«Тебе ніби пересадили на Марс, а мозок очистили до стану “табула раса”», — фотопроєкт про посткарантинні страхи

Перші тижні пом'якшення режиму карантину: відкрили метро, парки, літні майданчики кафе. Водночас з'явилися нові тривоги, а десь навіть і страхи. Катя, Олена, Даниїл та Олеся — молоді люди, що живуть у Києві. Розповідають, що карантин пережити було не так вже й складно. Складніше — вийти з нього.

Звідки з'являється страх розмови віч-на-віч, яким є світ поза гаджетами та як заново навчитися довіряти людям — у фотопроєкті hromadske про посткарантинні тривоги.

***

Боюсь живого спілкування

Катерина Клименко, маркетологиня

Катя — активна та відкрита дівчина. Розповідає, що давно обрала диджитал, як свою другу реальність. На карантині була оточена різними девайсами, багато працювала та спілкувалася з їхньою допомогою, і почувалася «у своєму маленькому світі» цілком комфортно. Вона сприймає свої сторінки у соціальних мережах як додатковий ресурс для саморефлексій.

«Тільки й розмов було про те, що ми маємо адаптуватися до нового стилю життя на карантині. Ми й адаптувались. Але тепер, коли доведеться з ним прощатись, є відчуття неспокою. Я розучилася спілкуватися вживу. Червонію від поглядів, не знаю, куди себе діти, що сказати. Це радше навіть не страх, а соціальна мутація.

Основа цієї тривоги навіть не в тому, що інші люди можуть переносити вірус, а в тому, що комунікувати швидко, логічно і вживу — це справжня звичка. Я не практикувала її понад 50 днів під час карантину, бо була вдома. Навіть у магазин не ходила. Живу з батьками. І загалом мені було комфортно, не було потреби виходити. Я живу «під небом», на 21-му поверсі, великі панорамні вікна в кімнаті. Відчиняла їх і так «гуляла». В будні я займалася спортом, працювала, їла за часом. Не було відчуття, що я прямо загрузла й стала медузою.

За цей час я навчилася вирішувати всі питання через три девайси, переживати емоції голосовими повідомленнями і блокувати екран на кілька хвилин, коли є ризик занадто різко відповісти.

Тепер я професійно менеджерю питання, як зарядити свої гаджети, щоб не лишитися без зв'язку. А от відповідальність за те, якою дорогою доїхати без заторів, коли заправити автомобіль і як одягнутись за погодою — атрофувалась. Коли все це — щоденна рутина, ти навіть не помічаєш, як це робиш. Зараз це справді забирає ресурс і вводить у прострацію. Тривогу викликає оце втрачене вміння бути частиною соціуму.

У мене був день народження, і я вперше вийшла надвір. Того ж дня поїхала забирати торт. Повз мене йшов чоловік і каже: «Дівчино, я вам життя врятував». Я тоді подумала, чого ти причепився? А він: «У вас спущене колесо». І справді, я доїхала до закладу зі спущеним колесом і не помітила цього. Раніше я точно це відчула б та виправила, а тут ти настільки в вакуумі після довгого сидіння вдома, що ніби поза реальністю. 

Важливо відзначити, що соціальні комунікації ніколи не були моєю слабкою стороною, а от тепер, здається, стали. Відповідати мемчиками в реалі можливості немає. Доведеться вчитися заново.

Після першої вилазки в офіс на годину я емоційно виснажилась: під час розмови з біг-босом почувалася так, наче я гола, а за найменшого смол-току з колегами червоніла. Особливо болісно реагую на жарти. У мене ніби немає часу подумати над тим, як відреагувати. Повний розковбас та розфокус. Я навіть боялася запитати у колег в офісі, як включити кавомашину. Писала колезі у месенджері, щоб допоміг. Пишу йому: «Я так соромлюсь. Я як та ялинка новорічна, яка впала й іграшки побилися».

Тебе ніби пересадили на Марс, а мозок очистили до стану «табула раса».

Із рятівних рецептів можу навести такі: менше кофеїну, починати з комфортних співрозмовників, щоб звикнути, що в соціальному спілкуванні немає небезпеки, фізичні навантаження та медитація для загального здорового фону».

***

Непокоюся про здоров'я та боюся довіряти людям

Олена Нескородяна, менеджерка з комунікацій

Олена називає себе control freak (людина, яка намагається тримати все під контролем — ред.). На карантині дівчина облаштувала свою квартиру на зони для роботи та відпочинку, багато читала та працювала. Виходити із зони комфорту їй важко — треба вчитися знову довіряти людям, а ще переслідує тривога заразитися корнавірусом, до того ж у дівчини цукровий діабет.

«Я такий собі відкритий та привітний, але control freak. У мене забирає багато часу встановити контакт та довіру з людьми. А карантин це поглибив. Я хочу проводити час з друзями, виходити в світ, але я не знаю тепер, кому можна довіряти в питаннях самоізоляції, хто із них його дотримувався, хто з ким тусується, і ті люди теж із ким тусуються. 

