«У 2017-му таких було двоє-троє на всю Україну, а зараз — дофіга». День із ветераном із трьома ампутаціями
Двоє чоловіків курять біля центру протезування в середмісті Києва. Один — ветеран — 39-річний Роман Максимець. Інший — його друг і побратим Артур. Вітаюся, щось запитую, але не чую відповіді.
«То я дам вам слуховий апарат, у мене запасний є», — сміється Роман. Після поранення в 2016-му в нього поганий слух, дві штучні ноги, рука й око, а інше бачить на 20%. Чоловік сам приїхав потягом зі Львова до столиці на сервісне обслуговування біонічних протезів ніг. А також, щоб замовити «нову руку», бо та вже зносилася.
Тільки начепив протези й одразу пішов
Коли стихають захоплені вітання жінок із рецепції: «О, Ромчику! Як ти? Давно не бачилися!», настає черга чоловічих рукостискань. У передпокої очікують воїни з ампутаціями. Хтось має готовий протез, хтось — забинтовану куксу. Максимець кидає одному з них: «Дай поносити ногу!». Всі сміються.
Роман — худорлявий, жвавий, йому нудно сидіти на місці. Він то кличе на перекур 55-річного Артура, який взяв сьогодні вихідний, щоб супроводжувати друга, то міряє кроками передпокій. Крутить у руках різні моделі протезів, що стирчать із коробки в кутку.
На ньому футболка з написом «Доброго вечора, ми з України» і шорти. Відколи має штучні ноги, штанів не носить. Електронне коліно має бути відкритим, щоб зручніше провертати.
Коли розмовляє, нахиляється близько до співрозмовника через поганий слух і зір. На обличчі сірі віспинки — сліди від пороху.
Попри виразну говірливість і відкритість до світу, про особисте чоловік мовчить. Не розповідає ні про обставини поранення («Мало пам'ятаю»), ні про родину («То наше, навіщо комусь знати?»), ні про те, як жити з потрійною ампутацією.
«Залежить, із якої ноги встану», — широко всміхається.
А про психологічне прийняття себе іншого м'яко відповідає: «З часом будь-яка людина усвідомлює це в своїй голові».
Але потроху-потроху, протягом дня зі шматочків фраз самого Романа, Артура, лікарів, волонтерок — людей, яких ми зустрінемо, збираємо пазл минулого життя.
Максимець — із села Давидів на Львівщині. Жив із того, що працював ремонтником в Іспанії. Тому й псевдо в нього Іспанець. Війна застала чоловіка в Україні. У 2015-му як сапер у складі 46-го окремого батальйону «Донбас-Україна» потрапив у зону бойових дій. Рік воював у гарячих точках, а влітку 2016-го біля Мар’їнки під обстрілами пішов перевірити мінне поле.
Вибух. Падіння. Темрява. Бронежилет захистив внутрішні органи, а от праву руку й ногу відірвало, ліву стопу роздробило уламком. Барабанні перетинки вибило, ліве око випалило, обличчя спотворило. Він не загинув від утрати крові лише тому, що судини на кінцівках запаялися від високої температури.
Роману зробили 12 операцій: кілька на носі, вухах і очах (одне з яких видалили й вставили штучне для естетичного вигляду). Ампутували праву руку вище ліктя, одну з ніг — вище коліна, одну — нижче. Стан від майже безнадійного до «одягнув ноги й пішов» зайняв 11 місяців.
Протезист жартує: «Не встиг я озирнутися, а він уже пиво купує».
Знайома волонтерка досі дивується: «Я скільки живу, таке бачила єдиний раз: тільки начепив протези й одразу пішов. Ромчик – унікум».
До внутрішнього стану «яким був, таким і лишився» часу минуло значно більше.
«Скільки це тривало в його голові та як він все переживав ніколи не зізнається. Він і мені не каже, — запевняє Артур. — Дуже сильна людина».
«Їх усіх (поранених з ампутаціями — ред.) криє. І його крило, — відверто оповідає інша волонтерка. Вона знає Максимця з 2017-го. — Спершу всі п'ють, багато курять. А далі все залежить від вдачі й підтримки родини. Ромчик завжди молодцем і самостійним. За роки врівноважився ще більше. Але в нього й допомога шалена від сім'ї. Дружина його обожнює, діти теж (уже після поранення Роман одружився з сестрою свого побратима й усиновив трьох її дітей від першого шлюбу, — ред.)».
