«Що більше страху, то яскравіші кольори». Як самчиківський розпис рятував людей
«Страх через обстріли мене з’їдав, через нього я почала втрачати зв’язок із реальністю. Зрозуміла, що треба вирощувати позитив у собі — малювати щось яскраве, красиве. Що більше було страху, то більше хотілося жити, то яскравішими ставали кольори», — розповідає Ольга Машевська, народна майстриня із самчиківського розпису.
Коли в лютому минулого року росіяни почали атакувати Київ ракетами, Ольга ховалася з папером і фарбами під столом — він створював ілюзію безпеки. Тоді вона й передбачити не могла, що для багатьох людей, які ховалися від нальотів у підвалах, її малювання теж стане порятунком.
«Яскраві квіти мали оберігати від усього злого»
27 лютого 2022 року Ольга малювала тризуб із квіток і птахів, знімала процес на камеру та транслювала онлайн на своєму YouTube-каналі: їй тоді дуже хотілося вийти за межі вимушеної квартирної ізоляції. Малювала й коментувала свою роботу, слухала новини, розмовляла з рідними — усе це йшло в ефір і якимсь дивом створювало атмосферу домашнього затишку й безпеки.
Трансляцію тоді побачили люди в підвалах та імпровізованих укриттях, бійці на блокпостах. Й у своїх коментарях стали просити Ольгу знову і знову транслювати своє малювання, розмовляти з ними та підбадьорювати.
«Промінчик гармонії і затишку, енергії творення в цьому хаосі страху, болю і люті. Дякую Вам за те, що Ви робите!» — писав, приміром, один із коментаторів.
«Соломинко моя, тримаюся за Вас. Творчість Ваша рятує, виводить зі ступора», — написав інший.
«Чоловік, спостерігаючи мої перші трансляції, запитав: “Що ти робиш? Кому воно треба?” Я показала йому відгуки людей, і він змінив свою думку. Тоді я сказала своїм глядачам: ось ви намалювали квітку і немов виростили її — вона вже живе і цвіте для вас. Треба просто почати», — ділиться Ольга.
Невдовзі онлайн-трансляції і відеозаписи стали регулярними. Так зорганізувався майстер-клас із самчиківського розпису.
«Традиції цього розпису дуже давні: яскраві квіти, намальовані на українських хатах, мали оберігати від усього злого. Мені хотілося малювати з людьми саме в цих традиціях, щоб ці розписи захистили всіх нас і об’єднали», — розповідає художниця.
Ольга провела майже чотири десятки занять. Кількість переглядів кожного з них на YouTube досі зростає.
«Це було якесь емоційне цунамі»
Киянка Тетяна Зосімова рятувалася від обстрілів у підвалі понад два місяці — з першого дня повномасштабного вторгнення. Жінці здавалося, що вона сидить в укритті вічність.
Коли надворі затихало, підходила до відкритих дверей підвалу, виглядала на вулицю. Перед очима — стіна будинку, якесь чорне, ще безлисте, дерево, і все.
Здавалося, що за межами укриття вже немає нікого і нічого, тільки безвихідь. Навіть присутність синів не рятувала від емоційного пригнічення.
«У мене просто їхав дах, я ніяк не могла вийти із шокового стану, — розповідає Тетяна. — Випадково знайшла в інтернеті Ольжині трансляції. Слухала кожну по кілька разів, подумки брала в руки пензлик і повторювала рухи, уявляла собі квіти, які малюю. А потім ці квіти, кольори ставали для мене все більш реальними, вони просилися, щоб я їх намалювала», — пригадує жінка.
«Мої почуття немов прокинулися! Мені так хотілося малювати, що я насмілилась уперше за два місяці вискочити з підвалу і побігла додому — знайти папір і фарбу. Це було якесь емоційне цунамі!» — додає.
Вона знайшла фломастери, олівці, гуашеві й акварельні фарби сина-школяра. Не було нічого червоного, і Тетяна схопила свій косметичний олівець для губ. Малювати!
Через кілька годин прибіг сполоханий чоловік: Тетяна вже давно вийшла з підвалу і не повертається. А жінка малювала квіти!
«У тому підвалі я немов молитву свою малювала, щоб мене ці квіти захистили. І моя багатотижнева нервова напруга щезла. У мене був стан людини, яка нарешті виспалася після довгого безсоння. І потім щоразу, як мене в підвалі накривав жах, я йшла у свій куточок і малювала. У голові роз’яснювалося, з’явилася сила підбадьорювати інших! Я навіть бігала додому, щоб там пекти для сусідів пиріжки, і не боялася перебувати поза підвалом!» — ділиться Тетяна.
Малювання стало для жінки щоденною потребою. Як почистити зуби, каже вона. Після інтернет-уроків Тетяна малювала так майстерно, що розмальовані нею снарядні гільзи потрапили на виставку до Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Й Ольга Машевська, розглядаючи їх, думала: що ж це за чудовий майстер самчиківського розпису з’явився, а вона про нього нічого не знає.
«Оля зі своїми квітками не дала мені впасти, розумієте? Гільзу, яку я по-самчиківськи розписала, узяв для міського музею мер Бучі. Я дуже цим пишаюся», — радісно говорить Тетяна.
Тепер роботи жінки збирають на аукціонах гроші для ЗСУ, а сама вона стала частою учасницею волонтерських виставок.
