«Ти ще не готовий від нас піти». Як реабілітаційні центри для наркозалежних лікують, ламають і міцно тримають

Майже щомісяця поліція повідомляє про закриття чергового реабілітаційного центру, де алко- та наркозалежних людей утримували силоміць, змушували працювати і позбавляли будь-яких прав.

Таких закладів, де права залежних людей регулярно порушують, в Україні до пів тисячі. Розпізнати їх легко — там залежних примушують лікуватися, що суперечить закону. Адже важливо, щоб людина із залежністю сама визнала, що потребує лікування.

25-річний киянин Ярослав пів року провів у такому закритому закладі. Від пережитого оговтується досі. Чому ребцентр став для нього в’язницею та як обрати заклад, де справді допоможуть — у матеріалі hromadske.

Емоційно нестабільний

Того ранку Ярослав прокинувся раніше, ніж зазвичай. До його кімнати в батьківській квартирі ввійшли четверо незнайомих кремезних чоловіків і наказали хлопцеві збиратися в реабілітаційний центр.

«Я просив їх вийти з кімнати. За стіною спав мій маленький син, який наступного дня мав святкувати уродини. Я обіцяв йому і дружині, що проведемо свято разом, підемо в зоопарк», — згадує Ярослав.

Чоловіки не виходили й наполягали на своєму — Ярослав має поїхати з ними. Інакше викличуть поліцію, його перевірять, знайдуть наркотики і заберуть дитину.

Мати Ярослава, яка впустила чоловіків у квартиру й за всім спостерігала біля дверей кімнати, не промовила жодного слова. Хоча з цієї миті вона стала поручителем свого сина, і лише від неї залежало, коли він зможе вийти з реабілітаційного центру.

Хлопець поїхав.

За годину Ярослав опинився в Боярці у триповерховому будинку із закритою територією. Він залишив своє життя в Києві, де була дружина, трирічний син, три роботи в різних барах і наркотики. Того дня він чи не востаннє подихав свіжим повітрям — наступні пів року Ярославові не дозволяли виходити на вулицю й дивитись у вікна. Вони були або завішені цупкими шторами, або заклеєні світловідбивальною плівкою.

У центрі Ярославу одразу призначили консультанта, «старшого брата», колишнього наркозалежного, який раніше вже проходив реабілітацію в закладі. Він мав стежити за станом хлопця та про все доповідати його матері.

«Мама покладалася на думку, як вона вважала, моїх “лікарів”. Але там не було нікого, окрім колишніх клієнтів ребцентру. А вони були зацікавлені переконувати матір, що я ще не готовий від них піти. Місяць мого перебування там коштував 12 тисяч гривень», — каже Ярослав.

Перший місяць у реабілітаційному центрі Ярослав пам’ятає погано. Йому давали таблетки, від яких у нього вискакувало серце, постійно боліла голова. Чоловік був пасивним, хотів лише спати та їсти.

Ярославу ж казали: така реакція на таблетки спричинена його неадекватністю. І приводів турбуватися немає — препарати приписав нарколог. Якого, як згодом виявив Ярослав, у реабілітаційному центрі ніколи не було.

Коли хлопець почав брехати, що таблетки справді допомагають, дозу йому почали зменшувати, а пізніше взагалі скасували.

«Це місце, де я не міг говорити про свої справжні емоції, почуття. Щойно починав сумувати або злитися — мені одразу казали, що я емоційно нестабільний, усе це через те, що я вживав наркотики, мені потрібно лікуватися. Після спільної терапії мене всі обговорювали, знущалися. Казали, що я схожий на гея, інфантильний, ганчірка. Тому я зрозумів, що краще брехати і вдавати, ніби у мене все добре».

Від такої емоційної напруги впродовж дня Ярослав не міг спати. Він щоночі лежав, глибоко дихав і молився, щоб заснути хоча б на декілька годин. Іноді вдавалося.

«Думаю, ти будеш колотися»

Розклад дня у центрі був схожий на армійський. Усе побудовано на дисципліні: ранній підйом, 10 хвилин, щоб умитися, привести себе до ладу, випити кави/чаю. Далі — перекур, молитва, сніданок, прибирання, якість якого консультанти перевіряли, проводячи по поверхні долонею. Якщо вона була брудною — реабілітанти мали все починати спочатку.