Не міняв шкарпетки два роки
Чекаємо в черзі до протезиста, Роман осушує чергову пляшечку кока-коли. Йому їх постачає Артур. На ній, цигарках і каві чоловіки й тримаються весь день.
«Дівчата, багато у вас роботи?» — гукає Максимець до працівниць центру.
«Ну ми ж і вас — давніх клієнтів — обслуговуємо, і новеньких зараз на протезування чимало. Рук не вистачає. Ой», — ніяковіє від обмовки.
Роман показує мені чорну біонічну руку: ворушить пальцями, відкручує долоню. Відразу згадую старий фільм «Термінатор». Очевидно, не тільки я, бо саме так бійця й прозвали знайомі.
«Хоча штучною рукою можу й ложку тримати, користуюся своєю. Ця як допоміжна: щось підтримати, скажімо, блискавку застебнути, — розповідає. — У неї термін експлуатації 3,5-4 роки, я відносив 6. Уже й два пальці ось зламані, бо падав. Чекаю на нову вже 16 місяців. Сьогодні зліпок зроблять, а за кілька днів, сподіваюся, і протез. Поживу в друзів у Києві, бо ще на примірку йти. А мотатися туди-сюди до Львова пенсії не вистачить. А ще хочу до Палича (власник центру протезування — ред.) потрапити, щоб ноги підрихтував».
Бійця в кабінеті приймає протезист Валерій. Вони — давні знайомі. Максимець із полегшенням знімає протези, сідаючи на кушетку. На куксах залишаються лайнери — силіконові накладки.
«Парять?» — питаю.
«Ага, відчуття, як у гумових чоботях», — каже воїн.
Підіймаю найбільший його протез. 6 кг.
«А спробуйте цілий день їх потягати», — кидає незлісно Роман.
«Окрім того, що він живчик, на ньому зайвого нічого нема (вага Максимця близько 55 кг — ред). Дуже важливо підтримувати баланс своєї ваги й ваги протезів», — зауважує Валерій.
Між маніпуляціями чоловіки перемовляються. Про переваги й недоліки різних систем протезування, про ціни на них, і що дорожче — не завжди краще.
Валерій заміряє датчиком м'язову активність на куксі руки Романа. На місцях найбільшої пульсації малює на шкірі хрестики. Вони важливі для внутрішньої частини зліпку. На його основі виготовлять куксоприймач, на нього ще кажуть «гільза». Датчики в ньому зчитуватимуть електричний імпульс із м'язів.
Мозок протеза — мікропроцесор — обробить отриману інформацію за допомогою комп'ютерних алгоритмів. За частки секунди він сформує команди й спрямує їх у двигуни. Після цього протез виконає певний рух: поверне кисть чи стисне пальці в певний жест. Наприклад, візьме олівець.
Але це все потім. Нині Валерій обмотує куксу бинтами з гіпсом. Поки зліпок застигає, нахиляється до взуття Романа.
«У тебе кросівки підходящі: спортивні, динамічна п'ятка. Розмір можна брати менший, ніж свій, тоді легше ходити. Це ж шкіра? Бажано шкіряні», — каже до Романа.
Той підсміюється: «Навіщо? Ноги ж не тхнуть. Я ці кросівки два роки ношу і стільки ж шкарпеток не міняв».
Регочемо.
«Тобі зі шкірою здирати? — протезист просить Романа то напружити, то розслабити м'язи. — Не переживай, дядьку, не нашкоджу».
Із силою, але бережно, знімає зліпок, як зашкарублу шкарпетку.
Приносить ветерану його майбутню кисть — металеву чорну руку. Просить стати перед дзеркалом у коридорі, прикинути, чи візуально підходить розмір. Той пирскає антисептиком всередину протезів. Робить це щоразу, коли їх доводиться знімати-одягати.
«Правильно, це як у сексі: не помажеш — не поїдеш», — жартує Валерій.
Свій новий протез Роман отримає аж через 8 днів. До повномасштабного вторгнення це було б удвічі швидше, але зараз замовлень побільшало.
Як почули, що пальці по 35 тисяч євро кожен, відразу дорогу зробили
Роман ще побував на «сервісному обслуговуванні» своїх протезів у власника центру. А потім ми вийшли випити кави в найближче кафе. Артур десь відлучився, тож прямуємо вдвох.
