«Що ти робиш з автоматом х*єм? Бо я не чула, щоб для цього він був потрібен» — Аліна Сарнацька

Про життя до 24 лютого 

Я працювала менеджеркою з розвитку громадської організації «Клуб “Еней”», і в нас років п'ять тому була важка ситуація: мало проектів, мало людей. І п'ять років ми будували організацію, дуже багато вклали сил. І вона почала активно рости. І зараз вона дуже крута.

Я жила в дуже комфортних умовах. Я нарешті почала заробляти стільки, скільки я хотіла. Працювала в дуже багатьох проєктах одночасно. Я хотіла працювати на ООН й отримала перший контракт як консультантка.

У мене були дуже чіткі мрії і плани: я хотіла постійну роботу в ООН, машину і таке звичайне бюргерське життя. Я прямо до цього йшла і була вже близько.

А ще я викладала у виші, мала захиститися (кандидатську дисертацію — ред.) через два роки. Але почалася повномасштабна війна.

Про прихід у військо

Я не знала про армію взагалі нічого. Абсолютно. Я пішла у військкомат, треба було щось робити, захищати свою родину. Сказала, що я б там щось робила для армії. Я хотіла готувати їжу, щось таке просте робити. Вони сказали, що дівчата їм не потрібні, якщо немає медичної освіти.

Я побачила у фейсбуці про ТрО. Написала своїй знайомій в одному з батальйонів: «Візьміть мене». Я прийшла на співбесіду до начмеда цього батальйону, тому що мені зразу сказали: «Ти дєвочка, ти будеш медиком». У мене було два дні курсів від Червоного Хреста — це все, що я знала на той момент. І він мені сказав: «Окей, ти нам підходиш, пішли писати заяву в армію».

Я пам’ятаю: я стою, і коридор навколо мене трохи крутиться.

Тому що я взагалі не була готова до такого повороту подій, але я вже прийшла. Пішла й написала заяву.

Там був повний коридор озброєних людей, мені реально було стрьомно від кількості зброї навколо. Мене повели в підвал, дали автомат, і я кажу: «А де в нього запобіжник?» Мені кажуть: «Іди там у коридор, спитай у когось, там точно хтось знає». От така в мене була військова підготовка.

Мене цього дня розподілили старшим медиком роти в одну з рот. Там не було взагалі жодної підготовленої людини. Мої два дні підготовки, як порівняти зі всіма, були просто як суперосвіта медична. Видали склад ліків, і я стала ходити на пости. Десь на другий чи на третій день поруч в’ї*ала ракета.

Про Донбас

Я ніколи раніше не була на Донбасі. Ми їхали і наші старі атовці казали, що жителі Донбасу дуже стрьомні, вони будуть труїти, ненавидіти тощо.

Мене тільки першого дня прокляли. Ми виїхали вже в село ближче до лінії фронту, і жінка сказала: «Будьте прокляті, бо ви принесли війну».

А взагалі я дружила там із людьми, і мені подобаються люди, які живуть на Донбасі. У мене було багато розмов із ними. І деякі зізнавалися: «Да, у 2014-му я був за росію, але потім усе змінилося».

Я багато з ким спілкувалася, і немає такого, що там усі чекають на русню або люблять ЗСУ.

Я не знаю, чи є різний відсоток таких людей у різних регіонах, але на моє внутрішнє переконання, він приблизно однаковий.

Про сексизм в армії

Я впевнена, що жодна людина не створена для того, щоби ї*ашити зараз на лінії фронту. Що жінка, що чоловік.

Мене в армії так, як ніде більше, зайо*ував сексизм. Оце от: «Дєвочкам не стоїть служить в армії», «Дєвочка з автоматом виглядає странно». Це зайо*ує. Коли мені казали, що жінці не варто стріляти з автомата, то я запитувала: «Що ти робиш з автоматом х*єм? Бо я, вроді, не чула, щоб для цього був потрібен х*й».

І якщо це робити правильно, то люди перестають. Або далі роблять це спеціально, просто як підйо*ку, а я до цього ставлюся нормально. Бо якщо тебе не підйо*ують в армії, то ти вмер.

Про те, що тримає на плаву

У психології так само, як і в інженерії: працює — не чіпай. Поки що я настільки нормальна, наскільки це може бути. Я вдячна, що в мене є друзі, що в мене є друг, який весь час зі мною на телефоні. Коли був зв'язок під час обстрілів і якщо поруч не було інших людей (спали, наприклад), мені було кому зателефонувати.

Вдячна, що мені з дому надсилали фотки, що на мене чекають. І чекають зараз. І це найважливіше, що є в моєму житті. Це те, що мене тримає.

Тому що на фронті мені постійно хотілося, коли я кудись їду звідти, роз’ї*атися машиною об стовп, щоб цього не бачити. Тому що в якийсь момент я була не готова дивитися далі, як будуть помирати. Але я зупиняла себе тим, що стовпи будуть, машина в мене буде, і я можу зробити це в будь-який день, і тому не сьогодні. Сьогодні я доїду до певного місця, увечері зателефоную додому, зателефоную своєму другу, щось таке буду робити, щоб якось триматися.

У мене таке враження, що я на межі тримаюся постійно. Зараз набагато далі від цієї межі. Останнім часом була вже майже за нею, але я тримаюсь, тому це працює.

Про те, що хотіла б змінити в армії

Я думаю, що зараз армію змінити неможливо, тому що вона воює, і це самогубство. А після війни її потрібно повністю змінити. Реформувати. Це мають бути нові люди, нові підрозділи. Взагалі легше зробити нову армію на базі 3 штурмової бригади після війни. Тому що для того, щоб її змінити, потрібно закласти туди інший фундамент, інші принципи, інший дух.

Тому що те, що є зараз загалом, незважаючи на те, що більша частина армії — це добровольці й люди, які раніше не служили, але вони долучилися до цієї структури, до цієї системи, яка побудована на фундаменті хабарів, кумівства, домовленостей між собою.

Про ставлення до цивільних у тилу

Вдова мого загиблого бійця каже, що їй дуже боляче, що люди так голосно відпочивають пізно ввечері біля її будинку. А інший мій побратим каже: «Ну, а ти б хотіла, щоб вони плакали?»

Мені пої*ать. Я би хотіла, щоб вони пішли в армію. Тому що ми, цивільні люди, прийшли добровольцями. У якийсь момент ми сподівалися, що буде як на початку війни. Що в нас буде якась ротація. Що через рік-півтора-два хтось інший прийде нас замінити.

Ми розуміємо, що неможливо набрати стільки людей. Можна набрати людей і відпустити тих, хто був, на пів року. Можна зробити щось ще. Є враження, що нас кинули. Що ми залишимося до кінця. Просто одні люди будуть весь час воювати, а інші люди будуть жити в тилу.

Ведучий подкасту Сергій Гнезділов зараз збирає на 3 комплекти fpv-обладнання та дрони для своєї 56 Маріупольської ОМБР.

Ціль: 200 000 грн

🔗 Посилання на банку

💳Номер картки банки: 5375 4112 0998 5279