«Треба вставати і щось робити»
Коли торік Ліана Семенова прокинулася вранці 24 лютого, лівобережну Херсонщину вже окупували росіяни. Ліана із чоловіком і молодшим сином опинилися в російській облозі у своєму будинку під Голою Пристанню. Старший син — у Херсоні. За одну ніч життя стало чорним. На від’їзд наважилися на початку квітня 2022-го.
«Ми притискалися до нашого будинку й обіцяли йому повернутися, — розповідає жінка. — Будували його десять років, перед війною закупили меблі, побутову техніку, я зайнялася внутрішнім оздобленням, робила дерев’яні панно — і от усе треба покидати. Хто не тікав зі своєї домівки в самих спортивних штанах й у футболці, той мене не зрозуміє», — каже жінка.
Їм вдалося забрати з Херсона старшого сина, пробитися через численні пости «кадирівців» і доїхати до Закарпаття.
Роботи жодної, на квартиру із собакою ніхто не бере. Ліана просто жахалася необхідності жити в орендованій оселі, купувати речі в секондхенді, харчуватися з гуманітарної допомоги. Чоловіка мобілізували до ЗСУ, молодший син виїхав за кордон, у батька інсульт, і його треба вивозити з окупації, інакше він помре…
«Мені було дуже тяжко, — розповідає Ліана. — Я вся зосередилася на своїх втратах. Чоловіка мобілізували, коли у нас іще навіть житла не було, це мене просто підкосило. Я почувалася викинутою із життя. Не мала сили починати все спочатку. А тут іще сусіди телефоном сказали, що росіяни лазили в наш будинок. Знала б я, що будинок піде під воду після підриву Каховської ГЕС…»
Ще до великої війни жінка бачила картини Ольги Машевської в інтернеті, вони здавалися недосяжно гарними. Ліана ніколи не думала, що сама зможе малювати самчиківку. Але у своїй закарпатській тузі потягнулася душею саме до цього розпису.
«Він такий веселий, квітучий, а головне — наш, український. Мені тоді саме хотілося підняти все українське й нести його далі, нашу культуру — щоб жодні росіяни її ніколи не знищили», — говорить Ліана.
Вона натрапила на Ольжин майстер-клас в інтернеті й так захопилася, що записалася до художниці на онлайн-навчання. У групі були дорослі люди з різних куточків України і з-за кордону. В усіх — складні життєві ситуації, усі потребують підтримки й готові надати підтримку. Уперше за багато місяців Ліана відчула себе не ізольованою від життя.
Згодом жінка знайшла сили переїхати до Києва, знайти роботу. Зараз картини малює нечасто — під настрій. Тоді й серед ночі може встати, щоб вималювати на папері свої емоції. Нещодавно намалювала вночі птаха-фенікса, по-самчиківському пишного й радісного.
«Треба витягати себе з туги, — говорить Ліана. — Бо або лежати і вмирати, або вставати і щось робити. Я обрала життя».
«Коли я малюю, з’являється відчуття польоту»
На уроках малювання вчителька казала Валентині, що в неї обидві руки — ліві. Коли та пішла вчитися на кравчиню-закрійницю — моделі одягу замість неї малювала подружка.
Через проблеми із зором Валентину не прийняли до омріяного медінституту. Тоді вона здобула освіту хіміка-технолога з очищення стічних вод. У цій прозі життя жодному малюванню місця не було. Та й потреби в ньому — теж.
А потім прийшла біда. Валентина була вагітна близнюками. Уже на досить великому терміні одна дитина перестала розвиватися. У грудні 2021-го лікарі видалили обидва плоди. Операція спровокувала стрімкий розвиток важкої гінекологічної патології.
«Я дуже тужила, була морально знищена. А тут іще війна. Ми із чоловіком, сином і моєю старесенькою бабусею виїхали до села. Поз’їжджалися й інші родичі. Тіснява, гамір, відключення світла, непевність, мої украй розхитані нерви. Усе зібралося докупи, і я просто божеволіла. Шукала хоч якоїсь можливості відволіктися від своїх важких думок. Побачила пост Олі про її готовність навчати людей самчиківського розпису. Подумала: можливо, це мій шанс почати нове життя», — розповідає Валентина.
Несподівано для себе і своїх близьких жінка з «двома лівими руками» й повністю незрячим оком почала малювати. Наполегливо творила для себе новий світ, у якому зможе заспокоїтися і розслабитися.
«Коли зрозуміла, що реально малюю, і малюю гарно, я була просто в шоці. Моя мама була в шоці, син теж. Не розуміла і досі не розумію, звідки воно прийшло до мене, це вміння», — говорить Валентина.
Для неї це була величезна перемога над собою і над обставинами. Вона довела собі самій, що в будь-якому віці, попри швидкоплинність життя, можна навчитися чогось нового і змінити себе.
«Коли я малюю, з’являється відчуття польоту: розкріпачуються уява та фантазія, починають грати кольори, проявляється краса, — розповідає жінка. — Ні в шитті, ні у вишивці не можливе таке поєднання кольорів, як у самчиківському розписі. Це просто якесь диво».
Уже другий рік Валентина малює самчиківку. Для себе, для друзів, а найбільше — для бійців на фронт. Шиє українські прапори і в кожен вкладає свою листівку, розписану по-самчиківськи, як оберіг.