Роман мружить очі після приміщення: потрібно кілька секунд, щоб звикли до сонця. Просить вказувати, де на дорозі ямка, бордюр, чи схил. Він бачить лише крупні об'єкти, як-то паркан чи авто. Їх може обійти сам.
Боєць на протезах і з палицею рухається так швидко, що насилу встигаю за ним. Сідає за столиком у тіні, часто курить. Питаю, як йому живеться в селі.
«Я собі заняття знаходжу. То знайомий покликав допомогти плитку класти — помагав однією рукою. То примудрився до своєї другої пари ніг — механічної — прикрутити ласти. І до руки теж. Щоб не киснути, плаваю тепер годину-дві. Щодня щось затіваємо з дітьми: то траву косити, то в хаті прибирати», —оповідає.
«Він же помагає людям! Ти про це розкажи», — сердиться Артур, який знайшов нас у кафе.
Каже, місцева влада в селі вирішила заасфальтувати шмат вулички біля подвір'я Романа. Але той наполіг, щоб зробили всю.
«А якось ішов центральною вулицею, а там ями, — вступає в розмову Роман. — Погано ж бачу, упав зламав два пальці на біонічній руці. Прийшов до старости села: «У мене кожен палець 35 тисяч євро коштує». Як почули, відразу ями позасипали. І асфальт поклали. Там ремонту не було ще з Союзу».
Питаю, що йому найбільш незручне в нашому непристосованому до людей з інвалідністю світі. Бо в ньому, сходимося на думці, не пристосовано все: від високих бордюрів, крутих пандусів, на які страшно заїжджати, до відсутності ліфтів у лікарні — в одній із них Романа зносив на руках униз солдат.
«Для мене вбивство — звертатися в управління соцзахисту. Я в інтернеті подивився, що мені, як інваліду першої групи, полагається візок із електроприводом. Прийшов до них: «Я маю право?» — «Маєш» — «А чого ви не сказали?» — «А чому ти не спитався?» — «А ви чого тут сидите?».
Розповідає, що подав у суд на Пенсійний фонд, бо той уже 4 роки не проводить перерахунок пенсії. І виграв. Її збільшать.
«І це ж я не один такий. Тобто, в нашій державі ти потрібен сам собі, своїй родині, якщо вона в тебе є, друзям, побратимам, волонтерам. А інакше … тяжко», — зітхає.
Роман хотів би, щоб у кожній обладміністрації була посада на зразок помічника для ветеранів. Щоб ця людина представляла інтереси людей із ампутаціями зі свого регіону, знала б їх усіх, дзвонила раз на місяць, питала, що треба. Щоб мала зв'язки з протезними й реабілітаційними центрами й розв'язувала питання кожного свого підопічного. Раз на пів року такі помічники ветеранів комунікували б між собою, якісь питання виносили на державний рівень. А там, дивися, і закони б змінювалися.
«Питайте в людей із ампутаціями на місцях, що їм треба! Які системи протезування підходять, яку роботу вони хочуть. Інваліди 1 групи не мусять працювати, закон захищає, але я от хочу. І ще хтось хоче. А у верхах сидять дядьки в костюмах, придумують що з нами робити. Нас туди кличте», — Романа на такі роздуми наштовхнула вакансія пілотного проєкту.
На конкурсній основі шукали людину на посаду помічника ветерана. Він уже кинувся подаватися, але обов'язкова умова — вища освіта. А в нього її нема. Зате досвід, як допомагати таким, як він сам, є.
«От у госпіталі побачите, який Ромчик насправді»
Коли Роман буває в Києві, волонтери та реабілітологи часто просять морально підтримати хлопців. Якось у Ірпінському шпиталі ніхто не міг змусити ходити на протезах воїна з високою ампутацією. Той злився: «В мене ока нема, в мене ноги нема, ви мене не розумієте». Подзвонили Роману й він за нагоди завітав.
«Давай одягай ногу, підемо в спортзал», — покликав.
«Вона мені тисне», — відповів чоловік.
Виявилося, що він її носить по 30 хвилин на день, а треба — не менш як годину. Він лінувався, на візку їздив.
«Я реабілітологам прямо сказав: «Заберіть візок, тоді піде». Так і сталося. Зараз ми з тим хлопцем зідзвонюємося», — додає Роман.
