Що почитати на зимових канікулах. 7 книжок під ялинку
Останнім часом тільки й розмов про те, як витратити «ковідну тисячу» і що літературного подарувати на Новий рік друзям та рідним. А ще — про те, що навіть сайти книжкових мереж не витримують цунамі читацького попиту. Якщо ви поки не визначилися, не біда — ми маємо для вас аж сім хороших книжок під ялинку: серйозних і не дуже, художніх і нонфікшн, для швидкого читання й для дуже повільного.
Артем Чех «Хто ти такий» (Meridian Czernowitz)
Тимофію п’ять, і він живе в Черкасах 1990-х (так, саме в такому місті, як ви щойно уявили) з мамою Олею та бабусею Лідою. Родина — типова для того часу та місця: бабуся працює на фабриці, мама — у дитячому садочку, паралельно навчаючись в університеті. Батька, як часто це буває в родинах 90-х, фактично нема. Неочікувано в родині з’являється ще один чоловік — друг бабусі афганець Фелікс. Фелікс — ветеран із контузією, алкоголік, невиправний інтелігент, спадковий вояка, егоїст, щиросердний чоловік. Одним словом, нестерпний тип. Хто він такий, чітко визначити неможливо, бо Фелікс зібрав усі травми епохи.
Фелікса ми бачимо здебільшого очима Тимофія, поглядом знизу, з перспективи жаби, а не птаха. Та поступово вертикаль перетворюється на горизонталь: хлопець росте, його ставлення трансформується в нерозуміння, а пізніше співчуття й легку відразу. «Хто ж ти такий?» — гадає Тимофій. «Хто ти такий» — відлунням озивається Фелікс.
У Фелікса немає частини зубів, і це дуже точна метафора людини, закинутої в сучасний світ: дійсність жорстока, але й героєві доводиться бути жорстоким, ламаючи зуби об інших. Це оповідь про травми поколінь, що накладаються і накопичуються впродовж історії, якщо їх не осмислювати. Тож проговорювати або прописувати побачене лишається однією з небагатьох справді дієвих терапій. Не стати Феліксом — головне бажання майже дорослого Тимофія. Але проблема в тому, що кожен із нас — уже трохи Фелікс. Лишається хіба тримати свого Фелікса під сяким-таким контролем.
Анна Лембке «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням» («Лабораторія»)
Коли йдеться про залежність, ми уявляємо когось на кшталт Фелікса з роману Чеха: тяжко травмовану людину, сенсом життя якої стає пошук простого задоволення і втеча від реальності. А втім, правда страшніша: всі ми залежні від дофаміну, що його дарують соцмережі, секс і навіть новорічні закупи. Все було б ще не так погано, якби після зменшення інтенсивності задоволення не наставав період дофамінового похмілля й розчарування. Зростає толерантність до подразника, збільшується доза, посилюється біль після навіть тимчасової відмови. Саме так працює нейробіологія винагороди — стверджує американська психіатриня Анна Лембке. Її праця «Дофамінове покоління» описує історії людей, що стали залежними, але потім знайшли шлях порятунку, тож засновок доволі оптимістичний. А втім, читаючи про всіх, кому вдалося, відчуваєш незбагненну тривогу: а як же ті, хто зазнав поразки? Відповідно, вони до книжки не потрапили?
Компульсивне надспоживання — таким терміном можемо узагальнити всі описані залежності — від нездоланної любові до вампірських романів, що її переживає сама Анна, до нестерпного бажання випити. Який же рецепт зменшення болю у житті — відмовитися від «дофамінових шприців» взагалі? Звісно, це неможливо, та й не потрібно, якщо вас не приваблює доля сучасного відлюдника. Стримування та усвідомлене споживання, самоконтроль та критичне ставлення до нових типів задоволення — звучить не як різдвяна магія, правда? Але принаймні зранку не прокинешся з важким похміллям.
Девід Епштейн «Вміти все» (Vivat)
Залежність може бути не лише від очевидно шкідливих речей на кшталт алкоголю і фастфуду, а й від спорту. Девід Епштейн — дописувач Sports Illustrated, спеціаліст із медичних питань, постійний спікер Ted Talks, автор статті про те, як спортсмени раптово помирають від зупинки серця. Тож не дивно, що його нова книжка «Вміти все» одразу стала бестселером.