От у мене є подруга з дитиною, вона живе поруч. І я точно знаю, що вона була самоізольована і її чоловік, і я. Ми з нею зустрілися на відстані швабри, і вона каже: «Слухай, мені треба малого погодувати, заходь до мене». І я так: «О, Господи!». Заново доводиться вибудовувати довірливі стосунки з людьми.

Світ змінився, ми знову вчимося ходити, жити, функціонувати. Період самоізоляції для мене був безболісним. А цей постперіод для мене важкий, бо я розумію, що динаміка захворюваності все ще позитивна, а система охорони здоров'я працює через одне місце. Тим паче, що я в групі ризику, бо в мене цукровий діабет. І я знаю свою імунну систему, вона працює погано. Усі сезонні захворювання — всі мої. Коли була епідемія свинячого грипу в 2009 році, я була однією з тих небагатьох нещасних, хто на нього перехворів. Це був травматичний досвід.

На початку квітня у мене піднялася температура до 38. Я зателефонувала сімейній лікарці, нагадала їй, що я в групі ризику. Вона мене тестувати не захотіла. Каже, давайте почекаємо 7 днів. Тому я викликала приватних лікарів. Вони взяли в мене зразок крові. Відправили його в державну клініку. Там була різниця у ціні й часі. Я намагалася вибити результати з лабораторії, включалася навіть в ефір hromadske, щоб це набуло розголосу. На 10-й день вони мені зателефонували і сказали, що мій результат негативний.

Найімовірніше, усе це був емоційно-нервовий зрив. Так моє тіло зреагувало на стрес, бо я люблю самокопання, читаю професійну літературу. Тоді я зрозуміла, що не такий страшний COVID-19, як оці внутрішні демони, з якими люди лишилися сам на сам у період самоізоляції.

Я і до карантину не любила, коли порушують мої особисті межі. А зараз у мене є легалізоване право вимагати цієї дистанції. Я, буває, дуже злюсь на людей, а ще й кікбоксингом займаюсь, тож відчуваю, що колись це застосую. Жартую, звісно. 

Моя тренерка з кікбоксингу запрошує мене в спортзал, а я розумію, що там закрите приміщення. Хоч я й не облизуватиму груші для биття, але йти в зал поки що не готова. 

А ще моєю стратегією від початку карантину було закопатися в роботі, яку я дуже люблю. Але що занадто, то не здраво. І коли я взяла кілька днів тайм-ауту, зрозуміла, що тікати нікуди. Що є, то є. «You can run but you can't hide» — рано чи пізно через це доведеться пройти. Гадаю, що більшість перехворіє.

Нас просто не навчили в дитинстві боятися правильно. Нам казали, що страх — це щось погане. І доки є асоціація з якимсь образом чи подією, тобі важко від цього відділитися. Тільки-но людина перестає надавати негативного забарвлення цим явищам, то повертається в себе.

Паніка багато в чому зумовлена тим, що ти не можеш зібрати життя до купи. Усе валиться, і ти розумієш, що втратив контроль, і ніяк не можеш на нього вплинути. 

Я тепер, коли щось відчуваю, то ставлю собі низку запитань: «Хто це говорить? Чому?». В мені є внутрішня маленька дитина, і я розумію, що вона боїться і чого вона боїться. Тому доросла я можу взяти себе маленьку за руку й відвести в безпечне місце. І я пояснюю собі маленькій, що це за страх».

***

Боюсь, що життя проходить повз

Даниїл Столбунов, громадський активіст

Даниїл працює в організації, яка бореться за права підлітків. Його робота пов'язана з соціальною активністю: виступи, акції, організації різних заходів. На карантині життя трохи сповільнилося, з'явилося більше часу для думок. Хлопець має ВІЛ-позитивний статус, він у вразливій групі, цей факт додає тривоги, але не є основним.

«У Фейсбуці хтось запустив подкаст, хтось допомагає бізнесу, чи ще щось таке прикольне. А я не можу нічого такого робити, бо у мене депресія і мені поки що складно.

На карантині я працював майже щодня, писав заявки донорам, а крім роботи пазли складав, фрізбі купив, ходив на природу на київську пустелю, займався спортом та любов'ю, фільми дивився, написав картину недопалками, вчився стояти на руках. Але це все була активність, яка відволікає від внутрішньої пустоти. Адже для того, щоб робити щось реально продуктивне: дивитися відеокурси, писати книжки, бізнес-плани, тобі потрібен міцний фундамент. Я намагався за це все сісти, але воно тупо не йде. 

Це все впливає на самооцінку та впевненість в майбутньому. Я адаптуюсь до змін поступово. У нас була революція, війна, окупація Криму, і спочатку це все було дуже страшно. Але з часом психіка зміщується в сторону сприйняття того, що все це — норма.

На третій тиждень карантину я з'їхався з дівчиною, вона лишилася без роботи. Хлопці внаслідок гендерних норм — ти сильний, ти чоловік — сприймають економічні складнощі важче. От і я так само: робота, квартира, дівчина без роботи — і це постійно в твоїй голові. Ти розумієш, якщо зараз складно економічно, то через місяць буде ще складніше.

