Створив музей, який пахне селом. Як 83-річний Іван Гончар зберігає традиції на Буковині

83-річний Іван Іванович Гончар о 8-й годині вже на місці. Зазвичай приходить на 10, але заради нас прибув раніше. Зустрічає на порозі у вишиванці та синьому напівкомбінезоні, де-не-де замащеному глиною. Тут усе його життя. Тут він виготовляє керамічні та гончарні вироби, проводить репетиції з хором, вчить малечу працювати з глиною, а інколи й ночує.

Фотографка Юлія Худиківська, з якою ми приходимо до музею, — колишня учениця Івана Івановича. Вона ходила до нього і на гурток гончарства, і на хор. Гончар примружує око, пильно розглядає жінку: «А як твоє прізвище?» Пригадати її не може, адже стільки років і стільки учнів — усіх не запам'ятаєш. Але обіймає нас як рідних: «Ходімо, я вам екскурсію проведу спочатку». 

Поставленим урочистим голосом чоловік розпочинає: «Музей гончарства в Коболчині — один із найкращих в Україні та єдиний на Буковині…» Він швидко проводить нас територією музею, який був створений у 2008 році.

У музеї, за словами Івана Гончара, більш як чотири тисячі експонатів, із них близько тисячі — гончарні. «У цій місцевості є поклади жирної глини, яка придатна для гончарства. Після Другої світової війни в Коболчині було 257 гончарів». Зараз же лишилися тільки Іван Гончар і ще один чоловік.

З порогу одразу — імітація покрівель старовинних хат: багатого чоловіка, який міг зробити собі черепицю, бідняка та середняка, хати яких укриті соломою.

На тині глечики. «Гладущики не для краси висіли на тині, а для того, щоб вивітрювався запах молока», — розповідає Іван Іванович. Під стріхою зібрані інструменти різних часів, на стінах — кінська збруя та старовинні ваги.

Далі світлиця, де зібрані зразки одягу, скриня з вишиванками і дерев'яна софа, в якій є ящик для складання одягу, вишиті подушки на ліжку, а на стіні — тканий із вовни килим. «Це килим з багатої хати, бачите, який великий. За кількістю квіток можна дізнатися про добробут власника. Бідніші робили на одну чи дві квітки, а багатші — більше». 

«А це старовинна пральна машина. Коли я так кажу дітям, вони сміються, — каже екскурсовод. — У видовбану з дерева діжку клали одяг, засипали попіл, потім заливали окропом, закривали кришкою — і воно там парилося». 

Під стіною — імітація української печі з рогачами та задимленими горщиками. Над піччю висять старовинні вишиванки, немов їх щойно вийняли з тої самої пралки й розвішали сушитися. Поруч полотняна колиска з лялькою, розтягнулися нитки від ткацького верстата, застиг нерухомо човник.

Сімейна справа

Зал гончарства — найбільший у музеї. На одній зі стін — фотографії представників різних династій гончарів із Коболчина. Є тут і родина Івана Івановича.

«Гончарем був дід, потім тато Іван, а в нього вже вчилися мої брати Василь, Федір, Семен і я. У родині ще було три дівки: сестри Оля, Марія та Оксана, — продовжує майстер. — Гончарством жінки не займалися — воно традиційно вважалося чоловічою справою. Однак після Другої світової війни, коли багато чоловіків не повернулося з фронту, за гончарний круг сідали й жінки. У Коболчині працювало 12 таких майстринь. Жінки ж бачили, як робили їхні батьки чи брати, тому могли швидко навчитися. Ось Гафина підписала буквою “Г” свій виріб». 

Іван Іванович говорить, що за часів Радянського Союзу гончарям доводилось не солодко. Мусили працювати в колгоспі, а вечорами гончарювати.

«Працювали таємно, бо були великі податки. Хотіли витиснути гончарів, але вони вижили. Не давали на ярмарках продавати. А якщо дозволяли, то треба було купувати патент, який давав право продавати тільки на одному з базарів. Наприклад, якщо я у Бричанах торгував, то вже у Єдинцях (міста в Молдові — ред.) не мав права, там інший гончар працював». 

