тримало», — говорить Тетяна Васильченко.
Водночас наглядачі колоній змушували жінок учити і співати російських патріотичних пісень.
«Ми всі мали дотримуватися режиму. Обовʼязково співати гімн зранку після підйому. Якщо комусь із працівників ізолятора не подобалося або якщо ми збивалися, вони говорили: “Ще раз”. І ми співали, поки вони не казали: “Годі”. У нас був список воєнних проросійських пісень, які потрібно було співати.
Якщо когось нового привозили до СІЗО, нас також просили заспівати пісню “Мы — русские”. Чоловіки мали слухати, як ми співаємо, і так її вчити. А в жіночій колонії дівчата повинні були співати пісні та крокувати, як військові», — розповідає Вікторія Андруша.
Марина Голінько згадує, що за весь час перебування в полоні вивчила приблизно 20 російських пісень і 15 віршів. Усі — на воєнну тематику.
«У колонії в Курську нас змушували співати гімн росії. Спершу в мене був внутрішній протест. А потім я для себе вирішила, що немає нічого страшного — це просто пісня, яку треба співати і ні про що більше не думати».
Оксана Кісь зауважує, що саме так жінки продовжували свою боротьбу, навіть бувши поневоленими.
«Те, що обʼєднує ці два досвіди, те, що підтримувало жінок у дусі, не дозволяло їм опустити руки, впасти у відчай — це тверда віра у свої переконання. Віра в ту справу, якій вони себе присвятили. Для засуджених на довгі роки неволі учасниць національного підпілля радянський режим і ГУЛАГ як втілення цієї репресивної системи були ворогом.
Жінки були свідомі, що в неволі їхні сили у протистоянні з радянським режимом — нерівні, але боротьба триває, доки вони не загинули. Вони розглядали увʼязнення в ГУЛАГу як продовження цієї боротьби. Доки ця система не знищила їх фізично або морально (не зруйнувала як особистість), доти їхня битва не програна.
Те саме ми зараз бачимо в українських полонянках, які, повертаючись звідти, все одно залишаються твердими у своїй вірі в Україну, у своїх переконаннях. Вони знали, за що страждали».
У тексті ми використали спогади жінок-політвʼязнів ГУЛАГу, опубліковані в монографії Оксани Кісь «Українки в ГУЛАГУ: вижити значить перемогти».
Текст опубліковано за підтримки «Медиасети».