Упродовж дня для них проводили заняття.

«Арттерапію вела 18-річна дівчина, яка 2 роки відсиділа у в’язниці. Вона приходила й казала, що всіх нас ненавидить. Просила намалювати свій внутрішній світ. Я малював переважно абстракції — хаотичні форми, які поєднувалися лініями, або темну пляму. Це були сумні малюнки, бо саме так я себе й почував. А вона коментувала: похмурий у тебе малюнок, думаю, ти будеш колотися», — згадує Ярослав.

До такої думки спонукав кожен — що б Ярослав не зробив і не сказав, йому відповідали — все одно він вийде з центру і знову вживатиме наркотики. Адже так роблять усі.

Аби дні минали швидше, Ярослав намагався себе чимось зайняти — допомагати по господарству, працювати у дворі, але і це забороняли.

Ненадовго йому дозволили готувати їсти для всіх реабілітантів. Але щойно хлопець зізнався, що він отримує від цієї роботи задоволення, його одразу звідти забрали.

«Я запитував: що ж тоді робити? Консультанти мене переконували, що терапевтичні групи не допомагають, спорт — теж. Робота також іще нікого не залишила тверезим — це все трудоголізм, компульсивна поведінка. Єдиний вихід, на їхню думку, — залишитися в центрі назавжди і працювати там, як вони».

Коли Ярослав намагався бунтувати проти системи — у нього відбирали всі цінні речі, срібну обручку. Залишали тільки зубну щітку, пасту й рушник. Забороняли телефонувати рідним навіть раз на тиждень.

Увесь цей час Ярослав мав думати про свою поведінку й писати від руки реферат про те, чому він став наркозалежним, як наркотики вплинули на його життя. Якщо у своїх роздумах він відходив від теми або писав щось негативне про методику реабілітації центру — консультанти змушували переписувати. Пізніше цими папірцями Ярослав натирав підлогу під час прибирання, щоб та блищала.

Хлопець фактично не мав шансів вийти з ребцентру. Рідних до нього не пускали через карантин, під час телефонних дзвінків раз на тиждень він усе одно нічого не міг їм розповісти — консультанти все прослуховували. Тому розмови з сім’єю були короткими: Ярослав запитував, як справи у сина й дружини, а про себе майже не розповідав.

Минав день за днем — і здавалось, що нічого не змінюється.

Друга спроба

У будинку хлопець жив разом із 20 чоловіками, які вже десятки разів проходили реабілітацію в різних центрах і сприймали це як відпочинок у санаторії. Переважно всі вони вживали наркотики ін’єкційно та мали по кілька термінів у місцях позбавлення волі.

Для Ярослава це була друга спроба зав’язати з наркотиками. Уперше він потрапив до ребцентру шість років тому.

Тоді Ярославові здавалося, що життя легке й безтурботне: його вигнали з дому батьки, він жив, де доведеться, ночував у друзів, на дахах, горищах, вживав марихуану та ЛСД, щодня в барах знайомився з новими людьми, з речей мав лише рюкзак і ноутбук. Грошей просив тільки на проїзд.

«День, коли батьки вигнали мене з дому, був найщасливішим у моєму житті. Я нарешті став вільним, отримав те, чого так довго хотів. Відчував, наче маю опору під ногами, що я — це я. На мене все життя тиснули, вказували, яким маю бути, а тепер я міг робити те, чого сам хотів. У мене з’явилася сила», — згадує чоловік той період.

Ярослав неначе вирвався з клітки, де від нього чекали нездійсненного. Батьки, за освітою лікарі, з дитинства нав’язували Ярославові думку — він має стати програмістом. Та хлопець не хотів жити так, як за нього вирішили старші. Його вабили інші речі — музика, творчість, акторська майстерність.

З другого класу Ярослав ходив у театральний гурток. Виконував головні ролі у виставах і навіть задумувався про те, щоб стати актором. Та його переконували: неодмінно слід обрати серйозну професію, аби в майбутньому забезпечувати сім’ю.

Ярослав бунтував. Із 13 років почав вживати алкоголь, знайшов себе у компанії панків. Для хлопця почався період перших закоханостей, розчарувань, пошуків себе й ненависті до системи.