Гончарство в Коболчині було суто сімейною справою: «У нас не було гончарської школи, як в Опішні. У нас передавалися знання від тата до сина. Я брався ще малим до роботи, коли був вільний гончарний круг. Працював стоячи, бо сидячи не діставав ногами до спідняка і часто замазував сорочку. (Штанів тоді не було. Перші штани мені пошили, коли пішов до першого класу). Мама сварила за це, а я здогадався, скидав сорочку і працював голий. Коли замащувався в глину, біг до річки, що була недалеко, і купався. Мама дивувалася, що гончарні вироби є, а я не замастився».

У центрі зали — «Коболчинська сива Марфа». Так у селі називали задимлену кераміку. Щоб отримати чорний колір під час випалювання горщиків у печі, закривали димохід, і дим від недотлілого дерева закопчував глечики й миски.

«Дим не тільки надає темного кольору, а й впливає на структуру глини. Вважається, що саме такий посуд довше зберігає воду холодною. Такі глечики з водою закопували в землю, і вона цілий день не нагрівалась, — розповідає Іван Гончар. — А в горщиках-двійнятах носили в поле їсти. В одному був борщ, а в іншому — каша».

Як народжується горщик

У невеличкому дворику, в який можна вийти з музею через запасний вихід, — купа глини. Де-не-де крізь неї пробиваються вперті травинки. Під парканом довге корито — із таких колись напували корів на колгоспних фермах.

Іван Гончар бере совкову лопату й показує початок народження горщика. Грудки спочатку летять у корито, де мають відмокнути протягом доби. Потім їх фільтрують за допомогою ковшика й сита, висушують і знову замочують. Лише після цього їх можна розкладати у гіпсові форми.

Наступного ранку вже можна формувати з глини куби. Іван бере один із них, відбиває дерев’яним молотом, потім іще. Так три куби стають єдиним. Тепер до справи береться різак. Зроблений із коси, він відрізає глину тонесенькими скибочками, ніби кришить шоколад. Тоненькі пластівці знову намочуються і згортаються в кулю. Далі починається замішування. З глиною, як із тістом для паски, поспішати не варто, воно має стати піддатливим.

«Треба, щоб вийшло зайве повітря», — каже гончар, відриває шматочки глини і знову сплескує їх докупи. А далі починається справжня магія. Просто круг, який крутиться, просто грудка глини і просто руки. І з цього народжується глечик, макітра і все, що забажає гончар.

«Гончарство, як гра на скрипці, — каже Іван Іванович. — Кожного дня слід шліфувати майстерність. Навчитися основ можна за пів року, а потім усе життя вдосконалювати. Неможливо вивчити всі нюанси в теорії, усе треба на практиці. Це щоденна праця».

Він сідає за механічний гончарний круг, який треба крутити ногами. Через кілька секунд під майстерними руками з'являється справжній горщик. Щоб його зняти, треба насухо витерти руки.

«Якщо вам не сподобався виріб, то робимо ось так», — він зминає сирий горщик, ніби щось гумове і піддатливе, той складається удвоє, вчетверо, а тоді знову стає просто кулею з глини.

На електричному крузі чоловік проводить майстер-клас своєму правнукові, теж Іванові. Восьмирічний хлопець приїхав до прадіда з Києва. Раніше він ліпив із глини свищики, а за гончарний круг сідає вперше.

Іван Іванович показує, як працює круг: «Ось тут педаль. Тобі тато показував, як на машині їхати? Тут так само». 

Хлопчик пробує кілька разів натиснути, обираючи оптимальну швидкість. Його обмотують величезним робочим фартухом — і починається робота. Доволі швидко у двох Іванів з'являється на світ новий невеличкий горщик. Правнук каже, що з глини краще ліпити, ніж із пластиліну, бо тут усе крутиться.