До столичного шпиталю нас відвозить своєю автівкою волонтерка Лєна, його давня знайома. Але спершу гаряча зустріч: вони обіймаються, сміються, відразу закурюють разом.
«Ромчик, а пам'ятаєш, я тебе колись зустрічала на вокзалі. Мороз страшний, а в мене джинси коротенькі. Виходить це чудо з вагона в шортах, — звертається жінка до мене. — Людей купа, а він горланить на всю платформу: «Лєна, ти змерзнеш, у тебе ноги голі».
Дорогою Артур шепоче: «От у госпіталі ви побачите, який Ромчик насправді».
І це справді якесь переродження. Чоловік у звичному для себе світі, де 90% бійців, нарешті відкривається, оживає. Обличчя його світлішає, розслабляється. Він постійно жартує, говорить компліменти, згадує, розповідає якісь історії, підбадьорює.
Ми на другому поверсі травматології, на який він піднявся сам. Медсестри кидаються до нього з усмішками. Він зізнається, що багатьох не пам'ятає.
«Зате ми тебе пам'ятаємо, Ромчику», — кажуть.
Одна з волонтерок, із повною торбою футболок, фотографується з ним. Називає легендою.
«Це ще не всі волонтери знають, що він сьогодні тут, а так натовп би стояв», — звіряється Лєна. Вона водить Романа по палатах.
Вони залиті сонцем. Хлопці лежать у самих трусах — спекотно. У більшості — ампутації. Одна, дві, три. Максимець підходить до котрогось і моментально зав'язується розмова, наче вони знаються все життя. Зміст плюс-мінус однаковий. Бійці цікавляться, як довго він відновлювався, чи мав фантомні болі, де замовляв протези та які. Максимець розпитує про травми й запевняє, якщо є зір, решта — справа техніки.
Підбадьорює кожного: «О, колінні суглоби є — уже чудово», «4 операції? У мене було 12 і, як бачиш, — живий», «Розраховуй на місяців десять реабілітації. Я сам 11 місяців мотався по шпиталях. Теж набридло», «Якщо можеш витримати біль, не пий знеболювальних, організм звикає». І абсолютно кожного запевняє: «Твоя ситуація не з найгірших».
Поки не підходить до чоловіка, укритого по шию простирадлом. Тканина окреслює контури тіла. Плечі, руки, живіт. А нижче сідниць — порожньо. Ніг нема зовсім — така висока ампутація. Мене кидає в жар, виходжу в коридор. Не чую, що каже йому Роман і не допитуюся. Те — між ними.
Нарешті всіх заспокоєно, підтримано, розраджено. Ветеран помічає ліжко в кінці темного коридору. Воно загромаджене якимись речами, тільки скраєчку є прогалина. Із полегшенням утискується туди. Видихає. Тільки зараз видно, як він втомився.
Але за кілька хвилин підходить інша волонтерка — Наталя. Заплановано, що Роман поговорить із хлопцями ще й у парку. Він зривається на ноги. Артур умовив друга пересісти на лікарняний інвалідний візок. Котить його поміж корпусами. Усюди на лавках відпочивають поранені: самі та з рідними.
Птахи навколо щебечуть так, що заглушають шум розмов. Їм байдуже до вибухів, болю в кінцівках, яких немає, спалахів, що відбилися в сітківках очей. Не байдуже Роману Максимцю. Він продовжує слухати. Що не почує вухами, відчує серцем.
Прямуємо до виходу, коли вже вечоріє. Дорогою до машини Наталя розповідає про випадки з різними пораненими: «Ромчику, у 2017-му, таких як ти, трійничків, було 2-3 на Україну. А зараз — дофіга! Одного ось забрали вчора на Львів, ампутації такі високі, що протеза не вчепиш ніяк. Лікарі так і записали: «гільйотинні». У нього нема двох рук і ноги».
Роман на всі історії допитується: «Чи є зір?» Сперечаються з Наталею про доцільність установки протезів сліпій людині без рук. Вона ж не бачитиме, як їх одягти.
На прощання чоловік зізнається: «Знаєш, мені було важко 6 років тому. А оце подивився на травми хлопців — це просто лютий капець».
Я була разом із Романом Максимцем із 10 ранку до 19 вечора. Під кінець ноги відпадали від втоми й спеки. А Роман став на свої протези о 5-й ранку. І жодного разу не поскаржився.