У 16 років він кинув пити, але почав курити марихуану, спробував галюциногенні наркотики — ЛСД.

Батьки помічали: із сином відбуваються дивні речі. Хоч він і вступив до університету, про який вони мріяли, однак не затримався там надовго. Через пів року покинув навчання, почав продавати марихуану, працювати кур’єром, офіціантом.

Мама Ярослава стала ходити на групи підтримки для людей, які мають нарко- чи алкозалежних родичів. Бо ж окрім того, що Ярослав вживав наркотики, його батько також випивав.

Жінку там переконали: залежного сина потрібно вигнати з дому — він руйнує їхню сім’ю.

«Нещодавно я прибирав у квартирі і знайшов записки семирічної давності. Мама пише, що не знає, як наважитися вигнати мене, як вона не хоче цього робити. Вона багато роздумує над цим, пише, що любить мене, що не варто показувати, наче їй важко це робити. Але й спостерігати за тим, що зі мною відбувалося, вона теж більше не могла», — згадує чоловік.

Бездомне життя Ярослава тривало, допоки не настала зима. Після кількох морозних ночей у будинку без вікон хлопець вирішив повертатися додому.

Батьки погодилися прийняти сина за однієї умови: якщо він поїде на реабілітацію в центр для наркозалежних. Ярослав не заперечував.

«Напередодні в мене стався параноїдальний психоз. Напевно, потрібно було відправити мене в психіатричну лікарню. Але матері було легше повірити, що я наркозалежний, аніж у те, що психічно хворий. Вона вважала, що наркозалежність іще можна вилікувати. А божевільним я залишуся назавжди. Хоча все якраз навпаки».

Ярослав за власним бажанням поїхав у Дніпро в реабілітаційний центр для наркозалежних, де лікували за системою «12 кроків». Це поетапна програма, завдяки якій людина усвідомлює свою залежність, визнає, що їй потрібно лікуватись, і погоджується прийняти допомогу фахівців.

З хлопцем у центрі працював психотерапевт. Ярослав відвідував групову терапію, міг вільно розповідати про свої емоції та почуття й обговорювати їх із рештою клієнтів. Це кардинально відрізнялося від центру, куди Ярослав потрапив через шість років.

Його вислуховували, підтримували й наголошували: наркозалежність — невиліковна, він завжди має бути зі спільнотою, відвідувати групи анонімних наркоманів після повернення додому, не пити, не курити й не заводити романтичні стосунки протягом перших двох років.

Після реабілітаційного центру Ярослав став емоційно сильнішим. Спочатку він дотримувався усіх правил, намагався ходити на зібрання груп анонімних наркоманів, бути зі спільнотою. Та невдовзі закинув це.

Наркотики поступово поверталися в життя Ярослава. Він зустрів майбутню дружину, з якою вони народили сина Микиту. Щоб заробляти більше й утримувати сім’ю, Ярослав одночасно працював на трьох роботах у різних барах. Вирощував і продавав марихуану, багато пив, недоїдав, мало спав і майже не відпочивав.

Його дружині це не подобалося, сім’я почала руйнуватися. До того ж Ярослав зрадив їй та зізнався в цьому, бо вважав, що з близькою людиною потрібно завжди бути чесним.

«Я розумів, що моє життя руйнується. Зараз від мене піде дружина, мені потрібно терміново зробити щось, аби залишити її. Тоді в мене стався психоз на тверезу голову. Ця паніка найбільше налякала Віку», — розповідає чоловік.

Жінка зібрала речі Ярослава й запропонувала пожити два тижні в батьків, окремо від неї з сином. Він пішов — і вже за три дні опинився в ребцентрі.

За пів року Ярослав бачив дружину двічі — їм дозволили зустрітися перед його уродинами в листопаді й пізніше у квітні, напередодні звільнення, про яке тоді він не здогадувався.

Розвал або чудо

Ярослав міг залишитись у центрі довше, ніж на пів року, якби не бунт консультантів реабілітаційного центру. Одного дня вони зібралися й пішли з будинку, залишивши реабілітантів самих. Виявилося, що їхній керівник, власник ребцентру, зірвався, знову почав вживати наркотики і припинив давати зарплату своїм працівникам. Мама одного з консультантів зателефонувала рідним і повідомила, що всіх потрібно забрати. Ярослав не міг повірити, що все закінчилося.