На щастя, це не черговий текст про успішний успіх, як може видатися із дещо претензійної назви, а радше глибокий аналіз умов, за яких нам доводиться сьогодні будувати кар’єру. Правило 10 тисяч годин, постійне повторення заради вдосконалення і навіть ранній старт більше не гарантують успіху, а часто й заважають йому. Виявляється, що наше життя — не шахи, де фігури ходять зрозуміло й послідовно, а «марсіанський теніс», у правилах якого мусимо розібратися самотужки. І, що ще страшніше, ці правила постійно змінюються. Надміру вузька спеціалізація більше не в тренді, й конче важливо бачити картину ширше. Який висновок з такого немейнстримного на сьогодні твердження? Відпочинок, наприклад, читання цієї книги, можна трактувати як розширення компетенцій. Непогані новини, чи не так?
Мирослава Мудрак «Образний світ Георгія Нарбута і творення українського бренду» («Родовід»)
30-ліття незалежності України позначене ще й тим, що ми посилено вибудовуємо свої книжкові канони: топ-30 книжок часів незалежності від Українського інституту книги, найкращі книжки за рік за версією PEN-клубу — саме так формується літературний бренд країни. А от якби треба було обрати ідеальне графічне втілення, у топі точно опинився б графік Георгій Нарбут, чиє 135-ліття ми святкуємо цього року.
Монографія мистецтвознавиці Мирослави Мудрак «Образний світ Георгія Нарбута і творення українського бренду» — не з тих книжок, які легко читаються в новорічні свята. Але з тих, до яких повертаєшся з року в рік. Дослідниця докладно аналізує еволюцію символіки Нарбута, переосмислення ним світової мистецької спадщини: від давніх рукописів до графіки XX століття. Унікальність Нарбута — насамперед у тому, що в часи етнографічного замилування старовиною він представив абсолютно модерний проєкт, який і сьогодні впливає на книжковий дизайн. Проте не йдеться про чистий футуризм і відкидання традиції: у впізнаваних нарбутівських літерах легко відчитати барокові обриси, декоративні елементи XVII століття, однак не перенесені механічно, а переосмислені й адаптовані до потреб часу. Перші українські банкноти, каштан на гербі Києва, поштові марки, герб — все це в нас від Нарбута. Нарбут повсюдний, навіть якщо ми цього не помічаємо.
У неймовірно естетичному виданні «Образний світ» зібрано листівки, обкладинки книжок, навіть зразки шрифтів. Це видання цінне насамперед тим, що виводить в очевидь непомітну для більшості історію формування візуальної культури, що постає ще і як історія спротиву та пошуку власної ідентичності. Бо шрифт — це завжди більше, ніж просто шрифт. І Нарбут це усвідомлював.
Фредрік Бакман «Тривожні люди» («Книголав»)
Якби треба було визначити жанр, у якому пише Фредрік Бакман, його варто було б назвати «теплі терапевтичні книжки». Поки на полицях чільне місце досі посідає похмурий скандинавський детектив, у текстах шведа перемагають любов, розуміння або принаймні прийняття — утішне читання на свята.
У романі «Тривожні люди» все розподілено за ролями й типажами, що додає сюжету динаміки, конче потрібної популярній літературі. Злочинець-невдаха, вирішивши пограбувати банк, випадково обирає той, де не тримають готівки. Рятуючись від поліції, він забігає у випадковий під’їзд і бачить там відчинені двері квартири. Житло саме оглядають охочі його купити, тож всередині зібралися люди, які навряд чи мали шанс перетнутися за інших обставин: зріла пара, жінка поважного віку, амбітна директорка банку, лесбійська пара, рієлторка. А втім, як то часто буває в текстах Бакмана, в кожного — власні мотиви, особиста мета і «свій шлях широкий». Опинившись на самоті з геть чужими людьми, персонажі починають відкриватися одне одному, адже ефект попутника у потязі, якому викладаєш своє життя, працює безвідмовно.
Однак письменник оповідає не так низку захопливих історій, як притчу про те, що кожна людина сформована обставинами. За озлобленістю може приховуватися трагедія, за показовою веселістю — втома від життя. Цей крихітний простір, наповнений самотніми людьми, звісно, є моделлю великого світу, де ми звикли засуджувати, а не пробачати, тікати від розмов, а не дивитися просто в очі. Кожен персонаж тут по-своєму вразливий, і кожного в якийсь момент захочеться обійняти. Так, навіть директорку банку.