Сам Іван Іванович на електрокрузі показує, як ліпити макітру. Каже, що за день може зробити 80-100 штук, на них найбільший попит. У Коболчині та навколишніх селах мак розтирають тільки в них, бо так смачніше.

«Сапи покидаємо й до клубу поспішаємо»

Паралельно з гончарством Іван Іванович багато років керує хором. Він — лауреат багатьох конкурсів та фестивалів.

«У 1985 році мене забрали до Новодністровська для підвищення рівня художньої самодіяльності. Там я організував відомий на всю Україну хор “Калина”. І пропрацював там 23 роки. А потім, коли виникла ідея створити музей, повернувся до села», — розповідає майстер.

У Коболчині Іван Іванович очолив хор «Любисток», заснований 1952 року. Він певний час мав перерву, а у 2006 році відновив діяльність і співає й нині. Кілька учасниць та учасників погоджуються прийти на зустріч із нами. Кажуть, що чоловіків у хорі 14, а решта — жінки. Більшості вже за 60, частина з них співає зі шкільної парти.

«Йдемо відпочивати сюди від городів. Ми навіть пісню склали: “Лиш сонце за гору сідає, враз гармошка у клубі заграє, зразу сапи ми покидаємо і до клубу поспішаємо”», — ділиться Галина Зарешняк.

«Леонідович, та лишай уже ту косу й перевдягайся», — гукають баяніста, який саме скошує бур'яни навколо музею. Іван Заремський трудиться на пів ставки працівником у музеї. Він швидко змінює гострий інструмент на баян — і Коболчином лине пісня.

Жінки кажуть, що завдяки Івану Івановичу хоч світ побачили. Їздили виступати у Хорватію, Румунію, Молдову, різними містами України. «Їдемо своїм коштом, але як нема грошей, то Іван Іванович — торбу в руки і пішов по спонсорах», — хвалять свого керівника.

Хор із Коболчина знають і запрошують на різні свята і ярмарки. Щоправда, коли почалось повномасштабне вторгнення росії в Україну, було не до співів. Але потім вирішили, що треба хоч якась віддушина. «Чекаємо перемоги, тож треба готуватися», — кажуть музиканти.

«Хочеться, щоб гончарство не вмирало»

Іван Іванович усім серцем любить свою справу і музей. «Буває, як випалюю допізна, то й ночую тут. У мене є лежанка», — каже чоловік.У будні він проводить екскурсії та майстер-класи для охочих, а щосуботи їде на базар до Новодністровська продавати горщики: «Там мені виділили місце безкоштовно. Люди вже знають і йдуть до мене, а як не приїжджаю, то запитують».

Раніше Іван Іванович вів гурток із гончарства для школярів. Та коли почалася пандемія, його діяльність довелося призупинити, а з початком великої війни відновлювати роботу не стали, бо в музеї нема укриття. Майстер сподівається відновити навчання дітей після перемоги.

«Електричний гончарний круг я купив за свої гроші, тоді він коштував 22 тисячі гривень. Зараз уже 30 тисяч. Якби нам зо п’ять таких кругів, то й можна було б учити дітей. Навіть у дві зміни. Хочеться, щоб перейшла комусь справа, щоб не затихало гончарство, не вмирало».

Іван Іванович говорить, що нудьгувати ніколи: «Якщо гончарюю за кругом, і не вистачає підготованої глини, я йду на виробництво кахлі. Якщо немає там, я сідаю за баян, пишу ноти, пісні, а потім навпаки — і так по колу. Зміна діяльності не дає застою. Я постійно в русі. Мені ніхто не вірить, що маю стільки років. Кажуть, щонайбільше 60, а мені вже 84-й».

Іван Гончар щиро захоплюється глиною, а музей для нього — найголовніше досягнення.

«Я ставив собі за мету створити музей, який би пахнув селом. І вважаю, що досягнув цього», — стверджує майстер.

Авторка: Олена Кущенко