По нього приїхав батько.

Хлопець повернувся додому з думкою про те, що на нього чекає дружина. Адже єдине, що давало йому сили жити в реабілітаційному центрі — думки про сім'ю. Але дружина хотіла розлучення.

Усередині Ярослава усе вибухало, проте він реагував на її слова спокійно — у центрі навчили не показувати свої почуття. Він почав підробляти в барі, віддавати все зароблене дружині, налагоджувати з нею стосунки й думати, що повертається до звичного життя. Але пережите дається взнаки:

«У мене стерлися будь-які грані. Я не знаю, що добре, а що погано. Де мої почуття, а де нав’язані. Це все наслідки методів “реабілітації” центру, де я не міг говорити правду і підлаштовувався під те, що сподобається консультантам». 

Скільки ще є таких реабілітаційних центрів в Україні — невідомо.

За інформацією дослідження 2019 року, яке проводили в Центрі психічного здоров’я і моніторингу наркотиків та алкоголю МОЗ, в Україні працює від 300 до 500 реабілітаційних центрів. А втім, ця цифра може бути вдвічі або втричі більшою.

Усі ці заклади недержавні, здебільшого не мають ліцензії на те, щоб вести медичну практику. Їхні засновники й керівники — колишні наркозалежні, а працівники — реабілітанти, які перебувають у закладі довше, ніж решта.

Під час вибору реабілітаційного центру родичам залежних потрібно звертати увагу на те, куди саме вони відправляють близьку людину.

«Перше, що має насторожити — це згадки про те, що залежного потрібно примусово лікувати. Приватні установи не мають права цього робити. Інакше це 146 стаття ККУ “Незаконне позбавлення волі або викрадення людини”. Також варто звернути увагу на сайт реабілітаційного центру. Потрібно ретельно перевіряти кожен факт: компетенцію фахівців, ліцензію», — каже психотерапевт і правозахисник Артем Осипян.

Він перевірив 60 реабілітаційних центрів в Україні. У жодному з них люди, які називали себе психологами та психотерапевтами, не мали відповідних дипломів. Лише в 10 реабілітаційних центрах в Україні наркозалежні можуть отримати якісну допомогу. У решті систематично порушують права людей і законодавство.

У Всеукраїнському об’єднанні людей з наркозалежністю «Волна» створили мапу з відкритими реабілітаційними центрами в регіонах, куди можуть звертатися наркозалежні та їхні родичі.

Осипян зазначає: наркозалежну людину зовсім необов’язково зачиняти та позбавляти волі. Достатньо амбулаторного лікування. Але в Україні його немає — воно фінансово невигідне. Тому й існують ребцентри, де щомісяця з родичів залежних беруть 8-15 тисяч гривень.

Так само в Україні відсутні якісні програми ресоціалізації для залежних, які виходять після реабілітації.

«85% людей мають рецидив протягом року після лікування. ⅔ — через кілька тижнів чи місяців після лікування. Тому й стається так, що люди потрапляють туди повторно», — каже Осипян.

Отримати будь-яку допомогу після реабілітаційних центрів, де порушували їхні права, залежні можуть у психотерапевта. Але в жодному разі родичі або близькі не мають підштовхувати до цього.

«Якщо після реабілітації щось пішло не так і залежний розуміє, що перебуває на межі зриву, він сам має зорієнтуватися. Усе, що може зробити родич — допомогти, якщо людина просила про це. Якщо ж вона не хоче звертатися по допомогу, проблема загострюється, родич має відсторонитися, вибудувати свої межі, не давати зловживати своєю турботою», — розповідає Артем Осипян.

«Родичі беруть забагато відповідальності за іншу людину. Через це й виникає залежність — людина сама не може брати відповідальність за своє життя, стає інфантильною, чутливішою до винагороди. Тому важливо адресувати відповідальність людині, повернути її назад». 

У фокусі цього матеріалу — особиста драма людини, яка пережила пекло закладу, що працював під вивіскою реабілітаційного центру. Для нас важливо висвітлювати складні теми через людські історії. Ви можете допомогти нам у цьому, долучившись до спільноти друзів hromadske. Ми фінансуємося завдяки такій підтримці читачів, рекламі та міжнародним донорам.