Цей роман Бакман писав, лікуючись від депресії, тож його цілком дозволено трактувати як терапевтичне писання. І, відповідно, терапевтичне читання. Він точно сподобається шанувальникам Бакмана, бо автор виправдовує всі сподівання. Однак може зайти й тим, кому чужа солодкава ідеалістичність «Ведмежого міста» і «Брітт-Марі була тут».
Кадзуо Ішіґуро «Клара і Сонце» (ВСЛ)
Кадзуо Ішіґуро — улюбленець і критиків, і водночас широкого кола читачів. А це, погодьтеся, трапляється нечасто. До того ж британський нобеліат, безумовно, лишається одним із найвправніших стилістично європейських письменників. Сила його текстів — у свідомій неоднозначності ідей, напівтонах, поєднанні психологізму з авантюрним сюжетом. Ніцшеанська ідея прийняття своєї долі, якою б вона не була, в Ішіґуро набуває особливо трагічного звучання. Раптом ми, люди фаустівської вільнодумної культури, опиняємося віч-на-віч із персонажами, готовими відмовитися від власної свободи заради… от, власне, заради чого, і варто розібратися.
«Клара і Сонце» — найсвіжіший переклад Ішіґуро і перший його роман після здобуття «нобелівки», тож очікування були надвисокими. Автор вирішує не ризикувати й уже звично обрати оповідачкою чужу й далеку для нас особистість і недалеке майбутнє, до болю схоже на чергову антиутопію. Цього разу у фокусі робот Клара, створена як універсальна Штучна Приятелька дитини. І справді, друзі юному поколінню не завадять, адже вижити в цьому світі непросто: конкуренція сягнула такого рівня, що генетичне редагування, так зване «піднесення», стає єдиною можливою опцією виживання. Звісно, всі генетичні вибори за нащадків роблять батьки, тоді як дітям лишається обирати собі хіба механічних друзів.
А от андроїд Клара вже нікого не обирає, вона просто-таки приречена на любов до хворої дівчинки Джозі. Тут Ішіґуро робить парадоксальний для нашої егоцентричної свідомості висновок: любити може не лише жива, породжена істота, а й створена штучно. Ми втратили монополію на емоційний інтелект, а отже, не маємо права й вирішувати чужі долі.
Годі уникнути спокуси трактувати цю книжку як притчу про справжню дружбу та відданість. А втім, як на мене, все дещо складніше: це текст про неможливість взагалі визначити, чим є людина. Бо звичні формули «двоноге без пір’я», «носій матеріальної культури» чи й «визначений набір генів» уже не працюють.
До речі, «Клару і сонце» дуже любить Барак Обама. А от його спискам, на відміну від переліків книжок від українських політиків, таки можна довіряти.
Меґґі Нокс «Обмін на Різдво» («Книголав»)
Це надміру романтична, нестерпно ідеалістична, до смішного передбачувана, однак разом із тим нескінченно тепла проза «Обмін на Різдво» Меґґі Нокс.
Формула проста: беремо двох близнючок геть різних професій, телеведучу та власницю пекарні, міняємо їх місцями перед святами, додаємо карколомних випробувань і, звісно, романтики. Що це нагадує? Правильно, сценарій до голлівудського кіно, в якому одну з головних чоловічих ролей має грати Колін Ферт чи Г’ю Грант, якщо ви трохи старші. Ну, або Тімоті Шаломе чи Адам Драйвер, якщо трішки молодші. Звісно, кожній із героїнь доведеться відкинути снобізм і визнати, що в сестри непроста робота. Виявляється, вести кондитерське шоу «Солодке та солоне» не означає просто ласувати тістечками в кадрі. А керувати невеликою пекарнею «Вудберн» — справжній виклик, особливо коли в місто заходить велика бездушна кондитерська мережа. Та неочікувані сміливі рішення, звісно, допоможуть Чарлі та Касс підкорити нові вершини: отримати кулінарне шоу, зберегти пекарню, знайти кохання всього життя. А читачеві — дізнатися про чимало святкових страв, що їх, дуже ймовірно, захочеться приготувати.
Такі тексти передбачувані, як скляні снігові кульки: потрусиш — і всередині посиплеться щось легке й блискуче. Так само як кульки, вони тимчасові й пасують до певного сезону, тож ми дістаємо їх із коробок лише на кілька тижнів, а потім ховаємо до нагідних часів. Але хіба щось інше здатне створити таку атмосферу? Санта поставив би цій книжці вподобайку, бо все це — про магію.
Авторка: Богдана Романцова