Я зрозумів, що не можу говорити телефоном. Коли мені хтось телефонує, я вагаюся, чи піднімати слухавку. Завдяки відеозв’язку підтримував комунікацію зі світом. Це було зручно.

Усі втомилися від карантину, і я теж. Але на вулицях немає відчуття безпеки, і в метро, і в громадських місцях. І ти знаєш, що метро відкрили в пік епідемії, і думаєш: «Ну як так?». Мені здається, що уся небезпека якраз не за горами. 

Так, я в групі ризику, оскільки у мене ослаблений імунітет, і якщо захворію на COVID-19, то легені можуть згоріти дуже швидко. Але я не пам'ятаю, щоб я смерті дуже боявся. Від COVID-19 найчастіше не вмирають, а довго фізично страждають. Штука ще в тому, що я не далеко відійшов від підліткового віку, а ми, зумери, трохи не так сприймаємо смерть. Для нас це щось дуже віддалене, і тому немає такого аж страху.

У людей змінилися цінності. Ми усвідомили, як багато зайвих відстаней та зайвого часу ми витрачали до цього, скільки не зайвого можна зробити просто з дому. 

Карантин нам усім завдав травму на біологічному рівні. Це точно травма, бо високий кортизоловий (коризол — гормон стресу — ред.) спалах залишиться на підкірці й проявлятиметься потім, як ПТСР у військових. 

От ти ідеш дорогою до своїх амбіцій і планів, а 2020-й — це маленький камінчик, який ти не помітив і спіткнувся. І ми всі смачно спіткнулись. Ті, хто встануть, — «красавчики», але зробити це непросто, а ті, хто не встануть — йтимуть за «красавчиками», бо вони очолять подальший рух дорогою».

***

Боюся того, що люди не довірятимуть одне одному

Олеся Біда, журналістка

Олеся багато спілкується з людьми та розповідає їхні історії. Для неї важливо відчувати героїв своїх матеріалів, чути та бачити їх особисто. На час карантину із цим було важко, доводилося говорити телефоном чи через відеозв’язок. Олеся каже, це швидше, але сухо і не по-справжньому.

«Карантин я пережила спокійно, ми перешли в онлайн на роботі, я багато часу присвячувала собаці, не було жодного дня, щоб ми з ним не вийшли на вулицю. Я чесно вірила, тільки-но запустять громадський транспорт, відкриють метро, то усе буде, як і раніше. І усі теорії змови та матеріали психологів про те, що життя не повернеться до початкового стану, не здійсняться.

Ми з хлопцем часто замовляли на карантині доставку їжі в одному закладі. І от нещодавно вони відкрили літній майданчик, ми вирішили одразу туди поїхати. І отут усі мої ілюзії розбилися. Усі офіціанти, яких ми знали давно, вже не були суперфрендл, як раніше. Вони по 10 разів дезінфікували столики, не підходили близько. Коли я хотіла зайти всередину, щоб помити руки, вони почали казати: «Зачекайте, ви без маски, ми перевіримо температуру». Мене це дуже здивувало. Хотілося сказати: «Чуваки, ми з вами так давно знайомі, ви ж прекрасно нас знаєте. Чому ви так?». Так, здається, що все нормально, все так і має бути за правилами безпеки, але ж це питання довіри. Ти сидиш, наче в пластмасовому світі.

Матеріали, які я робила, теж про довіру людей. Мені було важливо прийти до них додому, щоб вони розказали мені свої історії, подивилися мені в очі. Я непокоюся, чи не вплине оця наша настороженість на наші людські стосунки, чи не перестануть люди довіряти одне одному. Тому що зараз ми сприймаємо інших людей, особливо не близьких, як потенційну загрозу життю.

Я розумію, що маску носити обов'язково, але коли я вчора була на інтерв'ю і ми погодилися з героєм, що будемо без масок, для мене це було ознакою довіри. Я розумію, що можу бути безсимптомним носієм коронавірусу, як і мій герой, тим паче він лікар, і це небезпека для нас обох. Але коли ми зняли маски, я видихнула, стало спокійніше.

Здається, що ця маска — це не просто елемент захисту, а ознака того, що людина відсторонюється від тебе не тільки фізично, а й морально. Мене лякають оці новини, що маска може стати новим модним атрибутом. А я така: «Що? Ні, я не хочу її носити».

Я зрозумію, якщо мій герой попросить не знімати маски. Але це теж можна по-різному сказати. Або «я не знаю, де ти там ходила», або нормально пояснити. Можливо, буде першосекундний дискомфорт, але далі все буде окей.

Я спокійно їжджу в метро, ходжу в магазин. Хоча колись був випадок: стояли в черзі в супермаркеті, зберігаючи дистанцію, а якась жінка почала так агресивно показувати: «Не підходьте до мене». І я така: «Серйозно?». Це було неприємно. Я розумію, що вона має право на безпеку, можливо, вона з вразливої групи, але це в мене викликає тривогу. Я, напевно, не скажу людині: «Відійдіть від мене». 

Мені важко робити якісь глобальні прогнози, але я не хотіла б, щоб спілкування та рівень довіри змінювався. Мені хочеться, щоб життя було таким, як до карантину».