Спецпроект «CІРА ЗОНА»: Війна і Море
«Сіра зона» — документальний спецпроект про наслідки війни на Донбасі та про те, як вона змінила життя людей по обидва боки фронту. «Війна і Море» — друга частина проекту.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: СПЕЦПРОЕКТ «CІРА ЗОНА»: БЕЗКОШТОВНЕ ВУГІЛЛЯ
«Не працює жоден табір, а їх тут було п’ять поряд. З Донецької області приїжджали, з інших регіонів. У вихідні їх батьки навідували. А ми там за рогом сидимо, торгуємо. Їм добре, і нам добре. Не треба було їздити в Маріуполь. А зараз бачите…»
Ми зустрічаємо бабу Любу на зупинці автобуса в Сопиному на майже порожній вулиці. Вона щойно повернулася з Маріуполя. Раз на кілька днів змушена їздити туди, щоб продати кілька кілограмів огірків, які вирощує в себе на городі. Пенсії ледве вистачає, а це – єдиний спосіб заробити. Роботи вдома більше немає. До війни жінка продавала городину відпочивальникам, яких було чимало.
Баба Люба змушена їздити до Маріуполя продавати городину
В Сопиному та Бердянському красива берегова лінія та неглибоке тепле море. Серпень.
В Сопиному та Бердянському красива берегова лінія та неглибоке тепле море
Ми домовляємося про зустріч з жінками, які працювали в дитячому таборі до самого закриття. Спочатку вони насторожені й не охочі до розмови. Сюди постійно хтось приїжджає, але це нічого не змінює. За деякий час жінки стають привітнішими.
Згадують, як восени 2014 року сиділи під обстрілами в підвалі разом з вожатими, останню групу дітей тоді вже вивезли. Два місяці не було світла і води. А потім на територію заїхали українські військові і лишалися там кілька місяців. Проте їх обстріляли, були поранені, й вони виїхали.
У сопиному не працює жоден з п'яти пансіонатів
А в серпні цього року вже інші бійці хотіли закопати за табором військову техніку, привезли екскаватори. Тоді всі місцеві, яких тут лишилося небагато, збіглися та не дозволили цього зробити.
«Ти б коло своєї хати дозволив це зробити? Де живе твоя матір, діти? — питаю я в солдата», — каже жінка в сукні в горошок. Її також звати Любов. Ми часто тут зустрічаємо жінок з таким ім’ям.
Саме в той день ми намагалися потрапити в Сопине, проте нам відмовили у штабі АТО. Вже понад два роки цей населений пункт «закритий». Пропускають сюди лише місцевих, іншим необхідно отримати дозвіл у військових.
«У мене син працював у пансіонаті, а зараз сидить вдома. Всі працювали, навіть з міста на роботу приїжджали», — розповідає подруга Любові Віра.
Віра та Любов працювали в пансіонаті, аж доки їм під обстрілами не довелося покинути будівлю
«У нас тут раніше такого не було. А тепер люди бояться туди ходити, всюди заміновано», — показують жінки на чагарники та бур’ян, яким поросли узбіччя колись доглянутого та охайного селища. Серед трави видніються таблички з написом «міни».
Неподалік пансіонатів — заміновані поля
Місцеві розповідають, що за ці роки селище наповнилося мишами. У 2014 не встигли зібрати з полів зерно, тепер туди дорога закрита – там стріляють постійно. До лінії фронту звідси – 6 кілометрів.
До лінії фронту звідси – 6 кілометрів
Любов та Віра виїжджали з Сопиного ненадовго, коли через бої та обстріли не витримували. Спочатку — в Маріуполь, потім – в Росію. Але повернулися.
Складно уявити, але всього в 70 кілометрах звідси на захід від Маріуполя війни ніби й не було. Пляжі сповнені людьми, всі бази відпочинку та пансіонати працюють. Тут є робота, а отже – надія. Війна розділила узбережжя на два протилежні світи.
В 70 км на захід від Маріуполя пляжі сповнені людьми, всі бази відпочинку та пансіонати працюють
«Гроші прокатали і приїхали. Шкода… Все життя прожили. А тепер лишитися без даху над головою? Як широкинці лишилися. І кому вони потрібні? Нікому…» — зітхають наші нові знайомі Любов і Віра. А потім кличуть їсти борщ, бо діти, а значить – треба нагодувати.
Читайте материал на русском: Спецпроект «Серая зона». Война и море.